У всьому світі ніхто не сумнівався, що російського президента Володимира Путіна переоберуть на четвертий термін. І справді, російська влада зробила все, щоб забезпечити необхідну явку й, найголовніше, переконливий переможний результат у першому турі.
Під час виборчої кампанії російська влада широко експлуатувала антизахідну риторику, використовуючи як привід висилку російських дипломатів з Британії через причетність російських служб до отруєння колишнього російського шпигуна і його дочки.
Тепер після завершення кампанії у багатьох політиків і експертів виникає запитання, якою буде політика Росії за Путіна 4.0 щодо ЄС, США і України, й навпаки, як будуватиме відносини з Москвою Адміністрація Трампа, який досі особисто не критикував Путіна й намагається налагодити дружні відносини з російським лідером. З цими запитаннями «День» звернувся до російського політолога, експерта російсько-американських відносин Лілії ШЕВЦОВОЇ.
«ЗБЕРІГАЮЧИ АГРЕСИВНУ РИТОРИКУ, КРЕМЛЬ НАМАГАЄТЬСЯ ШУКАТИ ШЛЯХІВ ПОМ’ЯКШЕННЯ НАПРУЖЕНОСТІ»
— Зовнішня політика Кремля завжди була інструментом забезпечення внутрішнього порядку денного. Донедавна Кремлю вдавалося вирішення тактичних питань виживання за рахунок зовнішньополітичних засобів. Так, «крымнашизм» додав близько 30% рейтингу Володимиру Путіну і дозволив йому на якийсь час отримати легітимацію як «збирача російських земель». Але одночасно «український гамбіт» Кремля почав руйнувати модель існування російської системи за рахунок використання західних ресурсів.
Основний зовнішньополітичний виклик нового президентства Путіна — знайти баланс між забороною Заходу й діалогом з ним, який би дозволив повернутися до використання західного фінансового й технологічного потенціалу. Путін, мабуть, сподівається, що, ескалуючи напруженість і загрожуючи бити вікна, він змусить м’якотілі ліберальні демократії прийняти його правила гри й повернутися до колишньої політики потурання. Він, вочевидь, розраховує, що російська еліта та суспільство будуть вимушені погодитися на життя в «обложеній фортеці» на невизначений час.
Але повної впевненості в тому, що шантаж безрозсудністю вдасться ні у російського президента, ні у правлячої команди немає. І вже зараз очевидно, що, зберігаючи мачистку й агресивну риторику, Кремль намагається шукати шляхів пом’якшення напруженості. «Ви нас не чули, ви нас не поважали, і ось, дивіться, довели до чого! Вислухайте наші претензії й знову комфортно співіснуватимемо!» — ось нинішня кремлівська мантра.
Проблема в тому, що Кремль, уміючи ескалувати, не знає, як відступити, коли стане зрозуміло, що Захід не готовий повернутися до докримського консенсусу. Тим часом гра «Хто моргне першим?» може закінчитися плачевно для обох сторін.
Звичайно, основна увага Москви прикута до Вашингтона. Президентство Трампа виявилося для Росії набагато неприємнішим, ніж цілком безневинна обамівська Америка. Незважаючи на поки незрозумілі симпатії самого Трампа до Путіна, його адміністрація проводить щодо Росії досить жорсткий курс, на який свого часу не зважився колишній американський президент. Кремль, природно, намагатиметься не провокувати Вашингтон до ще більшого посилювання. Але питання: як не втратити обличчя, ковтаючи образи?!
«КРЕМЛЬ ДОСІ ВЕЛЬМИ ЗНЕВАЖЛИВО СТАВИВСЯ ДО ЗДАТНОСТІ ЄВРОПИ СТРИМУВАТИ РОСІЮ»
— Якщо йдеться про Європу, то Кремль досі вельми зневажливо ставився до здатності Європи стримувати Росію. Кремль абсолютно не чекав, що європейці зможуть настільки довго утримувати тиск санкцій на Росію. Але тепер, коли позиції канцлера Меркель, яка забезпечувала європейську єдність з питання санкцій, почали слабшати, Кремль знову сподіватиметься, що Європу можна буде розколоти. Або залякати, або спокусити пряником бізнес і політиків, готових до співпраці з Москвою.
Тестом на здібність європейців до жорсткої позиції щодо Москви стане їхня реакція на «тест Скрипаля»: якою мірою Європа підтримає Лондон у його протистоянні з Кремлем з питання про отруєнння на території Великобританії нервнопаралітичним агентом, причетність до якого Москва заперечує. Але хоч би чим завершилася ця історія, Москва продовжить щодо Європи колишню політику, що полягає у зневазі до Брюсселя та спробах розколоти європейців і створювати свої блоки з «троянським кіньми» — країнами, готовими до відновлення діалогу з Москвою.
«РОСІЙСЬКИЙ ЧИННИК» Є НАЙВАЖЛИВІШИМ ІНСТРУМЕНТОМ, ЩО ЗМІЦНЮЄ УКРАЇНСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ
— Україна? У Москві розуміють, що Україна залишається основною причиною нинішньої конфронтації Росії із Заходом. Кремль, поза сумнівом, сподіватиметься, що українська тема зійде з основного міжнародного порядку денного і Захід втомиться від України. Загострюючи проблему світової безпеки й переносячи увагу не лише на міжнародний тероризм, а й на загрозу розвалу системи стратегічної безпеки та перетворюючи ядерну зброю на інструмент шантажу, Кремль фактично говорить Заходу: дивіться, у нас є серйозніші проблеми для обговорення і у нас є засіб примусу вас до прийняття нашого бачення світових пріоритетів і правил гри.
Звичайно, поки державность і погляд на Україну як на елемент «російської цивілізації» є елементами політичної ментальності російської правлячої еліти, Україна завжди перебуватиме в зоні геополітичної нестійкості. З одного боку, сусідство Росії й прагнення Москви до підривання територіальної цілісності України дестабілізуватиме ситуацію в Україні. З другого — «російський чинник» є найважливішим інструментом, що зміцнює українську ідентичність і підтримує нинішню траєкторію руху України.
Але очевидно й те, що президент Путін розуміє, що Донбас йому приносить не дивіденди, а удари по репутації й звужує його поле міжнародного маневру. Але думаю, що, незважаючи на це розуміння, Путін не готовий піти з Донбасу добровільно й втратити цей інструмент впливу на Україну та можливу карту для домовленостей із Заходом. Мабуть, здача ОРДЛО в розумінні Путіна несе більше негативу, ніж збереження нинішнього конфлікту.
Хоча ситуація розвивається швидко. Ми екстраполюємо в майбутнє нинішні тенденції. Але постійно виникають нові обставини, що можуть радикально міняти політичну картину. Неможливе сьогодні зможе стати можливим завтра, причому вельми швидко й несподівано. Адже ми перебуваємо на етапі розвалу колишнього світопорядку й формування нового. У будь-якому разі ситуація на полігоні «Росія — Україна» не статична і її важко заморозити, як інші конфлікти на пострадянському просторі.
— Чи слід чекати тепер якихось зрушень з боку Кремля у Мінських угодах?
— Поки не бачу можливостей для зміни позиції Москви у Мінських угодах, про що говорив Путін неодноразово. Але йдеться про нинішній момент. Що буде через рік-два, поки передбачати складно.
«БУДЬ-ЯКА ДУМКА ПРО НОРМАЛІЗАЦІЮ ВІДНОСИН З РОСІЄЮ ВИКЛИКАЄ У ВАШИНГТОНІ ПІДОЗРИ В ПРОДАЖНОСТІ»
— Чого чекають у Вашингтоні від четвертого терміну Путіна і яку політику збираються проводити щодо Росії?
— Думаю, що ні американський істеблішмент, ні адміністрація Трампа не мають зараз можливості, та й бажання теж, думати стратегічно. Усе у Вашингтоні зациклено на ситуативний порядок денний, що часто регулюється безшабашними твітами президента Трампа. Зрозуміло, що від Путіна «колективний Вашингтон» не чекає нічого доброго. Більше того, ми бачимо, що будь-яка думка про нормалізацію відносин з Росією викликає у Вашингтоні підозри в продажності. Замовк навіть Кіссінджер, який любив відвідувати Путіна в Кремлі і, повертаючись, завжди закликав «враховувати інтереси Росії».
Стримування Росії й відплата за російське втручання в американські вибори стали ключовою ідеєю консолідації американської еліти. Кремль може пишатися — «російський чинник» став елементом американського внутрішнього життя.
Що стосується Білого дому, то тут ми бачимо парадокс: команда Трампа діє в антиросійському ключі, намагаючись знайти нові форми заборони Кремля. Тоді як Трамп продовжує намагатися освічуватися Путіну в коханні, чим ще більше розігріває антиросійську риторику останніх акторів усередині американського істеблішменту. Навряд чи ця ситуація зміниться протягом його президентства. Навряд чи наступник Трампа легко вийде з підозрілості, що стала аксіомою відносно Кремля та Росії.
Нарешті, Болтон ніколи не був сильним в осмисленні наслідків своїх заяв і своїх дій. Тож він навряд чи затримається в Білому домі.
Рішення Вашингтона вислати 60 російських дипломатів і закрити консульство РФ у Сіетлі на знак солідарності з Лондоном підвищує градус напруженості у відносинах колективного Заходу з Росією. Москві доведеться відповідати — хоча Кремлю явно не хочеться. Отже, починається новий етап у протистоянні, в якому вже зруйновані всі колишні табу.
— Чи мають там пояснення, чому Трамп хоче Путіна в друзі для вирішення конфліктів, які Путін власне й створив або створює?
— Поки команда спецпрокурора Мюллера, що заганяє Трампа в кут, не надала доказів наявності змови між Трампом і Кремлем. Але Мюллер продовжує стискувати зашморг.
Поки ж основний результат американського розслідування «російського сліду» — свідчення деморалізації американської еліти й готовності різних її представників легко продати свої принципи за хорошу мзду. Я називаю це «Синдромом Манафорта» — за іменем одного з найуспішніших і найвпливовіших вашингтонських лобістів, який зробив просування інтересів авторитарних режимів у США своєю професією і який деякий час був керівником виборчої кампанії Трампа. А дещо раніше, як ми знаємо, він лобіював інтереси Януковича, за що отримав непогану винагороду.
У будь-якому разі підсумком цієї неймовірної історії розслідування російського втручання, мабуть, стане істотне оновлення вищого ешелону американської еліти.
«БОЛТОН РОЗГЛЯДАЄ ПОЛІТИКУ ЯК «МОЛОТОК», ЯКИМ ТРЕБА ЗАБИВАТИ ЦВЯХИ»
— Що означає зміна Макмастера на Болтона на посаді радника у питаннях національної безпеки?
— Думаю, що кадрова чехарда в Білому домі триватиме. Трампу, мабуть, важко знайти людей, які йому беззаперечно підкорятимуться. А ті, хто готовий підкорятися, будуть піддані остракізму іншими американськими інститутами. Тож і новий радник у нацбезпеці Джон Болтон, швидше за все, в Білому домі ненадовго. Тим паче якщо ми врахуємо складний характер самого Джона Болтона і його непопулярність усередині вашингтонського політичного співтовариства.
Я бачу, що багато критиків Москви аплодують призначенню Болтона. Тим часом, це призначення в самому Вашингтоні викликає найсуперечливіші відчуття. По-перше, ще мають відбутися слухання в Конгресі щодо затвердження його кандидатури, й легко цей процес не пройде. Свого часу Конгрес так і не затвердив Болтона послом США в ООН, бо він викликав колективне неприйняття через свою екстремістську позицію й ультра-ястребизм.
Сьогодні погляди Болтона вже не настільки різко відрізняються від позиції основної частини вашингтонського співтовариства. Але все-таки: Болтон викликає роздратування тим, що політику він розглядає як «молоток», яким треба забивати цвяхи. Його надмірна агресивність, прямолінійність, зневага до дипломатії можуть звузити базу для його підтримки, як у Вашингтоні, так і в Європі.
