До президентських виборів залишається менше року. А отже політики різних мастей вже почали активні рухи в пошуку свого місця в майбутньому. Тим більше, через півроку після президентських нас одразу чекають парламентські вибори. Хтось готовий йти з президентом, не дивлячись на його падаючий рейтинг, до кінця. Хтось, в тому числі з його оточення, шукає собі платформу, яка б дозволила залишитися у владі або в активній політиці. Хтось веде боротьбу за допомогою своїх ресурсів і телеканалів за голоси колишньої Партії регіонів. Хтось закликає об’єднатися навколо єдиного лідера від демократичної опозиції. Наприклад, молодий політик Єгор Фірсов відноситься до останніх. В своїй колонці в ЗМІ він пише: «Не варто відразу відкидати варіант, коли кандидати зможуть домовитися між собою. Навіть якщо початком стане союз двох людей, що входять в першу десятку, це може стати сигналом для всіх інших».
Народний депутат від «Народного фронту» Ігор Гузь (обрався за мажоритарним округом у Волинській області) хоч і має солідний стаж у політиці (здебільше регіональній), але в парламенті вперше. Не секрет, що на сьогоднішній день фракція, до якої входить Ігор, має рейтинг на рівні статистичної похибки. А отже постає питання – в чому причина і взагалі які перспективи у молодих політиків для об’єднання, для створення справжньої партії, а не чергового політичного проекту? А ще нашу увагу привернув нещодавній брифінг у стінах Верховної Ради, під час якого Ігор Гузь разом із іншими активними учасниками акції «Україна без Кучми» 17 років тому, виступили із зверненням до всіх проукраїнських народних депутатів, щоб прийняти постанову про реабілітацію політв’язнів тих часів, причому вже цієї весни. Як відомо, під час подій в березні 2001 року затримали багатьох активістів, зокрема і Ігоря Гузя, сімнадцятьом учасникам акції довелося відсидіти різні терміни ув'язнення. Троє з них, на жаль, вже померли.
Отже про новітню історію, актуальні події та прогнози на майбутнє говоримо з народним депутатом Ігорем ГУЗЕМ.
«РЕФОРМА ПАРЛАМЕНТУ ДАВНО НАЗРІЛА, АЛЕ НЕМАЄ ПОЛІТЧИНОЇ ВОЛІ»
- Ігоре, наша зустріч відбувається в п’ятницю, тобто в день години запитань до уряду від парламенту. Але, на жаль, ми спостерігаємо традиційну картинку – напівпорожній зал Верховної Ради. В чому проблема?
– Як на мене, уже давно назріла реформа парламенту. Наприклад, у мене присутність у парламентській залі – 99%, я пропустив лише один тиждень за ці три з половиною роки, коли був у важливому відрядженні в США. Люди повинні розуміти, що по п'ятницях рішення не приймаються, за законопроекти не голосують. Однак є можливість поставити питання до уряду. Тому спікер Андрій Парубій пропонував – п'ятниця має бути переформатована, і я це рішення підтримую. Як і те, що нам вже не потрібен паперовий документообіг. Ще вважаю, варто запровадити голосування пальцем, який буде прикріплений до твого робочого місця.
– У чому ж полягає проблема, електронне голосування обіцяли ще кілька років тому?
– Скажу так: будь-яка влада зацікавлена у «кнопкодавстві» – це факт. І мені прикро про це говорити, але і нинішня влада, я належу до коаліції, теж зацікавлена у «кнопкодавстві», адже дуже багато рішень приймається таким чином. В чому проблема? Немає політичної волі втілити електронне голосування. Як на мене, ми могли це зробити ще у перші півроку або перший рік українського парламенту після Євромайдану, поки відчувалася інерція відповідальності, але тоді не вистачило волі в першу чергу голові ВР. Це така собі пухлина на парламентаризмі, тому що це нівелює будь-яке рішення.
– Є питання і до коаліції, адже фактично про неї заявили, але юридично її існування так ніхто і не підтвердив.
– Згідно закону завдання коаліції – обрати уряд. Цю функцію вона виконала. Хоча по факту коаліції, дійсно, немає, тому що немає 226 депутатів в двох фракціях. Але є така юридична казуїстика, що коли у коаліції були «Самопоміч», Радикальна партія і «Батьківщина», то з коаліції вони вийшли, але їх окремі депутати залишилися в коаліції, їх просто виключили з згаданих фракцій. Так само є ряд позафракційних депутатів. Напевно у правовій державі така казуїстика була би приводом для розпуску парламенту, але не у нас.
