Нещодавно глава Генштабу Великої Британії сер Марк Карлтон-Сміт відвідав «нулі» на сході України. Генерал на власні очі побачив, як на практиці Росія тестує новітні способи ведення війни не лише з Україною, а й з країнами Заходу. Він охарактеризував це як «тіньова війна» із застосуванням вбивств, політичного втручання, пропаганди, кібер-нападів, використанням кримінальних угруповань і збройних формувань паралельно з «традиційною війною». Можна сперечатися щодо назви «тіньова війна», мені більше до вподоби американське визначення — війна нової генерації (New Generation Warfare), але суть британським військовим топ-лідером висловлена точно: ця війна зачіпає і спрямована на різні сфери діяльності нації та держави, поєднує комбіновані дії, як приховані, так і відкриті по всій території України, а не лише в окремих її регіонах.
Насправді, війна стала такою, що не лише класична воєнна, а й політична, економічна, зокрема, енергетична, соціальна, інформаційна і інші сфери перетворилися в поле запеклої міждержавної та наддержавної боротьби, що за ефектом та наслідками може бути співрозмірною зі збройною боротьбою в традиційному її розумінні. Враховуючі різноманітність сил, засобів та способів нав’язаного Україні гібридного протиборства, а також співвідношення прихованих до відкритих дій на рівні 4:1, переможний потенціал адекватного реагування на загрози «тіньової війни» не може бути сформованим виключно Збройними силами України — у них на це просто нема відповідної компетенції та спроможностей. Тобто слід перестати дивитися на нейтралізацію, локалізацію і ліквідацію сучасних загроз нацбезпеці України як на виключно військову місію у традиційних доменах збройної боротьби (суходіл, аерокосмічний і морський) — загрози є комплексними і різноплановими, отже реагування має бути відповідним.
Зазначені загрози активізувалися не самі по собі — на сильного не нападають, і вони спрямовані на дії по слабких, уразливих місцях нашої нації і держави. Успішне кризове реагування базується на фаховій ідентифікації зазначених слабких місць, багато з яких не пов’язані зі Збройними силами України, а також на визначенні стратегії і тактики дій з нейтралізації, локалізації та ліквідації активованих загроз та перетворенню слабких місць у сильні. У світі поважають сильних, але сила держави — це не лише і не завжди виключно міцний мілітарний кулак, це насамперед професійна мудрість державної еліти, живучість нації, державні пріоритети, концентрація зусиль на головних напрямках та маневр. Наша симетричність у протидії загрозам нацбезпеці протягом крайніх років — не краща риса, і цей урок слід добре вивчити чинній владі. Слід стати не просто незвичними по відношенню до супротивника, а нелінійне іншими, сильними і успішними — саме це має визначити національну мету та вимір національного успіху.
Національний успіх неможливий на базі непрофесійності та позиціювання слабкості, досягти переможного результату можливо лише шляхом високопрофесійних спільних зусиль різних міністерств та відомств, в тому числі тих, які ніколи раніше не були пов’язані з воєнною сферою, та громадянського суспільства — протидіяти війні нової генерації маємо комплексно, з використанням різних способів та на різних напрямках, безумовно, зосереджуючи зусилля на головних, які в свою чергу не є статичними, що потребує стратегічної мудрості, гнучкості і проактивності. Розуміння зазначеного є принциповим і потребує іншого ніж зараз підходу до формування державної стратегії безпеки та оборони, як комплексної, ефективної та гнучкої, і водночас операційно результативної. Питання формування змістовної частини такої стратегії має стати предметом серйозної фахової дискусії в рамках РНБОУ, як дорадчого органу Президента України.
Не є таємницею, що державна стратегія не вимірюється загальними фразами або гарним стилем її написання — вона є квінтесенцією професійності, мудрості і прозорливості владної еліти, у кризові часи стратегія або переможна, або програшна. Найбільш успішні комплексні стратегії є результатом фахового колективного розуму і лідерства владної еліти. Принциповим при цьому є те, що в таких тонких професійних питаннях як формування переможної стратегії шаблонні або стереотипні рішення, пропаганда чи популізм не допоможуть — лише завадять. На заміну пропаганди і популізму «для внутрішнього споживання» мають прийти стратегічні комунікації влади з громадянським суспільством — відверті, відкриті й чесні, як ефективний шлях зміцнення живучості нації та держави. Це вимагає зовсім іншої політичної культури, культури державно-приватного партнерства, діалогу влади з громадянським суспільством, а не вождізму, обману та маніпуляцій суспільною свідомістю, що руйнують довіру людей до влади і погано закінчуються для останньої...
