Наприкінці минулого року телеканал ZIK улаштував дискусію між політологами Володимиром Волею та Віктором Тараном. Приводом стали зусилля влади якось захистити Україну від російської інформаційної агресії, що здатна на виборах 2019-го перетворитися (і вже перетворюється) на інформаційний штурм української державності, на відкриту війну «п’ятої інформаційної колони» Росії проти української нації.
Хоч і непослідовно та мляво, офіційний Київ намагається ухвалювати закони, що хоч трохи обмежують фейки, бездоказові звинувачення (до речі, це поступово робиться в державах Європейського Союзу), антидержавні пропагандистські кампанії тощо. Негайно у зв’язку з цим схвилювалися, очевидно, вразливі в цьому сенсі формально українські ЗМІ зі специфічними власниками. Скажімо, чи правдою є те, що телеканали «112» і NewsOne нібито придбав Віктор Медведчук? Так воно чи ні, проте останнім часом цитування цього політичного фігуранта на вказаних каналах стало дуже настирливим, і взагалі — вони перетворилися на арену буйства відверто антидержавних сил, які, за нашою оцінкою, керуються максимою «Україна не для українців», а самих українців воліють усіх перетворити на малоросів.
Зазначені експерти в студії ZIK якраз обговорювали законопроект про захисні акції держави щодо антиукраїнських пропагандистських кампаній. Політолог Воля рішуче виступив проти будь-яких обмежень ЗМІ навіть в умовах війни. Головний його аргумент: «Захід нас не зрозуміє, ми посваримося зі своїми союзниками, і тоді нам кінець. А звідти нас уже критикують за «утиски преси», зокрема й за порушення стандартів свободи слова щодо «РИА Новости» (мається на увазі контора одіозного пропагандиста, російського громадянина Кирила Вишинського, фінансована, як тепер доведено, країною-агресором). Коли опонент Волі Віктор Таран запитав, а хто ж конкретно критикує Україну, той послався на якихось діячів із Парламентської асамблеї ОБСЄ. З тієї ПА ОБСЄ, що пережила чимало корупційних скандалів, зокрема зі своїми промосковськими головами, із тієї ПА ОБСЄ, де були випадки підкупу депутатів окремими державними структурами тощо. Ну а зараз вустами спеціального представника чинного голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронній контактній групі Мартіна Сайдіка запропоновано новий план щодо «врегулювання ситуації на Донбасі», який де-факто означає капітуляцію перед російськими окупантами та підвладними їм терористами. Власне, йдеться про те, що певні сили Заходу (які домінують у деяких державах) щосили намагаються пропхнути якийсь новий варіант сумнозвісної Мюнхенської угоди. А перед тим — як і в 1938 році — змусити жертву агресора припинити опір на всіх фронтах, в тому числі й інформаційно-пропагандистському, тобто спершу капітулювати духовно, а потім і політично та юридично.
Але — маємо те, що маємо. А маємо «зачарованих на Захід», як колись мали «зачарованих на Схід» (так небезталанний письменник Ярослав Галан назвав себе і своїх галицьких колег, яким було все одно, перед ким схилятися — перед російськими імператорами чи перед російськими більшовиками; Галан-батько був у числі тих, хто хлібом-сіллю в 1915 році зустрічав у Львові імператора Ніколая ІІ, ну а син вірно служив Сталіну, хоча «браві чекісти» розстріляли його кохану дружину). Як у першій половині ХХ століття все, навіть явні ідіотизми, які приходили до України з Росії, сприймалися цими «зачарованими» як одкровення, як істина в останній інстанції, так і зараз навіть приватна думка якихось персоналій сприймається «зачарованими на Захід» як наказ, що є обов’язковим для неухильного виконання, а сам Захід, вельми складний і суперечливий, — такий собі як кришталевий палац на горі, де міститься світова абсолютна істина. Політолог Воля непокоївся, що наші західні партнери до нас «охолонуть», перестануть нас палко любити. І що ж, мовляв, тоді буде? Проте вимоги до України не заважають партнерам безупинно плакати, що антиросійські санкції нібито вже мало не зруйнували їхню економіку. І не лише плачуть вони: з початку російського агресії проти України і донині «Газпром» наростив поставки газу до Європи з 150 млрд м. куб. до 200 млрд м. куб., а з пуском «Північного потоку-2» збирається ще більше наростити ці поставки, перетворивши низку держав, передусім ФРН, на своїх газових, а отже, і політичних сателітів. Не дивно, що на Заході постійно присутні сили, що виступають за зняття санкцій чи їхнє істотне зменшення та злиття з Кремлем у дружньому екстазі. «План Сайдіка» якраз і відповідає бажанням цих сил, яким заважає не лише Україна як така, а й самі так звані європейські цінності, тож так зручно зробити українців — за підтримки «зачарованих на Захід» — у всьому винними...
Соціально-психологічне пояснення феномену «зачарованих на Захід» водночас і просте, і складне. Кілька поколінь урядовців України (і не лише їх, а й переважної більшості представників т.зв. республіканської еліти, в тому числі й з числа інтелігенції) звично дивилися на «золотосяйну Москву» як соняшник на сонце, реагуючи на будь-які зміни, ба навіть, натяки щодо змін, які побутували в московських керівних інтонаціях. А як же по-іншому? Адже, як говорилося у відомій пісні, «вся советская земля начинается с Кремля!». А в іншій пісні були ще відвертіші твердження: «Столица мира, Родины столица, Сверкаешь ты созвездием Кремля, Тобою вся вселенная гордится, Гранитная красавица — Москва». Ось так. Не менше, ніж цілий Всесвіт (який писався з малої літери...).