– Хоча три з половиною роки тому оптимізму було більше. Що ви тоді відчули, коли в перше потрапили до парламенту?
– Я півжиття у політиці, з 17 років – у громадсько-політичному житті, з 20-ти – обираюсь депутатом місцевих рад, зараз – ВР, тому я не можу сказати, що це було для мене якимось величезним відкриттям. Я розділив би цей парламент на дві частини. Перший рік-півтора постмайданівська інерція відчувалася у прийнятті серйозних і важливих рішень, антикорупційних у тому числі. Плюс хоча б номінальна єдність п'яти фракцій, які представляли європейський вибір. Усе це певною мірою надихало.
Але далі усе пішло по іншому сценарію. І на сьогодні, це так, багато рішень приймаються за допомогою депутатських груп «Відродження», «Воля нараду», які складаються майже виключно з членів колишньої Партії регіонів. Тобто тієї антикорупційної, реформаторської інерції ми вже не бачимо у парламенті.
Моя особиста точка зору: цей парламент має допрацювати до визначеного терміну, це буде правильно, щоб парламентські вибори відбувалися після президентських, так як це заплановано. А далі вже будемо бачити. Хоча оптимізму у мене, як громадянина, а не депутата, з приводу наступного складу парламенту немає, адже я бачу результати опитувань, є ще багато питань. Але це буде вибір українського народу.
«Є ПОТРЕБА У СТВОРЕННІ ПОТУЖНОЇ ПРАВОЦЕНТРИСТСЬКОЇ ПАРТІЇ»
– Після Майдану багато говорилося про те, що молодим політикам варто об’єднатися і створити власну політичну силу. Але так сталося, що усі «розбрелися» по різних фракціях. Чому? І як ви сьогодні оцінюєте діяльність цих молодих політиків?
– Якби ті ж «єврооптимісти», які сформували міжфракційне об'єднання, пішли б тоді до парламенту окремим списком (це потрібно було ще домовитися), то вони б мали десь 20-40 депутатів. Але тоді б вони не були членами великих фракцій, які контролюють ситуацію в парламенті. На мою думку, це було б гірше, адже сьогодні, знаходячись в різних структурах, вони можуть встати і висловити свою позицію, яка не завжди, але має вплив.
– Якби все-таки вдалося сформувати об’єднану політичну силу, то вона б, принаймні, демонструвала інші підходи в політиці. А знаходячись в різних фракціях вони все одно серйозно не впливають на ситуацію і є частиною політичного проекту. Тому головне питання – чи здатні у нас взагалі політики, зокрема молоді, створити справжню партію?
– Я думаю, що політична сегментація і розвиток партійної системи іде паралельно із розвитком українського суспільства. І тому забігати на перед дуже важко. Приїдеш сьогодні у село, а там виборець Олега Ляшка. Я не хочу їх образити, вони мають своє право на позицію. Або поїдеш на південь та схід України, а там виборці Рабіновича. Типовою міською партією, як на мене, є «Самопоміч» – при усіх її мінусах. Це не тільки галицька партія, там люди з усієї України. Або націоналістичний союз «Свободи», «Національного корпусу», «Правого сектору» та інших структур. Вони також мають свою нішу. Правда, відчувається величезна проблема в правоцентристському полі, де колись були Народний рух, Українська республіканська партія, «Наша Україна». Ця ніша не заповнена, бо ні БПП, ні «Народний фронт» ідеологічно її не зайняли. А отже є потреба у створенні потужної правоцентристської партії. Але дивлячись на опитування, я знову бачу, що люди будуть голосувати за чергові проекти і за нові-старі обличчя, які будуть в цих проектах, причому необов'язково проєвропейських. Приклад – той же Рабінович.
– Можливо, завдання політичної еліти все-таки вести суспільство, а не безкінечно паразитувати на ньому, тим більше суспільство у нас хворе, воно постгеноцидне, пострадянське, постколоніальне? Можливо, нарешті варто показати, що таке справжня партія?
– Для кожного політика чи політичної партії існує дилема – іти на непопулярні кроки, говорити непопулярні речі чи говорити те, що вони звикли говорити завжди і мати своє місце в політичному сегменті. Відсоток людей, про яких ви говорите, не такий великий. Я не вірю в революційні зміни в українському суспільстві, тим більше після майданів, я вірю в синергію правильних ідей і хороших людей. Необов'язково в політиці, а й в громадському житті, в журналістиці, де завгодно. Людям на своєму окрузі, які незадоволені тим, що відбувається в Києві, я кажу – давайте щось робити на місцях! Але це не означає, що потрібно відмежовуватися від політики, ні, хто хоче – ідіть на місцеві вибори, балотуйтесь до парламенту.
