13 січня відзначають подію, трагічну за своєю суттю, але вкрай важливу для остаточного розпаду Радянського Союзу. Цього дня у 1991 році у Вільнюсі громадяни Литви оточили телецентр, щоб захистити його від захоплення радянськими військовослужбовцями. В результаті загинуло 14 громадян, близько 700 було поранено, 3000 постраждали. Попри трагізм та жертви цей день є вкрай важливим для сучасної, незалежної та демократичної Литви. «Саме з боротьбою та героїзмом цю дату ототожнюють нинішні покоління жителів Литви», — цитує литовського історика та члена комітету з національної безпеки і оборони Сейму Литви Арвідаса Анушаускаса німецьке видання Deutsche Welle.
Та запам’яталася ця подія й іншим — неймовірною солідарністю з боку опозиційного середовища всіх радянських республік і, зокрема, росіян. «Литовці повстали, це по-перше. По-друге, їх підтримали в Росії, в Москві насамперед, — пише на своїй сторінці у Facebook московський журналіст «Радіо Свобода» Михайло Шевелєв. — Одна з найчисленніших демонстрацій в радянській і пострадянській історії відбулася в січні 1991-го на Манежній площі. Триста тисяч осіб. Так сильно хвилювала цих людей доля Литви та її незалежність? Можливо. Але ще вони відчували, що мова зайшла про їхню долю, про їхні надії на інше життя — про ту саму сорочку, яка завжди ближче до тіла: сьогодні розчавлять танками литовців, завтра — всіх інших. І вони домоглися свого, танки не взяли Вільнюс».
Та минуло 25 років. Сьогодні, коли на майдані Незалежності у Києві було вбито Небесну Сотню, а через агресію Росії на Донбасі загинуло 8 тисяч українців, ми вже не бачимо масових 300-тисячних акцій солідарності з боку росіян. Лише зверхність, осуд, а також 85% населення, задоволеного політикою президента РФ Путіна.
ВІЛЬНЮС, ЛИТВА. 13 СІЧНЯ 1991 РОКУ / ФОТО З САЙТА 15MIN.LT
То що ж трапилося з нашими східними сусідами, чому вони змінилися? Чому замість співчуття та рішучих спроб з боку росіян зупинити божевільну політику Кремля, українці чують лише зневагу та улюлюкання у свій бік? Чи відчуття солідарності покинуло росіян разом із почуттям власної гідності?
«РОСІЙСЬКИЙ НАРОД ЗАВЖДИ БУВ ЗАРАЖЕНИЙ ВІРУСОМ ІМПЕРСЬКОСТІ І ШОВІНІЗМУ»
Юрій ЩЕРБАК, письменник, дипломат:
— Я чудово пам’ятаю 13 січня 1991 року, бо того дня перебував у Москві як член Верховної Ради СРСР, а також був членом опозиційної Міжрегіональної депутатської групи. Коли прийшов представник Литви на наше засідання, то повідомив про трагедію у Вільнюсі. Ми вийшли із демонстрацією на вулиці Москви і протестували проти імперської політики радянського керівництва. Було очевидним, що Горбачов зробив ставку на реакційні сили СРСР, хоча пізніше саме вони фактично скинули його з посади.
Це була потужна демонстрація єдності разом із литовцями й іншими поневоленими народами. Живою була згадка про події у Тбілісі, про погрози вжити військову силу у різних колишніх республіках. Ці події сколихнули все опозиційне середовище і такої солідарності, яка на той час була продемонстрована російськими опозиціонерами, ми більше не бачили.
Вже потім серед росіян дедалі сильніше почали проявлятися риси великодержавного шовінізму, російської зверхності, претензії на панування над усіма народами Радянського Союзу. Російський народ завжди був заражений вірусом імперськості, який походить не лише від радянської влади, а з часів, коли формувалася доктрина Москви як Третього Риму, її винятковості та месіанської ролі. Все це втовкмачували у голови росіян упродовж віків. І коли відбувся перший відхід від комунізму, який приніс незліченні нещастя всім народам СРСР, імперський вірус був трохи приглушений процесами демократизації. На жаль, відчуття «історичного програшу» у боротьбі за світове панування охопило правлячі російські еліти, які складалися з політиків-реваншистів, спецслужбовців, а також військових. Мотиви «поразки» охоплювали й широкі маси. Провал перебудови полягав у падінні якості життя, жахливій політичній та економічній кризі всього пострадянського простору. Відбулося розчарування у демократичних гаслах та слабких демократичних досягненнях. Тож бандитська ідея переваги над усіма народами, які входили до складу СРСР, і «старшобратська» ідеологія перемогла.