Утім, часом траплялися в радянській Україні й ті, хто не хотів постійно озиратися на Москву, Кремль. Їхня доля була тяжкою. Куля, пущена в себе власною рукою (Хвильовий, Скрипник), куля в потилицю від чекістів (тут список на тисячі й тисячі осіб), смерть від отрути, виробленої таємною лабораторією Майрановського (Шумський), роки й десятиліття за ґратами та колючим дротом (список теж надто великий), вимушена еміграція, де могла наздогнати смерть від рук «людей із добрими втомленими очима», нарешті, найлегший варіант — усунення з високих посад (Шелест, Смолич, Гончар).
Так гартувалася... ні, не сталь, а звичка завжди виконувати найпідліші московські забаганки. Ці персонажі робили найвдаліші кар’єри в УРСР. Недаремно, обговорюючи якісь питання в найближчому оточенні, намісник Кремля в УРСР Володимир Щербицький напівжартома запитував своїх «партейгеносен»: «А що про це думають московські бояри?». То в нього такий доброзичливий гумор був... «Що скаже Москва?» — це буквально ширяло в повітрі УРСР, від Києва до селища міського типу. Бо всі добре знали, що буває з тими, хто російськими побажаннями знехтує. І це виховало потужний прошарок жителів України, що складався з осіб, які панічно боялися особистої та національної свободи, а отже, особистої та національної відповідальності. Для них десь за межами України завжди мав бути якийсь найвищий авторитет, якому слід підкорятися та на якого можна покласти тягар ухвалення рішень. Якщо в цій ролі не зможе виступати Москва, нехай ним стане хтось іншій, аби був. Найстрашніше для них — залишитися на самоті з власним сумлінням, зі страхітливою свободою, без усякого владного «центру», за яким можна сховатися від суворих викликів сучасного світу.
Звичка, як то кажуть, — друга натура. Тож після 1991 року, коли дуже повільно, але почала відбуватися переорієнтація еліти (якщо можна вжити цей термін) України з Москви на Західний світ, значна частина виплеканої в колоніальний час еліти вирішила, що функції московського ЦК тепер перебере на себе чи то вашингтонський, чи то брюссельський «обком». При цьому, що доволі парадоксально, ця потреба мати «обком» передається у спадок: нові покоління, наче й не уражені радянщиною, відчувають потребу в «обкомі». Така собі новітня світська релігія — «обком» замість Бога.
Що ж стосується галицьких інтелектуалів, то там своя специфіка. Класичні москвофіли теж вважали «золотосяйну Москву» втіленням усіх чеснот (зверніть увагу — не прозаїчний Петербург, а містичну Москву). Проте події ХХ століття їх від того вилікували; кого — радикально, чекістською кулею в потилицю, кого — терором під час російської окупації 1914—1917 років, кого — вістками про Голодомор... Натомість культурна спадщина доби Франца-Йосифа (досить прогулятися Львовом чи Чернівцями, щоб відчути на собі вплив масштабності цієї спадщини) та безпосередні людські контакти з громадянами хоч і комуністичних, але норовливих Польщі, Чехословаччини, Румунії формували пієтет до Заходу, нехай і «нашого», «радянського». А на додачу ті, хто міг читати по-польськи, мали змогу знайомитися не лише з творами «народних» польських літераторів і мислителів (серед яких було чимало т.зв. ревізіоністів) чи з перекладами романів Агати Крісті, а й надрукованими в Парижі непідцензурними книжками, з тим же часописом «Культура» Єжі Ґедройця (польська комуністична влада була неспроможна перекрити їхній потік до ПНР, а звідти вони потрапляли й до УРСР). Отож «зачарованість на Захід» галицьких, і не лише галицьких, інтелектуалів мала під собою в радянські часи інше корення, ніж новонабута номенклатурна й до певної міри інтелігентська на Центрально-Східній Україні.
Сьогодні обидва потоки переплелися і посилилися західними грантами, які дають тільки тим, хто демонструє готовність грати за запропонованими їм правилами та не надто зважати при цьому (принаймні не на словах, а на ділі) на українські національні інтереси. Ба більше: іноді трапляються серед «зачарованих на Захід» і русофіли (читай — путіністи), які апелюють до «європейських цінностей», як тільки їм стає непереливки внаслідок реакції на їхню ж підривну діяльність. Ну, це вже «вищий пілотаж» політичної підступності, напрацьований ще за часів Комінтерну...
На загал же не варто забувати, що та класична Європа, до якої в минулі часи тягнулися українці і яка була для них взірцем, одним із найважливіших коренів або ж підґрунть мала християнство. Папа Іван Павло ІІ, який не йшов на жодні поступки в фундаментальних питаннях християнського віровчення, наполягав на тому, щоб у проект Європейської Конституції було внесено пункт про особливу роль християнства в цивілізації континенту. Проте під тиском прихильників суперсекулярності цього не було зроблено (та й сама Конституція врешті-решт не набула чинності). Втрата християнської культури в обмін на суто матеріальні цінності та особисту свободу без жодних моральних обмежень відкрила водночас і шлях до втрати європейськості. Культура, як і природа, не сприймає порожнечі: на території, покинуті християнством, прийшли інші, значно більш агресивні релігійні культури. Дуже специфічні плоди дає і так звана політкоректність, яка реально виступає забороною називати речі власними іменами, говорити правду, якщо вона може бути неприємна для якоїсь меншини. Та це, як ми вже писали, інша, хоча й дотична тема.
