Ця дата вибрана не випадково: 14 березня 2014 року просто з Майдану перші добровольці відправилися на полігон у Нових Петрівцях, що під Києвом. Згодом до військкоматів потягнулося чимало українців, які, не очікуючи повісток, вирішили, що їх місце на війні.
Весна 2014-го. Ще кровоточать рани, завдані українцям у протистоянні з тодішнім режимом Януковича. А кримську землю вже топче нога російського окупанта. Неспокійно і на Донбасі: місцеві бандити, підтримувані «старшими братами», захоплюють владу і кричать про «похід проти київської хунти». Стає зрозуміло: Україна в небезпеці. А регулярне Українське військо, над яким — інше слово важко підібрати — в попередні роки здебільше знущалися, голодне і роздягнене. Про озброєння, вишкіл годі й казати. І тоді виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов звертається до всіх українців:
— У мене не було іншого вибору як звернутися до справжніх патріотів України з проханням не очікувати повісток, не чекати, поки відбудеться відновлення, забезпечення та злагодження ЗСУ, а йти добровольцями захищати свою країну. Так почалося формування добровольчих батальйонів МВС, Національної гвардії, територіальної оборони. Добровольці з легкою стрілецькою зброєю, за відсутності одностроїв, у власному одязі, без бойової підготовки, але з великими серцями та відповідальністю перед країною, пішли на схід і ціною своєї крові та власного життя зупинили набагато сильнішого ворога.
Люди, які добровільно взялися за зброю, належали до різних прошарків населення, різні за статками і релігійними та політичними переконаннями. Але палка любов до своєї країни, бажання захистити своє майбутнє і майбутнє своїх дітей змусили їх взяти до рук зброю. Наприклад, майор запасу Віктор Полінкевич звільнився зі Збройних сил ще на початку 2000-х. І досить впевнено почувався в цивільному житті. Та з початком війни пішов воювати.
— Маючи життєвий і певний військовий досвід, вирішив, що моє місце серед солдатів, які боронять рідну землю, — каже Віктор Васильович.
Серед тих, хто взявся за зброю, є люди, місце яких не у воюючому війську, а на лікарняному ліжку. Але в грізний для Батьківщини час вони не могли відсиджуватись на диванах. Іван Семенюк — один з них. Приховавши тяжку хворобу — захворювання крові, пішов на фронт. Добровольцем. І майже два роки, чи не щодня приймаючи знеболювальні препарати, захищав Батьківщину. В складі 28-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Сергій Никифоряк через серцево-судинну недугу, від якої потерпав із самого дитинства, навіть строкової не служив. Коли ж розпочалася неоголошена проти України війна, він теж пішов до військкомату і попросився до Українського війська. На запитання як пройшов медкомісію, хитро усміхається:
— Світ не без добрих людей...
Спочатку ніс службу на кордоні з Придністров’ям. Та за кілька місяців попросив перевести його безпосередньо в район антитерористичної операції.
— Я вирішив, що там, на передньому краї боротьби з ворогом, принесу більше користі, — каже Сергій Григорович. — Сьогодні повернувся до мирної праці, але в разі загострення ситуації на Донбасі знову готовий взятися до зброї.
Герої цього допису — звичайні українці. Вони не вважають, що, взявшись за зброю, вчинили подвиг.
— Кому як не нам, громадянам України, захищати свою землю? — говорить Сергій Никифоряк.
Сьогодні на сході країни воюють сотні українських добровольців. Абсолютна більшість цих людей є реальними захисниками рідної землі, свідомо ризикують власними життями, не раз і не два заглядаючи у вічі смерті. Серед них можна зустріти студентів і безробітних, науковців і сільських механізаторів, підприємців і музикантів. Війна всіх їх об’єднала.
НА ВІЙНУ ПІШОВ ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ...
Неділя. Сонячний ранок. Неждано-негадано над позиціями українських десантників з’являється безпілотник. Солдати відкривають по ньому автоматний вогонь, намагаючись збити. Водночас група під командуванням сержанта «Краба» спішно залишає розташування підрозділу.
— У подібних випадках починалося прочісування навколишньої території, — каже сумчанин Євген Щеглов, колишній боєць. — Мета — виявити і знешкодити терористів, які його запустили. Що скоріше — то краще. Адже ті не лише отримували з «борту» інформацію про розташування наших військ, а й могли коригувати вогонь по них. Наш взвод спільно з іншими підрозділами не раз і не два брав участь у завданнях з виявлення і знищення непроханих гостей.
Батько Євгена, Володимир Олександрович, коли розпочалася російська агресія, з такими ж небайдужими сумчанами почав займатися волонтерством. Улітку 2014-го запропонував і сину поїхати на Донбас. Теж волонтером Той погодився.
— На той час уже багато чув і читав про АТО і захотілося на власні очі побачити бійців, які боронять нашу землю, — згадує Женя. — Бронежилети, продукти харчування, кевларові шоломи, взуття — все, що привезли, роздали військовослужбовцям 27-го полку реактивної артилерії, місцем постійної дислокації якого є місто Суми.