«НЕ ДУМАЮ, ЩО СТАНЕТЬСЯ ЩОСЬ СЕРЙОЗНЕ ДО ВИБОРІВ, ГРОЙСМАН БУДЕ ПРАЦЮВАТИ НА СВОЇЙ ПОСАДІ»
– В квітні буде два роки уряду Володимира Гройсмана, а отже за законом він має звітувати в парламенті, хоча минулого року вони цього так і не зробили. Чи очікуєте ви звіт цього року і чи можливі якісь кадрові зміни в уряді?
– Думаю, звіт буде. Чи загрожує щось уряду Гройсмана? Загрожує лише одне – теоретична можливість Петра Олексійовича якимось чином вплинути на Гройсмана, аби той активніше підтримував його кандидатуру на президентських виборах, бо останнім часом прем’єр проводить власну політику. Чи будуть зміни на міністерських посадах? Можливо, але вони будуть локальні, а не глобальні. Говорять про Данилюка, є питання по Насалику, досі немає міністра аграрної політики, ще деякі посади не зайняті. Не думаю, що станеться щось надто серйозне до президентських виборів, Гройсман буде працювати на своїй посаді.
– Як відомо, «Народний фронт» на минулих парламентських виборах за списками зайняв перше місце. Але з часом втратив майже всю свою підтримку. З чим пов'язане таке падіння? Які в такому разі перспективи цієї політичної сили?
– Без сумніву, було багато помилок. Через об’єктивні причини у 2015 році стався обвал економіки і, звичайно, люди це відчули дуже серйозно, а отже звинувачують у всіх бідах Арсенія Яценюка. Але, на мою думку, за тих умов – військових діях, інтервенція Росії, окупації Донбасу, Криму, ніхто б не зміг втримати ситуацію на тому рівні, якому вона була.
Разом з тим, не дивлячись на всі ці проблеми, наша фракція залишилася монолітною. Я знаю багатьох людей, починаючи від Вікторії Сюмар, Леоніда Ємця та багатьох інших, які є дуже продуктивними депутатами, керівниками комітетів, які намагаються змінювати ситуацію. Так само міністри Володимир Омелян, Лілія Гриневич, Остап Семирак – я вважаю, що це ті люди, які змінюють ситуацію в країні.
Щодо перспектив – подивимося. У мене є сумніви, що у такому контексті, як зараз, «Народний фронт» буде брати участь у парламентській виборчій кампанії. Я думаю, що будуть зміни, зокрема є розмови, що буде нова політична сила на чолі з Володимиром Гройсманом та залученням його команди. Очевидно, ряд людей в партії і фракції будуть обирати свій політичний шлях, наприклад, Андрій Парубій, який має свою команду самооборони, може також визнатися. Я дивлюся на це спокійно – це політика. Згадайте, де зараз Народний рух, де «Наша Україна», де ряд сил, які колись відігравали серйозну політичну роль?
«ЯКЩО МИ НЕ ДІЙДЕМО У ПЕВНИЙ МОМЕНТ ДО ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЇ, КРАЇНА НЕ МАТИМЕ ПЕРСПЕКТИВ»
– В тому то і справа, що згадані вами політичні партії своїми діями і своєю історією дискредитували національно-демократичний рух як такий, тому ця ніша сьогодні і порожня. Але це питання можна розглядати в контексті нашої першої теми в п’ятничному номері («День», № 61-62 за 5 квітня), в якому ми поставили питання до експертів: «Олігархічний сценарій вичерпався? Що далі?». Як би ви відповіли на це запитання?
– Я поки не бачу сценарій деолігархізації країни. Для того, щоб цей сценарій реалізувався, потрібні якісь тектонічні злами. Шанс на цей злам був після Євромайдану, але ми не скористалися можливостями, тому що обрали на президентську посаду олігарха, який, очевидно, не є готовим до боротьби з олігархічною системою. Можу точно сказати, що якщо ми не дійдемо у певний момент до деолігархізації, країна не матиме перспектив. Поки ми знаходимося в замкнутому колі: олігархи володіють ресурсами, телеканалами, фінансами, політичними проектами, відповідно, впливають на парламент. Будь-якого політика, який буде пробувати змінити ситуацію, вони будуть «заганяти під стіл». Тектонічним зламом може бути синергія українського народу. Поки її немає, бо за рік до президентських виборів я не відчуваю, що позиції Фірташа, Пінчука чи Ахметова можуть похитнутися, хіба що хтось буде мати менше ресурсу, хтось більше, але це не буде деолігархізація.
