Котрий день Україна відходить від того, що натворили рашистські нелюди на окупованих територіях Київської області, які були звільнені нашими військовими. Це трагедія, жах і шок для будь-якої нормальної людини… Ми маємо бути свідомі, що те саме зараз відбувається на інших наших землях, які тимчасово захоплені ворогом на сході та півдні України.
Справа в тому, що воєнні злочини і геноциди – це у рашистів в генах. Хто добре вивчав історію московії-росії, то знає про ті звірства, які вчиняли армії цього утворення з людьми своїх ворогів в різні часи. А вороги у них всі, хто не погоджується бути їхніми рабами. Прикладів дуже багато, перерахую лише деякі з них:
- 1169 р. Захоплення, розорення і розграбування Києва під проводом Володимиро-Суздальського князя Андрієм Боголюбським;
- 1708 р. Знищення Батурина московськими військами, які захопили столицю гетьмана Мазепи і вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі;
- 1918 р. Захоплення Києва більшовицькими військами під командуванням Муравйова, наслідком чого стали масові злочини та розстріли міського населення та демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії;
- Злочини і геноцид проти українців під час радянського періоду – розстріли, голодомори, вбивства, катування, репресії, депортації тощо;
- 1990-ті. Дві чеченській війни і весь набір воєнних злочинів і знищення вільного чеченського народу як тоді казали «фєдєральними войскамі».
«"Ласкаво просимо в пекло", - зловісно вітала охорона чеченців, яких доставляли до російського "фільтраційного табору" в Чернокозово в січні 2000 р. Потім їх проганяли крізь стрій охоронців з палицями. Для більшості затриманих на початку 2000 р. все це було лише початком страшних знущань: вони мали пережити систематичні побої, зґвалтування та інші тортури. …
В результаті військової операції, яку з вересня 1999 р. Росія проводить для відновлення контролю над Чечнею, загинули тисячі мирних жителів, сотні тисяч були змушені покинути свої будинки, і була значною мірою зруйнована цивільна інфраструктура. Саме громадянське населення найбільше постраждало від невибіркового та непропорційного вогню російських сил, позасудових розправ та інших порушень правил внутрішнього збройного конфлікту».
Це лише невелика цитата з доповіді (лютий 2000 р.) міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch про злочини росіян під час другої чеченської війни в Ічкерії.
А тепер згадаємо, що творили рашисти в 2014-2015 і в наступні роки в Криму та на Донбасі, коли вбивство, викрадення людей, катування, насильство, зґвалтування, розстріли стали методом знищення всього українського на наших територіях. Це ж було зовсім нещодавно.
Тому те, що сьогодні бидло-завойовники творять на окупованих українських територіях, це їхній природний стан. Ми всі шоковані від звірств, що бачимо в Ірпені, Бучі, Гостомелі, Ворзелі, Бородянці та інших містах та селах України. Але іншого від них і не треба було очікувати. Вони прийшли сюди вбивати і знищувати все живе і цивілізоване, бо ми просто інші і кращі за них.
Ось вам теоретичне обґрунтування від рашиста Тімофєя Сергєйцєва, який в свій час обслуговував інформаційні та виборчі інтереси родини Кучми-Пінчука в Україні (розумієте, наскільки глибокі коріння наших проблем). Зі свіжої статті на РИА-Новости:
«Нацистська, бандерівська Україна, ворог Росії та інструмент Заходу зі знищення Росії нам не потрібні. Сьогодні питання денацифікації перейшло у практичну площину.
Денацифікація необхідна, коли значна частина народу — найімовірніше, його більшість — освоєно та втягнуте нацистським режимом у свою політику. Тобто тоді, коли не працює гіпотеза "народ добрий – влада погана".