Але в той зимовий період 1991 року відбулася весна опозиційних сил. Ця подія була дуже помітною, тому через 25 років її слід пам’ятати. Переконаний, настане час, коли в Росії знов почнуть перемагати сили демократії та здорового глузду. Ми очікуємо звернення перш за все до української проблематики — що народу України будуть принесені вибачення з боку росіян.
«ДІЇ КРЕМЛЯ ЗНИЩУЮТЬ І САМУ РОСІЮ»
Лаурас БЕЛІНІС, політолог, Вільнюс:
— Я вважаю, що причина зміни у росіянах одна — чверть століття тому основну опору люди вбачали у тому, що кожен, згідно зі своїми інтересами та переконанями, міг знайти будь-яку інформацію. Вона не була закрита — вона була різна, актуальна, тому знайшлося багато людей, які підтримали Литву 1991-го. Тоді, 25 років тому, гласність відкрила для них можливість вийти на вулицю.
Населення РФ дуже різне. Вважаю, і зараз є багато людей, які мислять категоріями демократії, але мовчать. Вся проблема у тому, що у сьогоднішній Росії умов гласності немає — люди бачать однобічну інформацію, яка політично тенденційна і захищає не стільки можливості об’єктивного розуміння ситуації всередині країни (і за кордоном), скільки позицію режиму кремлівських володарів. В останнє десятиріччя владний режим Кремля свідомо та систематично вибудовував пропагандистську систему, яка виховувала людей у напрямку імперського розуміння сутності та значення Росії, а також певного зневажливого погляду на сусідів, у яких вони не бачать повноцінних держав, націй та общин. Ці політично тенденційні дії, по суті, знищують і саму Росію.
Тому можна зробити звичайний висновок: доки у Росії не буде гласності, доки населення не отримає про все інформації і доки не матиме можливості говорити відкрито і сміливо, доти ми бачитимемо, як вони мовчать. Мені здається, немає ніякого режиму чи ситуації, які б не могли змінитися. Тож зворотні зміни в Росії можливі, зокрема, під впливом змін економічних та соціально-політичних відносин — напруга в РФ зростає не на користь владної еліти. Все це накопичується і, вважаю, нам не доведеться чекати ще 70 років, доки там відбудеться нова революційна або еволюційна зміна — все відбудеться набагато швидше.
«НАБАГАТО БІЛЬШЕ ШАНСІВ БУТИ ГОЛОСОМ СВОБОДИ ПРИ КОМУНІЗМІ, НІЖ ПРИ ПОСТКОМУНІЗМІ»
Лілія ШЕВЦОВА, провідний дослідник Інституту Брукінгса:
— Проблема з російською інтелігенцією. Інтелігенція як своєрідна соціальна група перестала існувати з крахом СРСР. Але й при Союзі цей прошарок відігравав подвійну роль: голос дисидента і протесту — з одного боку та обслуговування влади — з другого.
За роки посткомунізму інтелектуальна верства виявилася деморалізованою. Вона не змогла стати символом чи рупором цінностей або опору наступаючому авторитаризму. Виявилося, що набагато більше шансів бути голосом свободи при комунізмі, ніж при посткомунізмі, коли почалася імітація всіх принципів і цинізм виявився всепоглинаючим. Тому і перехід до свободи від посткомунізму набагато складніший, ніж після часів комунізму.
Сьогодні інтелектуальна верства у ситуації роз’єднання, втрати вектора, вона піддалася імперському наркотику; виявилося, що цей наркотик діє. Виявилося, що час і пропаганда змогли пробудити в душах багатьох щось темне й руйнівне, що дрімало... І те, що частина інтелектуалів виявилася «совками» — це серйозна проблема для нашого майбутнього.
Але ж не всі і не поголовно! Голоси адаптантів-імперщиків чутно, тому що вони віщають з усіх відкритих ресурсів. Але загляньте в мережі і ви побачите чимало тих, хто чинить опір «наркотику». Тому враження, що все суспільство перетворилося на залежних від імперської дурі — буде перебільшенням!
