12 березня був день пам’яті Слави Стецько — особистості, яку можна назвати втіленням державницької позиції українського націоналізму. Саме на таких людях за радянських часів багато в чому трималася ідея відновлення незалежності. У 1990-х роках, зокрема, пані Слава також займала тверду державницьку позицію.
«У закритих документах КДБ СРСР та УРСР подружжя Стецьків подавалося як найлютіші вороги радянської влади, — згадує в книжці «Слава Стецько — донька української нації. Спогади учасників» державний діяч Євген МАРЧУК. — Особисто зі Славою Стецько я познайомився під час президентської виборчої кампанії 1999 року. У мене було небагато зустрічей, але майже всі з них я пам’ятаю. Оскільки саме такі зустрічі були одними з найбільш значущих проявів подій перших років незалежності України. Адже сталося майже неймовірне: один із колишніх останніх керівних функціонерів КДБ УРСР та одна із лідерів національно-визвольної боротьби за незалежність України змогли у критично важливий для України час знайти спільну платформу для подальшого поглиблення реальної незалежності України (перед президентськими виборами 1999 року Конгрес українських націоналістів на чолі зі Славою Стецько схвалив рішення про підтримку кандидатури Марчука. — Ред.). І цією платформою, хай би які конспірологічні теорії вигадували сучасні дослідники нещодавнього минулого, є однакове ставлення до державності України».
Відігравши важливу роль у відновленні незалежності Україні і дотримуючись суто державницької позиції, українські націоналісти так і не змогли прийти до влади. Чому?
«Я належав до людей, які перебували в радикальному таборі української національної демократії (крок за кроком усвідомлювали себе націоналістами), — розповідає в інтерв’ю нашій газеті політолог Сергій ЖИЖКО («День» № 228 за 14 грудня 2011 р.). — Ми вважали, що необхідно активним способом підвищити політичну температуру в тодішній УРСР. Як відомо, студентська революція на граніті в жовтні 1990 року висунула п’ять вимог. ...Пригадую, якось я зустрів тоді Михайла Гориня (він був дещо розгубленим) і кажу йому: «Пане Михайле, влада лежить на вулиці, а її ніхто не бере». Виходило так, що комуністи не можуть, а демократи — не здатні. Якби Лук’яненко, Павличко й інші оголосили, що влада в Україні належить Народній Раді, то чинити опір не було б кому. Але вони боялися, не мали досвіду. Зрештою, були виконані не всі вимоги студентів, одна з виконаних — відставка Масола...»
«Що далі пішло не так? По-перше, на той час все-таки не було політичної сили, яка б повела боротьбу за владу, — каже Сергій Жижко. — Народний Рух України був нечисленним і мав регіональний характер, йому бракувало кадрів, які могли би взяти владу у свої руки й керувати державою. По-друге, українська компартноменклатура не служила своєму народові. Якщо, наприклад, польська чи литовська партноменклатура опанувала ситуацію на користь своїх держав, то українська, хоч би як вона потім називалася за часів Кучми — НДП, СДПУ(о), навіть «Наша Україна», — так і не змогла цього зробити. Вони не справилися з ефективним керуванням державою і справедливою приватизацією».
«Саме завдяки комплексу малоросійства і радянофільства Кучма виграв вибори 1994 року, бо Кравчука вважали націоналістом, — продовжує Сергій Жижко. — Я пам’ятаю, як ми зі Славою Стецько пішли до нього на другий тиждень після його обрання. Він був дещо розгубленим, довго слухав нас і зрештою сказав: «Я васалом не буду». Можливо, він васалом і не був, але сформував кланово-олігархічну систему... 1999 року Кучма розіграв уже інший сценарій, зробивши Симоненка своїм основним конкурентом. Цього разу він використав вищезгаданий комплекс цілком навпаки і вдруге став президентом. Я тоді підтримував Євгена Марчука й досі вважаю, що для України це був найкращий варіант».