– А ви самі не відчуваєте себе частиною цієї системи?
– Без сумніву, я відчуваю себе частиною системи. Але у багатьох своїх діях я намагаюся відповідати своєму розумінню ефективного депутата. Про це свідчить і моя присутність на робочому місці в парламенті. Я завжди намагаюся мати свою позицію і відстоювати її, говорити відверто. Разом з тим, є системні речі, проти яких не підеш. Так, критикують мажоритарщиків, які залучають ресурси, зокрема державного бюджету на свій округ. Але я змушений це робити, тому що у мене 211 населених пунктів, і це здебільшого села, де не стоїть на порядку денному питання деолігархізації, а стоять життєві питання: не закрити школу чи лікарню, відремонтувати клуб, купити апаратуру... І як би ти не думав про інше, ти змушений працювати у цьому контексті, залучати гроші, шукати можливості. Тому, очевидно, що я є у цій системі, і не лише я, а й багато інших людей.
«МЕНІ БУЛО 19-20 РОКІВ, АЛЕ ВЖЕ ТОДІ Я РОЗУМІВ, ЩО КУЧМА – ЦЕ НЕМОЖЛИВІСТЬ КРАЇНИ РУХАТИСЯ ВПЕРЕД»
– Ви брали активну участь в акції «Україна без Кучми». Як думаєте, чому, не дивлячись на всі події і стільки часу, ця система все одно існує?
– Я брав участь в акції «Україна без Кучми» студентом, це було для мене доленосним, бо тільки починав свій політичний шлях. Мені було 19-20 років, але вже тоді я розумів, що Кучма – це неможливість країни рухатися вперед, при ньому усе було «законсервовано» в пострадянській системі. Свої надії ми тоді все-таки пов'язували з Ющенком як демократичним і європейським політиком. Згодом він прийшов до влади, але не мав політичної волі, зокрема у боротьбі з тим же олігархатом. Як результат до влади на виборах прийшов Янукович. Тобто за всі ці роки у нас не знайшлося лідерів при владі, які б могли боротися з цією системою.
– Які сьогодні перспективи прийняття постанови про реабілітацію політв’язнів часів Кучми?
– Якщо такі як я, студенти, отримали по 10 діб, відсиділи їх, я зокрема у Дарницькому спецприймальнику відсидів лише 5 діб, бо мене звільнив Київський міський суд, то хлопці з УНСО сиділи довго і мали серйозні проблеми з здоров’ям. Дехто уже помер, наприклад, Руслан Зайченко, а інші, як Микола Карпюк, зараз за ґратами в Росії. Досі у політиків не було бажання реабілітувати тодішніх політв’язнів. Свого часу не вистачило чотирьох голосів, щоб прийняти відповідну постанову в парламенті. Це несправедливо. Ці люди боролися проти «системи Кучми» і були політичними в'язнями. Так, є рішення європейських судів, але фактично вони не реабілітовані. Ідеться навіть не про якусь фінансову складову, а про морально-етичну. Я це порівнюю із боротьбою ОУН-УПА, коли люди відстоювали незалежність і за це радянська влада садила їх в тюрмі на десятки років у Сибіру, Норильську тощо. Те ж саме з хлопцями. Тому ми провели брифінг і зараз «підтягуємо» юридичну частину. Я говорив про це з генпрокурором Юрієм Луценком, який брав активну участь в акції «Україна без Кучми». Він сказав, що підтримає нашу позицію. Ми звернулись до усіх, хто був тоді активним гравцем, а сьогодні перебуває в естеблішменті: це і Луценко, і Турчинов, і Тимошенко, і ряд інших депутатів. Я сподіваюся, що нам вдасться цього року таку постанову прийняти.
«ЛУЦЕНКО, БУДУЧИ КЕРІВНИКОМ МВС, А СЬОГОДНІ ГЕНПРОКУРОРОМ, МІГ БИ ЗАВЕРШИТИ «СПРАВУ ГОНГАДЗЕ»
– Ви згадали Юрія Луценка, який неодноразово обіцяв розкрити «справу Гонгадзе-Подольського», але зараз заявляє, що, виявляється, немає достатніх доказів, хоча, за словами потерпілого Олексія Подольського, доказів достатньо. На вашу думку, чому ця резонансна справа досі не розкрита в частині замовників?
