«Українці не довіряють ані Президенту, ані уряду, ані Верховній Раді! Жодні реформи в Україні неможливі! Потрібні негайні дострокові вибори, на яких владу отримають інші політичні сили та лідери!» Такі чи приблизно такі емоційні записи з’явилися в соціальних мережах і на деяких сайтах після оприлюднення результатів всеукраїнського опитування, проведеного наприкінці липня Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова.
Що ж, підстави для емоцій справді існують. Адже, скажімо, баланс довіри (це показник, який будується на співвідношенні тих, хто цілком або частково довіряє політичному діячеві чи соціальній інституції, й тих, хто не довіряє) до глави Української держави становив значну від’ємну величину, а саме — 33%, до Верховної Ради — 63%, а до Кабміну — 56% (при цьому цілком довіряє президентові 4% опитаних, урядові й Раді — приблизно по 2%). Погані справи з довірою у міліції (баланс довіри — 57%), у судів та прокуратури (по — 67%, причому зовсім не довіряє їм понад 51% опитаних). Дещо кращі справи у місцевої влади (22%), але тут ідеться про територіально «розмазані» владні структури — в одних селах, містах й областях вони працюють краще, в інших — гірше, але так чи інакше, напередодні місцевих виборів усі вони намагаються зробити щось позитивне, і це поліпшує їхній рейтинг.
Але якщо «винести за дужки» емоції, то висновки будуть дещо іншими. Адже демократія має ту беззаперечну перевагу перед авторитарним режимом чи перед клептократичним правлінням, що пересічні громадяни не бояться висловлювати свої думки вголос і лаяти владу на всі заставки. Тому соціологічні дослідження за демократії — навіть недосконалої — ніколи не дають захмарні рейтинги президентам і прем’єрам, мерам і парламентам. Максимум, на що вони можуть сподіватися, — це на довіру до себе з боку переважної більшості виборців і позитивний (від 10% до 25%) баланс на шкалі «довіра — недовіра».
А на додачу є загальне правило, встановлене соціологічними дослідженнями у всьому світі: найвищою довіра до державних діячів та інститутів є відразу після виборів, далі різко йде на спад, а потім може або вирівнятися, або ще більше впасти, залежно від ефективності діяльності цих діячів та інституцій.
У цьому плані показовою є динаміка балансу довіри -недовіри українців до Віктора Януковича, досліджена Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у минулі роки. У червні 2010 року вона становила +22%, у серпні 2012 року -12%, а у травні 2013 року — 43%. Реально ж недовіра до нього була ще більшою, але, зважаючи на автократично-клептократичний характер режиму, далеко не всі наважувалися її висловити соціологам...
Висновків із цієї динаміки Янукович не зробив; результат — загальновідомий.
А тепер погляньмо на динаміку балансу довіри нинішньої влади. Президент Петро Порошенко у грудні 2014 року мав баланс довіри у +5%, нині вона впала до — 33%; Верховна Рада у грудні 2014-го мала баланс довіри у — 26%, а у липні 2015 року — 63%; Кабмін мав — 18%, а має — 56%. Зауважу, що торік у грудні йшлося про щойно обрану та структуровану Раду і переформатований уряд; те, що вони одразу мали відчутний негативний баланс довіри, засвідчує: на самому початку роботи вони припустилися серйозних помилок. І якщо ближчим часом обидві ці державні інституції не візьмуться за розум, то ставлення з боку громадян до них усе погіршуватиметься, аж поки не сягне рівня недовіри до судів і прокуратури. А коли уряду й парламенту не довіряє понад 50% громадян, то їм треба буде сходити з політичної арени. Невеликий запас у них ще є — цілком не довіряє цим інституціям 44—45% опитаних...
У Президента справи дещо кращі. Зовсім не довіряє йому третина опитаних, і серед цих українських громадян люди різних політичних орієнтацій: для одних усі чесноти світу зосереджені в Москві, для других — на Заході, для третіх — в Україні; тож це навіть добре, коли деяка частина респондентів геть не довіряє главі Української держави. Водночас для Петра Порошенка настає критичний час, щоб переламати негативні тенденції, опертися на ті сегменти суспільних інституцій, які користуються народною довірою, і здійснити реальне очищення владних структур і державних органів, як-от міліції, судів, прокуратури. Про що і про кого йдеться? Про тих, баланс довіри до кого позитивний, а часом — і вельми позитивний.
Наразі лідерами суспільної довіри є волонтери (довіряють 67%, не довіряють 23%, баланс «довіри — недовіри» становить +44%). Інший лідер довіри — церква (баланс «довіри — недовіри» становить +34%). Переважає довіра над недовірою у ставленні населення до Збройних сил України (+18%) та до добровольчих батальйонів (+16%). Позитивним є і баланс «довіри — недовіри» до громадських організацій (+13%) та до засобів масової інформації України (+2%).
Утім, тут теж є проблеми. Так, із грудня 2014-го помітно зменшився баланс «довіри — недовіри» до Збройних сил — із +25% до +18%. Причиною цього, швидше за все, є неефективність Міністерства оборони у плані забезпечення ЗСУ та просто-таки провальні дії командування під час боїв за Дебальцеве (тоді, скориставшись зосередженням майже всіх російських сил і місцевих терористів навколо цього населеного пункту, можна було серією швидких тактичних ударів розгромити загони противника на цілій низці напрямів і звільнити десяток-другий населених пунктів). Істотно погіршився за цей же час баланс довіри до церкви (з +45% до +34%), і тут, видається, головною причиною стала інформація, що так і не відбудеться об’єднання УПЦ КП і УАПЦ; утім, і цю ситуацію можна виправити. Ну, а падіння довіри до ЗМІ України (з +13% до +2%) теж пояснюється просто: по-перше, активною антиукраїнською діяльністю деяких номінально «українських» мас-медіа, по-друге, зведенням рахунків власників деяких телеканалів між собою за допомогою «телекілерів». І знову-таки, ситуацію можна виправити...
Так чи інакше, всеукраїнське опитування, проведене такими авторитетними центрами, як Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова, — це не привід для істерик різного ґатунку, а підстава для тверезої оцінки ситуації як адміністрацією глави держави, так і здатними раціонально мислити депутатами й урядовцями. А передусім — лідерами громадської довіри, на зважені та рішучі дії яких суспільство покладає свої сподівання. Ті, хто на це здатен, мають виправити допущені помилки, відновити рівень довіри до себе та скоординувати дії з іншими лідерами громадської думки. А ті структури, які безнадійно себе скомпрометували в очах суспільства, мають стати об’єктами ефективного та швидкого очищення — бо ж про які реформи можна говорити, коли міліція, суд і прокуратура опустили себе в очах людей, як то кажуть, «нижче плінтуса»?
