Події весни 2014 року для України були критичними. Тоді ми втратили Крим, і на територію Донбасу поступово почали потрапляти російські окупаційні сили. «День» уже оприлюднював низку бесід з очільниками силових структур на Луганщині того періоду. Сьогодні до вашої уваги — розмова з головою Луганського УМВС Володимиром Гуславським, який заступив на цю посаду в надскладний період і залишив її 30 квітня 2014 р. після спроби захоплення будівлі МВС. Дехто його називав навіть «зрадником», хоча при ньому ця будівля так і не була здана. Я був присутнім при штурмі 29 квітні і чув, як бойовики прагнули розстріляти Гуславського. До цього бандити вже захопили будівлю обласного СБУ. Насправді бойовикам навіть не вдалося потрапити до МВС.
«НА ЛУГАНЩИНІ НЕ БУЛО ЄДИНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИЛИ, ЯКА Б МОГЛА ПОВЕСТИ ЛЮДЕЙ У НАПРЯМКУ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»
— Володимире Станіславовичу, як ви прийняли рішення очолити Луганське обласне УМВС у небезпечний період весни 2014-го?
— Дійсно, до роботи в МВС я повернувся в надскладний час, коли під ногами вже горіла земля. Чесно кажучи, у мене не було іншого морального вибору. Мені було абсолютно зрозумілим, що навесні 2014-го на чолі цієї структури на Луганщині мала бути людина з патріотичними пріоритетами. Призначити на цю посаду представника, наприклад, Львівщини — це було нереально, адже його просто не пустили б на поріг. Це в кращому разі. Більше того, міліцію лякали заздалегідь, мовляв, Київ прагне поставити вам начальником «бандерівця». Коли вони дізналися, що призначають луганчанина, то запал певною мірою спав. У мене ж був свій арсенал досвіду для наведення порядку.
— В чому він полягав?
— По-перше, хоч як би це пафосно звучало, але — це мій край, і відступати я зі своєї землі не збирався, що довели події 29 квітня 2014 року, коли МВС, всупереч заявам із Києва, не було здано. По-друге, треба також усвідомлювати, що дійсно, міліція на той момент була досить деморалізованою, й ті міліціонери, які виступали за Україну, як правило, були не стільки за Україну, скільки за мене. З різних причин. Але таким був механізм залучення сили на свою сторону. На жаль, дуже негативну роль зіграли деякі політики з центру, зокрема та ж сама Фаріон. Таке відчуття, що вони або не розуміли, що все горить і не варто саме зараз, в цей момент, лити бензин на полум’я, або робили це навіть свідомо, прикриваючись начебто патріотичними гаслами. Дуже неоднозначна ситуація виникла з «Беркутом». У політичному сенсі на Луганщині не було єдиної сили, яка б могла повести людей у напрямі євроінтеграції, до чого вже на той час більшість країни прагнула. Були окремі роздроблені організації, які не мали масової підтримки і часто навіть сперечались один з одним, хто з них головніший, хто більше любить Україну і як взагалі її треба любити. Проте я як правоохоронець розумів їхню роль. Ті ж самі «ультраси», які брали до рук палиці, в певний момент виконували роль міліції із захисту адмінбудівель, адже у міліції законом були зв’язані руки — ми не мали права використовувати спецзасоби після подій на Майдані. Можу сказати, що коли я заступив на свою посаду 2 березня, то над ОДА висів російський прапор.
«У БЕРЕЗНІ 2014-го НА КОРДОНІ СТОЯЛИ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ З НАПИСАМИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ: «МИРОТВОРЧІ СИЛИ»
— Є відчуття того, що й у середині країни дехто бажає «злити» причини війни на Донбас? Мовляв, самі покликали біду, тож і терпіть.
— Крим здався без жодного пострілу, але чомусь саме переселенці з Донбасу мають певну «мітку», мовляв, ми здалися, не стали чинити спротив. Саме Донбас і чинив спротив. Після Криму всій країні треба було визнати цей гіркий досвід і оперативно реагувати на події, а не ділити владу.
— Що відбувалося у березні 2014-го, коли вас призначили головою Луганського обласного УМВС у військовому плані?
— Я протягом усього місяця докладав про те, що російські танки підходять до кордонів України на відстані кілометрів. Потім ці танки не глушилися, а через деякий час відходили назад. Що то було? Звичайно, психологічна атака. Але враховуючи те, що вже відбулась анексія Криму, наміри агресора були серйозні. Зрозуміло, що РФ планувала увійти ще в березні-квітні на територію України. Що для цього було потрібно? Перша кров. Адже танки ці на кордоні були зовсім не з російськими позначками, а з написами українською мовою «Миротворчі сили». Про це мені докладав щоранку начальник міліції Краснодона. Тоді у росіян легенда була така: якщо буде перша кров, то одразу оголошується, що начальник УМВС Гуславський збожеволів і відкрив вогонь по мирним жителям. Цього від нас чекала Росія.
— З другого боку, чи мали ви реальний вплив?
— Повторюю, ті з міліції, хто був за Україну, більше були за мене, а не стільки за Україну. Їх нараховувалося десь 20%. Вони мене знали, мали певні зобов’язання. На цьому все й трималось. Але, безумовно, багато правоохоронців де-факто я не контролював. Це була проблема, і вирішувати її було вкрай важко, особливо при не завжди вірній політиці центру щодо тотального цькування «Беркуту», провокативних заяв щодо мовного закону, з якими можна було б і трошки зачекати, побиття Мирошниченком представника Першого Національного тощо. Це все виглядало як вистава, що російські телеканали влучно подавали ці картинки, додаючи що «Правий сектор» начебто мав би обстрілювати Луганськ.