В рамках реалізації стратегії ключовим є взаємоузгоджене міжвідомче операційне планування та тісна взаємодія різних міністерств, відомств та відповідних цивільних структур у реалізації затверджених планів. Для цього потрібен центр прийняття рішень і координації спільних державних дій на всій території України, не лише в зоні ООС. Такий орган державного управління повинен бути операційним, тобто спроможним працювати у режимі 24/7, адже обстановка в рамках війни нової генерації змінюється дуже швидко. Він міг би бути розгорнутим в структурі Ради національної безпеки і оборони України або в іншій, це також може бути Ставка Верховного Головнокомандувача, звичайно, трансформована під реалізацію стратегії, головне — такий центр управління є необхідним.
Інтереси виживання України в умовах сучасних геополітичних реалій також вимагають державно-центричної еліти на ключових державних посадах. Непросте завдання для нації з огляду на те, що вже відбулося, але посильне і доцільне, щоб вижити — сучасна політична дилема доволі проста: єднати і зміцнювати державу, будувати професійний Сектор безпеки та оборони (загалом, нація має право знати правду про власну безпеку і в цьому владі слід бути гранично чесною), розвивати союзницькі відносини та перемагати спільними нестандартними, несиметричними діями на випередження, чи... гаслувати, чекати та втрачати. Третього не дано. Головне усвідомити це і почати діяти, бо лише свідомі переконання громадянського суспільства мають шанс викристалізувати дійсну національну еліту, високопрофесійну і мудру, та висунути її на вищі державні посади — не для слідування клановим інтересам та збагачення, а для служіння нації та державі. Загалом, будь-яке рішення української влади має корелюватися з відповіддю на запитання: як це рішення допоможе нам вистояти і перемогти? Ця війна тотальна по суті і якщо ніяк — рішення має бути змінено або скасовано.
В ідеалі державна політика — це сконцентрований вираз національних інтересів. У різних країн вони можуть співпадати, а можуть і ні — і це є нормальним. Питання в іншому: наскільки ми є ефективними у відстоюванні власних інтересів? Безумовно, географія нікуди не поділася, але її роль змінилася: там, де раніше панувало питання боротьби за володіння природними ресурсами і біологічного виживання, на перше місце виходить проблематика доступу до ринків збиту, глобальної торгівлі і політико-соціальних рівноваг. В цих умовах геополітичне партнерство є важливим чинником стабільності й безпеки. Тобто нам слід навчитися бути такими, кого союзники і партнери не лише слухають, а й до яких прислуховуються. Це відповідна якість стратегічного мислення і партнерських відносин, що концентрується на вмінні брати на себе зобов’язання у просуванні й захисті єдиних цінностей, досягненні спільного успіху власними діями.
Є ще один, ключовий аспект. Стріли активованих зовнішніх загроз нацбезпеці України буде важко відвести без заміни пагубної для України системи державного менеджменту кланово-олігархічного типу, сформованої наприкінці 90-х, на демократичну. З самого початку ця система була побудована на штучному розділенні суспільства на базі великої владної відстані між олігархічною верхівкою в керівництві країни, що слідувала власним вузько-корисним інтересам, і нацією. Але це верхівка айсбергу, в його нижній частині — чисельні антагоністичні протиріччя між недемократичною кланово-олігархічною (авторитарноюпо суті) формою правління та конституційно визначеними демократичними засадами побудови держави. Ці протиріччя слід розглядати в пулі основних причин двох революцій, вони також руйнують живучість держави і нації, створюють внутрішню слабкість чим провокують агресію ззовні. Саме тому, відділення володарів великого бізнесу від державного управління слід визначити пріоритетом державних трансформацій, і ця реформа має відбутися еволюційним шляхом.
Парадокс: нібито після революцій 2004 і 2014 років це ганебне явище в політичній системі України повинно було канути в лету, але в житті відбулося с точністю до навпаки. На жаль, шанси провести доцільні зміни політико-адміністративного устрою, які відкривалися у 1999-му, потім у 2004-му та у буреломному 2014-му не були використані. Наслідки відомі... Мабуть не слід сподіватися, що українські олігархи «дозріють» до доцільних змін, на превеликій жаль у нас нема американського стандарту національної єдності, коли найбагатші люди цієї країни не відділяють себе від нації. Яскравим свідченням цього є недавня пропозиція владі США від найбагатших людей Америки ввести податок на розкіш, тобто на них...
Але без роботи над помилками і доцільних змін в політичній системі України буде вкрай важко.