Після цієї поїздки були наступні: небайдужі сумчани відвезли понад 10 тонн гуманітарних вантажів. У середині січня 2015 року, повернувшись додому, Євген сказав батькові:
— Ти був на «афганській» війні, а я чим гірший? Батько не став заперечувати. Пройшовши в 95-й окремій аеромобільній бригаді «курс молодого бійця», був зарахований до одного з підрозділів 81-ї десантно-штурмової бригади (на той час), яка дислокувалася в місті Дружківка, що на Донеччині.
Дізнавшись, що я хочу розповісти про нього на шпальтах газети, Євген зашарівся:
— Я ж ніяких подвигів не здійснював.
Можливо. Але служба там, де, як писав класик, твоє життя може обірвати куля, вже подвиг. А так могло статися безліч разів. Адже завдання, які виконував Євген разом зі своїми побратимами, носили здебільшого антидиверсійний характер: ворог постійно засилав на підконтрольні Україні території розвідувально-диверсійні групи, намагаючись дестабілізувати в нашому тилу обстановку. А ще — посіяти серед місцевого населення паніку. Євген згадує, як одного разу доводилося заспокоювати людей, особливо жінок з дітьми, серед яких хтось пустив чутки про ворожу ДРГ.
Супроводжували також і колони з боєприпасами безпосередньо в район бойових дій, ризикуючи «нарватись» на міну чи фугас. Але доля і Господь Бог милували.
По закінченні служби Євген повернувся додому і сьогодні закінчує навчання в Сумському державному університеті. Майбутній економіст планами не ділиться, але не виключає, що, отримавши диплом, поповнить лави захисників України. Особливо в разі загострення ситуації на фронті. А поки що спільно з батьком і його товаришами продовжує допомагати нашим воякам як волонтер. Якщо говорити мовою цифр, то лише минулого року вони доставили українським воякам понад 20 тонн волонтерських вантажів. Щеглов-старший при цьому дав десятки концертів на передньому краї, а також у Дружковці, Краматорську, Авдіївці, Очеретино, на блокпостах і в полі. За будь-якої погоди.
Євген Щеглов нагороджений медалями «Учасник АТО», «За оборону рідної Держави». А ось бойових нагород у нього немає. Але Євген не комплексує щодо цього.
— Я пішов до війська не заради орденів і не за адреналіном, — каже він. — Мені хотілося бути поруч з тими солдатами, які захищають Україну від ворога. Колись у мене будуть діти. І я хочу, щоб мені було не соромно дивитись їм у очі, коли вони поцікавляться що я робив, коли над моєю країною нависла смертельна загроза.
«НАД УСЕ ВІН ЛЮБИВ ЖИТТЯ...»
Мирослав Мисла є одним з наймолодших офіцерів-добровольців, полеглих у борні з путінською Росією. Народився він і виріс на Закарпатті. В звичайній сім’ї. Як згадують шкільні друзі, з малих літ цікавився історією України, особливо національно-визвольним рухом. Тому і став студентом Харківського національного університету ім.Казаріна, де поглибив знання нашої минувшини. Отримавши диплом, працював на радіо «Голос Свободи». Коли почалася Революція Гідності, став її активним учасником: днював і ночував, за споминами колег, у центрі столиці, висвітлюючи події. Навіть коли снайпери почали розстрілювати протестувальників, він не полишив своїх товаришів.
— Коли росіяни захопили Крим і почали просувати на Донбасі так звану «русскую весну», Мирослав заявив про наміри піти воювати з ними, — згадував у розмові зі мною його бойовий побратим Олександр. — Дізнавшись про формування добровольчого батальйону «Січ», із перших увійшов до його складу і відбув на Донбас. Підрозділ, у якому служив юнак, завжди перебував там, де гаряче. Наприклад, допомагав бійцям батальйону «Дніпро-1» та 93-ї окремої механізованої бригади ЗС України, які утримували позиції в районі селищ Піски — неподалік Донецького аеропорту.
Однополчани кажуть, що він завжди вирізнявся надзвичайною розсудливістю і водночас мужністю, не боявся ризикувати власним життям, прикриваючи товаришів. А ще — дуже любив життя, мріючи, коли на українській землі настане мир і він зможе працювати за фахом — вчителя історії України.
Навесні 2015 року як один із засновників «Карпатської Січі» брав участь у її легалізації як підрозділу в складі 93-ї бригади, згодом був призначений командиром відділення. Зважаючи на морально-професійні якості, командування частини відправило Мирослава на тримісячні підготовчі курси при Національній академії Сухопутних військ ім.П.Сагайдачного. По закінченні молодший лейтенант Мисла став командиром штурмового взводу. Провоював у цьому статусі не довго: 2 жовтня 2016 року на позиції, які обороняв підрозділ молодшого лейтенанта Мирослава Мисли, посунули бойовики. І відразу наштовхнулися на грамотну відсіч, яку організував командир взводу. І все ж нашим хлопцям довелося відступити. Мирослав прикривав їхній відхід. Але ворожа куля обірвала життя молодого офіцера.
Подвиг Мирослава Мисли Україна не забула: він нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеню. Посмертно. Ім’я Мирослава носить одна зі столичних шкіл.
У одному зі столичних скверів Мирославу Мислі відкрили пам’ятник. На повний зріст, у бронзі. Він є одним з перших монументів воякам-добровольцям.