Із «Беркутом», при цьому, щільно працювала Росія й повним ходом пропонувала російські зарплати. Врахуйте те, що з листопада 2013-го вони їздили в Київ голодними і холодними, де їм доводилося брати участь у дуже сумнівних подіях, які керівництвом подавались як боротьба із масовими заворушеннями, де в них кидали «коктейлі Молотова» і вони спали на долівках, не завжди маючи можливість поїсти. Їм же постійно вкручувалося, що у всьому винна «українська хунта». Усвідомте складність ситуації й те, наскільки тонко треба було поводитися потім з цими людьми, щоб вони не стали на бік ворога. Це нам зараз усім ясно, що використання озброєного «Беркуту» проти народу — це злочин. Але тоді з самим «Беркутом» проводилася дуже потужна робота. Більше того, склад «Беркуту» не був однорідним. Тоді Захарченко, коли давав конкретні команди «Беркуту», говорив їм, що за все буде відповідати він. Що вийшло — ми всі знаємо.
Моїм завданням у Луганську було пояснити, що якщо Верховна Рада була обрана легітимно, то й спікер її — на той час вже Турчинов — легітимний, а значить, і Кабмін, який сформувала Рада, теж легітимний. А отже, ми всі маємо бути підвладними Авакову. Якщо ви отримуєте зарплату, то виконуйте накази. Це мало свій вплив. Але, звичайно, мені ставили питання, що те ж саме їм говорив до того Захарченко, а потім втік. Де гарантія моїх слів? Я робив наголос на тому, що нам не можна допустити війни і що я нікуди не подінуся. З Києва при цьому надходили вимоги надати всі особисті дані щодо бійців «Беркуту», на кожного з яких була заведена карна справа щодо подій на Майдані. Запити надходили в канцелярію, а це значить, що про це знали всі. Це вкрай ускладнювало роботу з переорієнтацією «Беркуту» на наш бік.
«НА БУДІВЛЮ ЛУГАНСЬКОГО СБУ НАПАЛИ ПЕРШИМИ, ТОМУ ЩО ВОНА НЕ БУЛА УКРІПЛЕНА ЗСЕРЕДИНИ»
— Хочу повернутися до подій 6 квітня 2014 року, а саме — захоплення Луганського СБУ.
— Як ви гадаєте, чому напали на СБУ, а не на МВС? Уся справа в тому, що СБУ не була укріплена хоч якоюсь решіткою. МВС навпаки ми укріплювали зсередини досить щільно. Окрім того, в 20-х числах березня до тодішнього очільника Луганського СБУ Петрулевича приходило безліч людей для того, щоб привітати його зі святом, здається, річниці СБУ. Уявіть собі, що всі ці люди — голови райадміністрацій, яких призначав Янукович, керівники великих підприємств, комерсанти з квітами, з подарунками промоніторили той факт, що будівля СБУ зовсім не укріплена. Окрім того, я обрав у МВС політику налагодження стосунків з особовим складом. Петрулевич у СБУ пішов шляхом залякування. Зброя була як у СБУ, так і в МВС. Тільки я кожному роздав цю зброю, а в СБУ кількість особового складу значно поступалася кількості зброї. Отже, у випадку загострення ситуації вона могла опинитися, й таки опинилася не в тих руках. Окрім того, я далекий від думки, що людину, яка служила в Нагорному Карабасі на боці Росії, ця країна просто так відпустила. Це моя особиста думка. Я вважаю, що людина, яка була в Карабасі й Чечні, могла б спрогнозувати події й зробити все, щоб не допустити їх розвитку. Але особисто в мене було враження, що Петрулевич не вірив у можливість захистити Луганськ, що й позначилося на його поведінці.
На жаль, дійсно, СБУ за багато років перетворилася не в службу безпеки, а в комерційну структуру. І за короткий час її просто так не перебудуєш. Я усвідомлював, що може бути напад на СБУ, адже вона була найменш укріпленою, але на мої пропозиції надати допомогу керівники Луганського СБУ відповідали відмовою. В день захоплення будівлі СБУ 6 квітня 2014 року міліція, захищаючись лише щитами, відбивала атаки. У нас були й постраждалі. Але за нашими спинами пустили газ. Хлопці просто не могли довго перебувати там, і відступили. Очільник ОДА Болотських не міг піти разом зі мною на перемовини, адже якби нас обох захопили в полон, то область опинилася б взагалі без тих, хто міг би представляти проукраїнську владу. В мене дуже багато питань залишається з приводу того, як здали зброярню в СБУ. Але можу сказати, що коли була спроба захопити будівлю МВС 29 квітня, ми її не здали, адже заздалегідь укріпили її зсередини. Але тоді мене неприємно здивувала позиція Турчинова, який на всю країну оголосив, що МВС в Луганську здано, а мене назвав зрадником. Це був дивний «фальстарт» із його боку. Насправді я запропонував натовпу: якщо питання в мені, то я подам у відставку, але за умови, що ніякого штурму не буде і ніхто не буде намагатися захопити МВС. Натовп на це не пішов, і я до останнього залишався на тонучому кораблі. До речі, мало хто згадує, що ті ж самі даїшники — вже пізніше — до останнього відстрілювалися у своїй будівлі.