– По-перше, це більшості зараз не цікаво: ця тема не на порядку денному, вона не турбує ні українців, ні політичний естеблішмент. По-друге, усе знову ж таки зводиться до політичної волі. Юрій Луценко, будучи міністром внутрішніх справ, а сьогодні генпрокурором, міг би завершити не лише цю справу, а й низку інших резонансних злочинів. Проблема полягає у дуже простій ситуації. Справа в тому, що другий президент, якого звинувачують у причетності до вбивства Гонгадзе, та його зять Віктор Пінчук мають великий вплив на українську політику за рахунок своїх ресурсів: фінансових, медійних, кадрових тощо. Ще один замовник, замість того, щоб відповідати в суді, сидить в парламенті, виходить до трибуну і мають наглість повчати народних депутатів і український народ. Прикро перед тими, хто боровся і продовжує боротьбу за те, щоб вбивці Гонгадзе були покарані. Пукач нібито покараний, але ж не він сам здогадався вбити Гонгадзе чи побити Олексія Подольського.
– Можливо, багато хто в Україні має коротку пам'ять? Політики, громадські діячі, журналісти часто закривають очі на цю справу, тому, як відомо, маленька безкарність породжу ще більшу безкарність (події під час Євромайдану тому доказ).
– Є дуже багато тих, хто готовий за це боротися, але втратили віру. Минуло 18 років – це величезний термін в історії країни. І взагалі, я все частіше приходжу до висновку, що проблема не в українській владі, бо влада – це віддзеркалення українського суспільства. І усі ми, хто хоче будувати громадянське суспільство, маємо працювати над трансформацією простого українця, над освітнім рівнем, над багатьма іншими моментами. Енергію активних громадян потрібно спрямовувати зокрема на зміну політичної системи і на трансформацію суспільства.
«ЗАРАЗ Є ВЕЛИКІ МОЖЛИВОСТІ ПОТРАПИТИ В ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ»
– Добре, «справа Гонгадзе-Подольського» - давня історія, але є «справи Євромайдану», по яким також немає вироків
– Якщо втекли основні фігуранти, то є заочне судочинство – нехай будуть вироки. Але ж немає бажання. Влада могла б сказати суспільству, що ми поки не можемо посадити злочинців фактично, але формально вони засуджені. Будь ласка, ось виконавці, організатори, замовники. Усе начебто зрозуміло, але чотири роки без змін. Змінилося декілька генеральних прокурорів – і все одно без результатів. «Справа Бубенчика» – це взагалі жах, тому що це «скринька Пандори». Що бачать прихильники Євромайдану, яких було мільйони? Що за чотири роки влада, яка сіла в крісла внаслідок Майдану, не змогла посадити за ґрати або принаймні засудити вбивць Небесної сотні. Разом з тим, влада починає гратися в те, що, мовляв, притягнімо до відповідальності тих, хто був на іншій стороні барикад. Це злочинний підхід. Хіба секрет, що була зброя, чи що люди були готові відстоювати позиції, коли вбили більше сотні протестувальників? Не секрет. Але поставити сьогодні саме так питання по Бубенчику, це в голову не вкладається. Як на мене, це черговий удар «в штангу» і Генеральної прокуратури, і Банкової, яка ці всі речі координує.
– Виходячи з усієї ситуації, яка склалася в політиці, яку ви бачите альтернативу?
– У мене простий рецепт – виходити зі своєї «мушлі». Бо багато хто сидить на своєму умовному дивані за комп’ютером і намагається виплескувати незадоволення через інтернет, замість того, щоб стати активним учасником змін. Це перше. Друге – треба включатися в політичну боротьбу, не боятися цього, підтримувати тих політиків і ті політичні сили, у які ви вірите, і які можуть нести зміни. Бо коли говорять: я розчарувався і нікому не вірю – це шлях в нікуди. Обирайте з дійсного політичного фронту тих, кому ви вірите. Крім цього, зараз є великі можливості потрапити в органи місцевого самоврядування. Ми повинні зарядитися оптимізмом, тому що це довга дорога до нашої перспективи, яку ми поки не подолали за майже 30 років. Треба намагатися обирати собі позитивний сценарій – де б і що б ви не робили.
