Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Стерта історія

Знищене графіті на Грушевського: чи готові українці не піддаватись на провокації, а влада — не давати приводів?
4 вересня, 2017 - 18:59
КИЇВ. ЛЮТИЙ, 2014 р. / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Там собрался у ворот этот... как его?.. народ!» — згадується фраза російського актора і поета Леоніда Філатова, коли знову і знову влада наступає на ті ж самі граблі суспільної, подеколи радикальної реакції. Радикалізм — явище деструктивне. Ні до чого доброго воно не доведе. Але воно об’єктивно існує. Тим більше саме радикалізм підгодовують деякі сили, які, як серфінгісти на хвилях, утримують свою політичну та бізнесову рівновагу. Та й не забуваймо, що саме через грейдер на Банковій, який той саме Порошенко намагався зупинити в грудні 2014-го, він і прийшов до влади. Тож мав би вивчити всі нюанси та особливості народного гніву, спротиву і того, як його можна використати або, навпаки, не спровокувати.

Наприкінці минулого тижня в центрі столиці сталося те, що мало хто очікував. Дехто стер патріотичні графіті, які були намальовані на вулиці Грушевського під час буремних подій лютого 2014 року. Стер не просто чергову фантазію вуличного художника, а артефакт, який уже занесений до історичної спадщини й охороняється законом. Стер і тим самим плюнув у душу тим, хто гинув на тій площі, хто потім пішов із «Грущі» добровольцем на війну, хто мріяв про оновлену державу, хто щиро бажав для країни кращого. Ми не запитаємо тих, хто потрапив до Небесної Сотні, чи все зважили вони тоді на Майдані, чи розуміли історичні причинно-наслідкові зв’язки, чи мали сумніви щодо правильності своїх дій. Не запитаємо, бо їх немає. Так само як не запитаємо тисячі вбитих добровольців на сході, які поклали своє життя серед териконів Донбасу за нашу землю, чи очікували вони на Мінськ-1 або Мінськ-2. Були в АТО й ті, хто не сприймав Майдану, але, попри це, пішов на фронт за (наголосимо!) власним бажанням. І портрети Тараса й Лесі на Грушевського стоять поряд з ними, адже уособлюють головне — щирість!

Генпрокурор Юрій Луценко в день знищення графіті відреагував заявою про відкриття кримінального провадження за фактом нищення графіті, посилаючись на наказ Міністерства культури України № 869 від 15 жовтня 2014 року, згідно з яким місця бойових дій та масової загибелі громадян у районі вулиці Грушевського в місті Києві під час акцій протесту в лютому 2014 року віднесено до об’єктів культурної спадщини. Український науковець-історик Володимир В’ЯТРОВИЧ, у свою чергу, у Facebook заявив, що «громадськість показала, що Україна — це країна, в якій був Майдан. Правоохоронні органи мають показати, що Україна — це держава, в якій є закон. Злочинець має відповісти за законом так, щоб іншим не хотілося повторити».

Народний спротив — це здорова реакція суспільного організму, до якого потрапив вірус. Температура вбиває цей вірус, хоч від неї і лихоманить. Та треба знати, до якої міри можна тримати її градус, бо інакше — смерть. Людина з масивними перснями на руках, яка хизувалася золотими зливками і торгувала меблями «па-багатаму» і для «багатих», в одну мить перетворилась не просто на вандала душі народу. Вона стала уособленням того прошарку, який не просто не сприйняв Майдану (до цієї події справді потрібно ставитися з особливою критичністю), а й головне — не зрозумів, що сталося у нього під стінами орендованого магазину для багатіїв. І дуже показовим є те, що цього власника розкоші в добу суцільних злиднів почали захищати деякі депутати із провладної партії, при цьому «виплюнувши» фразу про «громадянську війну». До них так і не дійшло, що на тих стінах була в буквальному сенсі кров’ю написана історія без належних висновків, тим часом як за цими стінами знаходила собі затишний притулок атрибутика гламурних «понтів» 90-х. Така собі розцяцькована екзема застиглого часу. Що ж, для наочної демонстрації драми сучасності інколи зовсім не треба вигадувати п’єси і робити декоративні постановки. Час сам розмалює полотно в потрібні кольори — гламурні та криваві. Головне — не захлинутися в них.

Відновити графіті можна, але їхня цінність — найбільше в часі, коли вони були намальовані. Розбити вітрину магазину, який належить «куркулю», можна, але то не вправить мізків усім тим, хто, перебуваючи в Україні, досі сприймає її як базар, а не державу. Посадити вандала необхідно, адже інакше людський спротив буде лише підігріватись, що в нашій недобудованій державі подібне до полум’я з керосином. А для цього владі доведеться розібратися в тім числі й зі своїми. Тими самими, які, як виявилося, вважають, що в Україні «громадянська війна». Чи здатна вона на це?

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 
Рубрика: