Минулий тиждень для української армії та спецслужб став невтішним лакмусовим папірцем. Вбивство цінного свідка Дениса Вороненкова (принаймні так його анонсував Юрій Луценко), в той же день вибухи на складах боєприпасів в Балаклії Харківської області та, зрештою, аварія військового вертольота Мі-2 із п’ятьма українцями на борту. Офіційне пояснення трагедії — гелікоптер на низькій висоті зачепився за лінію електропередач. У випадку з Вороненковим: навіть він сам до загибелі стверджував, що для нього було великим здивуванням, що Генпрокурор розповів на загал про те, що він є головним свідком у справі Януковича. Виявляється, це мало бути таємницею аж до самого процесу над екс-президентом-втікачем України.
«Виток через генпрокурора Луценка не був запланований, і для Дениса це було шоком і несподіванкою, — заявив російський опозиціонер Ілля Пономарьов у російській «Новій газеті», який, на відміну від Вороненкова, не голосував за приєднання Криму до РФ. — Військові прокурори мали на увазі, що про Вороненкова стане відомо вже на процесі, коли там оголосять його покази. Вони з Машею розраховували за цей час прикрити всі хвости в Росії. Продаж квартири, у нього залишався син у суворовському училищі, у Маші були справи й т.д.».
То чому ж Юрій Луценко, людина, яка обіймає одну з найвищих посад у державі, дозволяє собі робити заяви, від яких залежить доля людини? Злочинна халатність чи привід до серйозного службового розслідування? І чи не занадто багато політики та популізму в сфері, яка потребує виваженості, професійності і виняткової далекоглядності в специфічному секторі розслідування і обвинувачення?
Ніч під Харковом в Балаклії 23 березня стала пекельною. Після подібної трагедії в Сватовому ще наприкінці жовтня 2015 року, здавалось, мали б бути вжиті відповідні заходи. Тоді, нагадаємо, міністр оборони Степан Полторак через кілька годин після вибуху завив про диверсію ворога. Як згодом виявило слідство, це відбулося через халатність рядових військових. Минулого четверга, після того як боєприпаси в Балаклії вночі злетіли в повітря, вже воєнний прокурор Анатолій Матіос заявив наче під кальку із Полтораком про те, що ворог ночами не спить і вчинив диверсію через безпілотник. Ось тільки якщо взяти відстань від Сватова до кордону з РФ, то у версію з безпілотником вірилось би більше. У випадку з Балаклією навіть саме припущення щодо диверсійного безпілотника вимагає відповідних висновків і покарань зовсім не рядових військових.
Наш співбесідник в міністерстві оборони пояснив «Дню», що факт відсутності належної системи оборони стратегічних об’єктів в тилу, як-то військові склади, є нагальною проблемою і має бути вирішено терміново, адже в світі існують відповідні ефективні системи.
«Звичайно, я б не став змішувати трагедію Мі-2 із іншими випадками милого тижня, адже війна, на жаль, передбачає не бойові втрати і в період, коли бойова активність порівняно із повномасштабними бойовими діями невелика, небойові втрати все одно будуть помітними, — говорить «Дню» народний депутат від «Народного фронту» Дмитро Тимчук. — Якщо активність зростає, то небойові жертви все одно будуть. Такі реалії. Проте вбивство Вороненкова і вибухи в Балаклії можуть бути взаємопов’язані. Нагадаю, що ці трагедії стались під 25-ту річницю СБУ. Можна справедливо висунути версію про те, що центр прийняття рішень тут один. Але це ніяк не виправдовує нашу сторону. Можливо, дехто забуває про те, що у нас існує перманентна загроза і ми маємо бути готові до різноманітних випадків. Я можу зрозуміти, чому міністерство оборони і воєнна прокуратура з самого початку просувають версію диверсії. Але чомусь у наших силовиків існує хибний підхід — якщо диверсія, то на неї все можна списати. Я не бачу логіки в такому підході. Навіть якщо це диверсія, то не можна не зважати на результат халатності та ненадійної охорони стратегічного об’єкта. Що ж до охорони, то тут важко списати цей факт на неналежне фінансування. Я, як член комітету з нацбезпеки і оборони, не чув, щоб у країні недофінансовували ті чи інші програми з оборони».
Отже, згадані трагедії свідчать про системну недбалість або зраду. Звичайно, про останнє говорити прикро, тим більше в руслі того, чим термін «зрада» овіяний завдяки соціальним мережам.
