Книжка луганчанина Валентина Торби «Я — свідок», в якій містяться його спогади і свідчення із окупованого Луганська, розпочинається зі слів Тараса Шевченка про загарбану Батьківщину і покріпачених людей. Занадто актуальними виявилися слова класика, який окам’янілим стоїть зараз самотньо в центрі Луганська серед триколорів, спостерігаючи за карнавалом божевілля і приниження, за наругою над українським прапором і побиттям юнаків у вишиванках.
Ця книжка є частиною трилогії, яку підготувала «Бібліотека «Дня» під загальною редакцією головного редактора Лариси Івшиної, і логічно вкладається в розуміння злочинних причин і трагічних наслідків останніх десятиліть, які дехто хоче спростити до окремих імен, епізодів і навіть територій. Війна на Донбасі розпочалася не вчора, так само, як і ім’я Януковича не може абсорбувати в себе всі витоки катастрофи. Саме тому так важливо бачити проблему в цілому, як і відчувати рефлексію, що має стимулювати інтерес до глибинних висновків.
Що таке війна і окупація? Яка вага українського слова в ізольованому агресором місті? Хто і коли, зрештою, «приспав» окрадений Донбас? Ці питання переслідуватимуть українців доти, доки існуватиме загроза війни, доки чоботи ката топтатимуть нашу землю. Перед автором рік тому зачинилися двері до великої України, спочатку відкривши віконце «Дня», в якому він оприлюднював щодобові спостереження за перебігом подій. А потім після чергового обстрілу він був на місяць відрізаний від світу взагалі. Але Валентин Торба не припиняв фіксувати, як його місто поглиналося темрявою в прямому і переносному сенсі. Зрештою, цей знімок дійсності в хронології подій оформився в згадану книжку, про яку ми й поговоримо з автором.
— Із чого розпочався ваш щоденник із окупованого Луганська? Була якась певна подія, «точка неповернення» чи спочатку була ідея, думка, яку хотіли зафіксувати?
— «Щоденник» жив своїм життям і не був прив’язаний до конкретних подій. Скоріше це був інтуїтивний процес фіксації та осмислення. Лінією, за якою вже не було вороття, став листопад 2013 року. Тоді події, факти, вислови, заклики оформились у грізний малюнок принциповості. Адже стало ясно — або «злий восьминіг» поглине нас, або, зрештою, буде зроблено рішучий крок, щоб його придушити. Так вийшло, що спрут досі живий, але тепер ми маємо досвід — народ спромігся відтяти йому щупальця. Доля подарувала мені можливість у час, коли на Донбасі стався злам, оприлюднювати тексти в газеті «День» фактично в щодобовому режимі. Взагалі знайомство з «Днем» — це окрема історія, яка примушує замислитися про існування долі. У квітні 2014 року, коли я вийшов із захопленої бойовиками будівлі СБУ, мені було ясно одне — треба діяти. Перед цим головний редактор «Дня» Лариса Івшина серед павутиння постів і коментарів знайшла мене в мережі facebook, запропонувавши просто написати про події на Луганщині. Не знаю, чи думалось комусь тоді, яка прірва катастрофи національного масштабу розверзлася перед нами, але з тої першої замітки про лютневе «Сватівське віче» розпочалась серія публікацій зі сходу. Спостереження, аналіз, висновки перетворилися в стежку, по якій зараз можна дослідити, як мирний і навіть кволий, апатичний край впустив до себе полум’я війни.
— Ви досить довго перебували на окупованій території — без світла, без можливості підтримувати контакт із неокупованою Україною. Чому ви пішли на такий ризик?
— Мене особливо ніхто й не запитував. Я робив те, що мав робити, й, дякувати Богові, до серпня минулого року в мене був вихід до аудиторії завдяки газеті «День» і сайту day.kiev.ua. Із вересня, коли мені вдалося полишити Луганськ, цей контакт відновився, й накоплені спогади, записи в щоденнику стали мотивом для написання книжки «Я — свідок». Озираючись, розумієш, наскільки важливо «робити, що маєш робити, і нехай буде, що буде», як говорить відомий вислів. Друга половина літа того року на сході була означена надією на те, що українські війська протягом двох-трьох тижнів переламають ситуацію на свій бік. Так і було. Українська армія була не просто біля Луганська, а й заходила в нього. Ті, хто ще вчора говорив про «рятівника» Путіна, сьогодні вже розповідали про Кремль, де ненавидять «хохлів» і хочуть їх знищити. Учорашні зрадники на очах ставали патріотами. Коли 2 серпня 2014 року зникло світло, зв’язок і взагалі кореспонденція із зовнішнім світом, мені здавалося, що варто зачекати, набратись терпіння — і тоді з повною силою віддатись справі звільнення міста. Фіксувати й аналізувати події я не припиняв ніколи.
— Коли насправді почалася окупація Луганська Росією — навесні 2014 року чи раніше?
— Окупація Луганська і сходу України відбувалась задовго до трагічних подій весни — літа 2014 року. Донбас ніколи не був буремним. Він був інертним. Його намагалися розкачати, але він не піддавався розкачуванню, хоча смиренно ковтав пропаганду, якою щедро годувала його Росія. З боку Києва ця війна була програна. Київ як центр впливу нічого не робив, щоб українська територія сходу стала свідомо інтегрована в єдиний державницький організм. Можна з впевненістю сказати, що окупація почалась з окупації мізків. І там — у свідомості простих жителів сходу України — для Кремля не стояло жодного блокпоста, жодного фільтра.
— Існує міф, що луганчани — це окремий, не зовсім український «етнос». Як цього міфу позбутися?
— Луганчани — це українці. Те, що хтось почав ділити український народ на українців і луганчан, є наслідком злого плану Кремля. Це й є головний, навіяний нам зовні, міф. Не існує луганчан, донеччан чи донбасян. Існують українці, громадяни України й «вихрести», перевертні, негідники, зрадники. Війна довела, що належність до останніх не визначається національністю.
— На що націлена ваша книжка в кінцевому підсумку?
— Написання книжки, як і статті, — це вчинок. Донести людям певну думку, яку ти виплекав, вистраждав — це місія. І я вдячний Ларисі Івшиній, яка дозволила мені цю мою місію реалізувати. Хочу, щоб люди усвідомлювали, що в Україні не існує ніякого внутрішнього конфлікту. Існують зухвалі, цинічні провокації російських служб, потужної російської машини ідеологічного та іншого впливу. Якщо ми не навчимося протидіяти цьому впливу, то маємо загрозу бути розчленованими і знищеними. Сьогодні ми дивимось історії в очі. І маємо відчувати відповідальність — ким будуть наші діти? Чи їх «перехрестять», переназвуть, перевербують? Чи вони пройдуть крізь вогонь випробувань і збережуть свою національну самоідентифікацію? Усе це залежатиме від того, чи зуміємо ми зробити правильні висновки з власної історії і власних помилок. Книжка не закінчена, адже згаданий екзамен ми ще не пройшли. Грізний вчитель ще уважно вдивляється в нас і чекає ясної відповіді. Сторінки моєї книжки й є пошуком такої відповіді суворому екзаменаторові — Історії.