Нацисти, які взяли в руки зброю, повинні бути максимально знищені на полі бою. Не слід проводити суттєвих відмінностей між ЗСУ та так званими нацбатами, а також територіальною обороною, що приєдналася до цих двох видів військових формувань… Крім верхівки, винна і значна частина народної маси, яка є пасивними нацистами, посібниками нацизму. Вони підтримували нацистську владу та потурали їй. Справедливе покарання цієї частини населення можливе лише як несення неминучих тягарів справедливої війни проти нацистської системи.
Назва "Україна", мабуть, не може бути збережена як титул жодної повністю денацифікованої державної освіти на звільненій від нацистського режиму території...».
Рашисти прийшли чинити геноцид. Можливо, хтось досі перебував в ілюзіях (через це, зокрема, ми платимо сьогодні дуже дорогу ціну), але ця трагедія має остаточно розвіяти всі сумніви – що собою представляє наш північно-східний сусід.
Тут тільки боротьба. Не буде їм ні прощення, ні нормального життя. Цей мордор має бути знищений. Як це повинно відбутися і до чого має примусити світ росію (звичайно, на передовій цієї боротьби Україна), сьогодні багато пишуть. «З ними давно все зрозуміло. Особливо після 1933-го, який вони не визнали і не покаялись, - пише у ФБ головна редакторка газети «День» Лариса Івшина. - Більш важливо розуміти, як повинні – поряд з маніяком – жити наші люди... Які зробити висновки перш за все для себе? Хто напише (і здійснить) план трансформації України?»
«ОСНОВНА МАСА УКРАЇНЦІВ НЕ БУДЕ НАВІТЬ ДУМАТИ ПРО ПЕРСПЕКТИВУ ПРИМИРЕННЯ ДВОХ НАРОДІВ»
Олег ПОСТЕРНАК, політтехнолог:
- Українсько-російські відносини від нині будуть визначатись виключно ходом цієї війни. Дехто говорить про одне покоління пам’яті про цю війну. Я вважаю, що йтиметься не про одне покоління, які не забудуть злочини Росії проти українського народу. Що робили ФСБешники і Росгвардія в окупованих українських містах і селах? Вони перш за все почали винищувати бібліотеки і знищувати українську літературу. В цьому плані у них абсолютно нічого не змінилось з початку XVIII століття. Це дуже глибока тема, яка не вписується в розряд виключно політичних розбірок. Ніколи український і російський народи не були братськими. Це нав’язана ілюзія, фантом, ярлик – спочатку в царській Росії, а потім в СРСР. Тому треба виходити з руйнування цього стереотипу двох начебто «братських» народів, з руйнування слов’янофільської ідеї, з руйнування навіть натяку на можливість відновлення будь-яких стосунків. Все це є перспективою найближчих 20-30 років гострої фази. Навіть після зміни влади в Росії або її розпаду, що є дуже реальним сценарієм, основна маса українців не буде навіть думати про перспективу примирення двох народів. Не треба також думати, що між Ізраїлем і Німеччиною питання геноциду вичерпане. Ізраїль дуже гостро реагує на будь-які спроби загравання деяких німців з навіть натяками на неонацизм.
Сам розпад Росії дуже ймовірний за наступних причин. По-перше, спрацює принцип параду суверенітетів на зорі СРСР. Для цього треба, щоб в Росії відбулась глибока економічна криза, яка має бути усвідомлена росіянами. По-друге, треба щоб Росія програла війну за аналогом СРСР кінця 1980-х, коли безглузда радянсько-афганська війна закінчилась поразкою і призвела до економічної кризи. Тоді ця війна фактично вдарила по основам соціалістичного устрою СРСР і ідеології радянської влади. Зараз маємо майже таку саме ситуацію в Росії. Навіть якщо цей програш у війні з Україною Кремль не оформить як такий, то все одно Росія буде уражена. Подивіться на нинішні «мирні переговори». На них частина публіки з РФ реагує дуже хворобливо – на будь-який натяк на діалог з Україною, а тим більше на питанню Криму. Під час Стамбульських переговорів українська сторона примусила перейти цю «червону лінію» для росіян в питанні повернення Криму. Ми говоримо про це їм прямо в очі.