Українські націоналісти продовжили брати активну участь у політичному житті країни, зокрема під час помаранчевих подій 2004-го та особливо Євромайдану 2013 — 2014 рр. Крім цього, вони були постійними учасниками виборчих перегонів (самостійно чи у блокуванні з іншими партіями), однак суттєвих результатів так і не досягли. Винятком виявились хіба що парламентські вибори 2012 року, коли ВО «Свобода» набрала майже 11% голосів виборців і завела до парламенту власну фракцію, а після подій 2014-го отримала портфелі у виконавчій владі. Однак того ж року на дострокових парламентських виборах «свободівці» не подолали прохідного бар’єра, провівши до Верховної Ради лише кілька мажоритарників. За словами експертів, виборці переконалися, що представники «Свободи», фактично прикриваючись ідеологією націоналізму, поводяться так само, як і більшість наших політиків.
Наразі образ українського націоналіста великою мірою дискредитовано. І винні в цьому не лише російські пропагандистські ЗМІ, а й самі українські націоналісти, які радикальними діями девальвують націоналістичну ідеологію або дають привід для її дискредитації. Чому так сталося? І яким має бути обличчя сучасного українського націоналізму? Адже націоналізм у країні, яка бореться за незалежність, — це одне, а в державі, яка вже постала як незалежна, — інше.
«ПОРА НАВЧИТИСЯ РОЗРІЗНЯТИ СПРАВЖНІХ ПАТРІОТІВ ВІД ЛЮДЕЙ, ЯКІ НА ХВИЛІ НАЦІОНАЛІЗМУ НАМАГАЮТЬСЯ ПРОСКОЧИТИ В ПОЛІТИКУ»
Антоніна КОЛОДIЙ, політолог, доктор філософських наук, професор:
— Ярослава Стецько — видатна постать, яка поєднувала в собі ідейність (твердо обстоювала національні інтереси України) та високу політичну культуру, що бодай частково було наслідком її формування як зрілого політика на Заході. Її поважали всі, не лише націоналісти, бо в її поведінці не було жодного натяку на якісь провокативні висловлювання чи дії. Натомість вони дуже притаманні багатьом націоналістично налаштованим лідерам молодшого покоління, яким часто хочеться поставити запитання: ви розумієте, кому вигідні ваші слова й дії? А відтак виникає підозра: а кому ж вони служать, на чиї гроші розгортають свою діяльність тощо.
Тому про дискредитацію можна сказати таке: з одного боку, ще з часів СРСР і перших років незалежності України все, що стосувалося національних рухів, було оточено надмірною увагою кадебешних та феесбешних провокаторів. Отже, націоналістам пора було б уже навчитися належно поводитися за таких умов: достойно, стійко, водночас не даючи приводу для підозр. Я б сказала націоналістам так: вас важко буде дискредитувати, якщо ви самі себе дискредитувати не будете. Громадянам теж пора навчитися розрізняти справжніх патріотів і добрих, розумних політиків націоналістичної орієнтації від людей, які на хвилі націоналізму просто намагаються проскочити в політику регіонального й місцевого рівня.
Націоналізм є в кожній країні, навіть у стійких, міцних, давно утверджених державах. Але є його радикальні та помірковані форми. Радикальні націоналістичні партії та рухи завжди становлять певні загрози, і їх намагаються не допускати до керма держави, обмежити потенційні можливості деструктивних дій. Помірковані, а такими в Україні були і є національні демократи, поступово трансформуються в патріотичні сили, які обстоюють не лише державу, а й права та свободи її громадян. Адже в міру зміцнення позицій незалежної держави та формування єдиної національної ідентичності виникає і громадянський націоналізм, який дуже близький до патріотичної державницької ідеології.