Хто має це зробити? Ми з вами, зараз актуальним є не популістично-політичний, а професійно-державний підхід до кандидатур на цих виборах. У владі має бути еліта нації, люди, що готові віддати наступні декілька років не «для себе рідненького» — для держави та її громадян. Делегування управління країною саме таким людям має стати головним лейтмотивом триваючого виборчого процесу, щоб знов не втратити час і можливості, а з ними — шанс. Реальних шансів у житті не буває багато, взагалі, їх буває мало, але зараз він є і ним доцільно скористатися.
Слід зруйнувати штучні політичні мури в ментальності наших громадян — за подібними мурами в минулому столітті залишилися 60 мільйонів життів, загублених у двох світових війнах. Маємо навчитися не сприймати політичні уподобання як «свій-чужий», а вибудовувати внутрішні відносини на базі цінностей, що об’єднують — свободи і демократії, безпеки і добробуту, родинного затишку і впевненості у майбутньому дітей. Життя не є білим або чорним — завжди існує поле для компромісів, щоб вибудувати внутрішні та зовнішні рівноваги — основу сталого розвитку будь-якої нації та держави. Водночас, ми повинні чітко ідентифікувати червоні лінії навколо цих цінностей, через які не можна переступати ні за яких обставин, бо за ними неприйнятні національні втрати. Давайте рухатися в цьому напрямку, а не впадати у відчай бо «мені все одно» або чекати політичної, вождистської чи якоїсь іншої манни небесної.
Бійтеся тих, хто переконує, що після приходу у владу «все порішає», не змінюючи грабіжної системи устрою влади, — вони кажуть неправду, без цього ми і далі ходитиме по колу. Категорично не голосуйте за тих, хто хоче скупити ваш голос, — для них влада є виключно способом особистого збагачення і нам з ними точно не по дорозі. Дивиться на бекграунд кандидата — не довіряйте тому, у кого нічого нема за плечима, але він «все знає, все вміє», краще проголосувати за битого професіонала, але маючого гідні принципи і державну позицію, ніж за «нове обличчя», яке нічого не бачило і нічого не вміє. Звичайно, потрібні суспільні ліфти, але знов ж таки, на базі професійності і досягнень.
Ми маємо навчитися обирати у владу найкращих, високопрофесійних і гідних.
Водночас є інший аспект, на якій слід звернути серйозну увагу. Пересічні громадяни країни, що є геополітичним гравцем №1 у світі, мало говорять про зовнішню (навіть і внутрішню) політику, не критикують жорстко-емоційно опонентів чи ворогів Америки — в основному говорять про роботу, сім’ю, здоров’я та відпочинок. На вулиці при зустрічі абсолютно незнайомих людей вони вітають один одного, з повагою сприймають оточуючих, незалежно від того, де це відбувається — на роботі в даунтауні чи в приміському субарбі, і там нема височенних парканів та штучного розділення за расою, полом чи уподобаннями. Вони завжди підтримують респект-стандарти внутрішньої комунікації на базі взаємної поваги та довіри, пишаються тим, що є американцями. Чому ж нас так заносить, чому суспільство переповнено полярними політичними емоціями, що розділяють людей? Може відповідь полягає в тому, що ми надто зациклилися на політичному популізмі, пустих гаслах та підігрітих негативних емоціях, що засівають поле зовнішньої дезінтеграції, хоча маємо дбати про інтеграцію внутрішню?
Стратегічно визнавши демократичний шлях розвитку країни, українцям потрібно самим змінитися — згуртуватися як нації, стати більш колективними, ніж індивідуалістичними. Це не про радянські стандарти колективізму, зовсім про інше. Маємо навчитися поважати себе, як єдину націю, що має невід’ємне право на власну територію і національні цінності, тобто дбати про об’єднуючи мотиви та, водночас, виробити нульову толерантність до згубного, але, на жаль, поширеного «кидання бруду на вентилятор», при цьому нульову толерантність не емоційну, а законно-прагматичну. Гідність — це не гасла, а вчинки. Нам усім слід навчитися використовувати нашу різноманітність для творення, а не руйнування — і почати слід з простих речей, зі свого особистого позиціонування в колективі, ком’юніті й суспільстві. Без взаємної поваги не буде взаємної довіри, нічого не буде...
Маю надію, що наші влада і нація все ж зміняться. Зміняться на базі досвіду великої історії нашої нації та її традицій, засад національного духу, професійності і гідності шляхом доцільної внутрішньої інтеграційної трансформації, щоб вистояти перед зовнішніми загрозами і зміцнитися задля розвитку та процвітання.
Маємо стати єдиними і сильними. Шанс для цього є.
P.S. Величезна подяка США, Великій Британії, Канаді та країнам Балтії за послідовну союзницьку місію по відношенню до України.