Все це створить відповідний ґрунт, коли на околицях Росії виникне питання – чому вони в своїх федеративних республіках мають розплачуватись за ці санкції. І ось ці відцентрові тенденції призведуть до розвалу Російської Федерації. Тому найближчим часом Росія зіштовхнеться з дуже серйозними викликами щодо своєї фрагментації. Чечня 1994-го року була лише дзвіночком, який Москві вдалось загасити жорстким унітаризмом.
Якщо повернутись до українців, то після оприлюднення фактів знущань російських військових в Бучі, наша реакція – це люта ненависть до росіян. Переконаний, що ці спогади ніколи не вщухнуть. Такі злочини є на рівні сприйняття суспільством Сребрениці, Катині, Бабиного Яру. Це велика колективна національна травма, яка мобілізує українців до іншого життя.
«МИ МАЄМО БУДУВАТИ ЗОВСІМ ІНШИЙ ПОЛІТИЧНИЙ СВІТ ПОСИЛЮЮЧИ СВОЮ СУБ’ЄКТНІСТЬ»
Андрій БАУМЕЙСТЕР, філософ:
- Першою тезою, яку б я визначив, це те, що тепер не є привабливим для частини українців, - певні спокуси входження в орбіту російської цивілізації. Я думаю, що українці навіть на сході України, в безпосередній близькості до Росії, не були схильні приймати російську політичну систему. Україна – це інша політична нація. Але у тих згаданих людей, у яких були якісь спокуси, вже відбулося переосмислення щодо перспектив стосунків з Росією. Друга теза полягає в тому, що для нас єдиним виходом є демонстрація того, що ми інша політична нація, ми можемо творити вільний простір взаємодії між громадянами. Наш опір має супроводжуватись всередині країни побудовою зовсім іншої не авторитарної, не тоталітарної системи. Через війну ми посилили свою суб’єктність і в Європі, і в світі. Тепер для нас викликом є – як цю суб’єктність далі посилювати і розвивати. Важливо, щоб внаслідок бойових дій ми не впали до різновиду авторитарних систем, де є «полювання на відьом», де всі звинувачують і підозрюють один одного. Безумовно, військові злочинці мають бути при цьому покарні.
Отже, ми є окремою політичною нацією, в чому є прорахунок російської стратегії. Друге – ми маємо будувати зовсім інший політичний світ посилюючи свою суб’єктність.
Де базові, фундаментальні відмінності, які окреслюють нашу особливу ідентичність? Зараз ця відмінність ще більш видна ніж місяць тому. Зауважу, що величезна частина українського опору проти Росії є російськомовними людьми. І тут у мене є сподівання разом з побоюваннями, що ми були і є готовими побудувати цей інший світ. Світ вільний. А Росія – ні. Це вже завдання, яке треба вирішувати не тільки після війни, але й тепер. Під час війни складно будувати відкрите суспільство. І в цьому моє побоювання, щоб ми витримали цей іспит. Адже у нас будуть спокуси до швидких рішень, до спроб обійти якісь правові речі для того, щоб зробити все швидко і зараз. Політики і бізнесмени для себе мають усвідомити це і обрати шлях вільного суспільства. Військові зараз захищають цей наш шанс.
Ізраїль живе в оточенні цивілізації, яка тривалий час має свою ідентичність, і розглядає Ізраїль як ворога. В нашому випадку в обличчі Росії ми не маємо таку сталу цивілізацію. Ми можемо дивитись вперед, вже на пост-путінську Росію і пост-лукашенківську Білорусь. При цьому ми є прикладом, адже є інакші. Тепер цивілізаційний центр від Москви і Санкт-Петербургу знову переходить до Києва. Для нас цей процес є цивілізаційним тягарем.