«ОКРЕМІ ПАТРІОТИ-НАЦІОНАЛІСТИ НАВІТЬ НЕ УСВІДОМЛЮЮТЬ, ЩО СТАЛИ БІЛЬШОВИКАМИ НАВИВОРІТ»
Павло КРАВЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського:
— Коли постала незалежна Україна, то виявилося, що українські націоналісти минулого століття перестали вписуватися в її межі. У мене склалося таке враження. Зараз бути націоналістом того, минулого, зразка — в незалежній Україні — про це вже навіть некоректно говорити. Адже тоді були одні завдання, а зараз — інші. Це один бік питання.
З іншого боку, слід зазначити, що в багатьох випадках певні політичні сили відверто дискредитують націоналізм як такий і наближають його до екстремізму. У цьому, на моє переконання, є вплив ззовні. У Європі, наприклад, націоналізм (і дітей вчать цього з дитинства) межує з екстремізмом, зокрема в Німеччині, де я був і спілкувався з цього приводу з колегами. Німці пов’язують націоналізм з дуже небажаними й негативними явищами в історії Європи. Крім того, використати цей негатив намагається і наш східний сусід, який робить усе для того, щоб дискредитувати націоналізм у його позитивній суті. Для Росії український націоналізм — смерть. Звісно, що й усередині нашої країни є певні сили, які нібито і за державу, та не зовсім, з дозволу сказати, незалежну. Так чи інакше, вони працюють на нашого східного сусіда, дискредитуючи український націоналізм, зводячи його до віночків та шароварів.
У мене таке враження, що окремі наші патріоти-націоналісти навіть не усвідомлюють, що вони стали «більшовиками навиворіт». Такі ж самі нетерпимі до інших поглядів, до інших ідей, дій та вчинків, такі ж категоричні й безкомпромісні...
Як на мене, то сьогодні нашим головним завданням є збереження Української держави. І в ній потрібно створювати умови для того, щоб суспільство поступово зростало не націоналістичним, а національно свідомим. Не можна змінити свідомість людей за день, рік чи два. Це нереально, і це доводить історія. Одразу і багато — це той самий більшовизм. Рухатися швидше не можна, бо можна розгубити «зерна». Потрібна щоденна, марудна, чорнова робота — виховання та переконання. Так формувалися нації — десятками років. Так сталося, що ми почали формуватися як політична нація на початку ХХ століття, потім процес було перервано, а зараз він відновився. Упродовж кількох останніх років за історичними мірками в цьому напрямку виконано титанічну працю.
«УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ПЕРЕЖИВАЄ СВОЮ КОНЦЕПТУАЛЬНУ КРИЗУ»
Артем ПЕТРИК, кандидат історичних наук, викладач Херсонського державного університету:
— Український націоналізм переживає свою концептуальну кризу. Безумовно, столітній слоган визвольного руху: «Здобудь Українську державу або помри у боротьбі за неї!» — не може розглядатися як аксіома в умовах сучасності. Український націоналістичний рух поки що перебуває на своєрідному перехідному етапі, який розпочався після здобуття Україною незалежності й набув особливої динамічності після подій 2014 року.
Так само, як колись трудами великих українських полководців і державних діячів гетьманів Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького анархічна козацька маса перетворилася на могутнє Військо Запорозьке — українську військову машину, яка зажила собі світової слави, дроблячи нищівними ударами «щелепи» найкращих армій континенту, так і націоналісти мають виходити з «юнацького» віку і «дозрівати» до справжнього твердого українського державництва. Відходячи нарешті від фантомів «підпільної», «партизанської» доби.
Українська революція 2014 року змінила геополітичну архітектуру континенту і разом з тим дала життя якісно іншій Третій Українській Республіці (Перша (1917—1921 рр.), Друга (1991—2014 рр.). У цій новій Європі наша країна здобуває унікальний шанс стати повноправним гравцем, навіть більше — саме тут, над Дніпром, багато в чому й вершиться подальша доля Старого світу. Змінився час, змінилися й можливості, має еволюціонувати також ідеологія. Лише ставши на рейки чистого державництва, націоналісти зуміють стати надійною внутрішньою опорою могутньої України.
