2018 рік оголошено нашою газетою Роком Гетьманату. Вже оприлюднено декілька матеріалів, які присвячені Павлу Скоропадському — одній з ключових постатей української історії ХХ століття. І це тільки початок, до кінця року (і, звісно, надалі) «День» має намір розкривати цю проблематику системно та постійно.
Але тут є суттєва обставина, яка щонайменше не сприяє ґрунтовній розмові про гетьмана. Річ у тім, що як радянська, так і певною мірою сучасна українська історіографія послідовно маргіналізували зроблене Павлом Скоропадським за сім з половиною місяців правління, перетворювали його спадщину навіть не на білу, а на таку собі «чорну пляму» історії. Далеко не єдиний приклад — твердження про Харків як нібито «першу столицю України», отже Києва як столиці Гетьманату та осередку державності взагалі не було! Не дивно, що лише 1996 року побачили світ — і то дуже скромним накладом — «Спогади» гетьмана, книга, що має стати настільною для кожного українського політика.
Причому не варто бути аж таким глибоким аналітиком та експертом, щоб зрозуміти, що це все не результат окремих помилок чи недогляду, а доволі добре продуманий курс. Адже, не зважаючи на всі громи та блискавки на адресу УНР з її соціалістичною ідеологією, про лідерів УНР таки писали, звісно у відповідній тональності. А коли мова йшла про гетьмана — вистачало двох-трьох лайливих ярликів на кшталт «німецька маріонетка», «диктатор», «ставленик іноземних поміщиків і капіталістів». Чи не для того це робилося, щоб не дати людям змогу дізнатися про реальну державотворчу альтернативу радикалізму УНР, котру уособлював Скоропадський? Краще розповідати про романтиків, аніж про реальну працю зі створення держави. Характерно, що охоче публікувались спогади різних «ветеранів червоного козацтва» з кола Віталія Примакова, які воювали проти Скоропадського, але аж ніяк не спогади соратників гетьмана.
«Пояснення для тих, хто здивований, чому Гетьманат Павла Скоропадського не вписується в єдину концепцію святкування 100-річчя Української революції, — пише у себе в FB Тетяна Осташко. — Бо це процес не «революції», як українські соціалісти назвали насамперед антигетьманське повстання, а час творення справжньої державності з усіма її атрибутами. То що святкуємо у 2018 р. 100 років Української Держави чи час «самопожирання нації», як казав В. Липинський?».
Нам всім не можна забувати, що треба аналізувати весь досвід історії, а не лише той, що нам подобається чи нам здається, що він відомий нам. Тільки в цьому разі ми зрозуміємо, де слід шукати справжню українську еліту і чому це можна зробити в єдиний спосіб — долаючи міфи та «чорні плями».
«НИНІШНЯ ДЕРЖАВА БАЗУЄТЬСЯ НА УНРІВСЬКІЙ ІДЕОЛОГІЙ»
Юрій ТЕРЕЩЕНКО, професор, доктор історичних наук
— Тривалий час в українській суспільно-політичній думці і в реальній політичній практиці домінувала ліберально-соціалістична традиція, яка почалась з XIX століття і в тому числі тривала в добу визвольних змагань. Та обставина, що на якийсь момент консервативна частина українського суспільства створила Українську Державу в традиційній формі Гетьманату, на ліво-ліберальний і радикальний український політикум вплинуло в негативному контексті. Діячі, які належали до нього, традиційно вважали, що поява Української Держави в такому форматі є ініціативою т. зв. експлуататорських класів, які давно відійшли від українського руху, начебто втратили свою національну ідентичність і тому від них нічого позитивного для України не варто очікувати. Але це був абсолютно хибний погляд. Сім з половиною місяців існування Української Держави наповнені надзвичайно інтенсивною державотворчою роботою показали, що український консерватизм реалізував себе найбільш ефективно з усього українського політикуму. Ні Центральна Рада, ні пізніше Директорія не створили жодних стабільних структур, які властиві взагалі для існування Держави. На жаль, Гетьманат не встиг провести аграрну реформу проект якої вважався одним з найбільш демократичних і прогресивних в європейському світі. Але в цьому була не вина Української Держави, а вина українських традиційних політичних партій, які підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського і не дали довершити започатковане. Повстання це завершилось тим, що була зрештою зруйнована українська державність. І на цьому місці вже нічого не було створено. З появою в Києві Директорії буквально через кілька тижнів до нашої столиці прийшли більшовики. Власне так і була похована Українська Держава. Натомість українські соціалісти, керуючись своїми партійними програмами, не змогли створити нічого конструктивного і показали, що вони не є реальними будівничими держави.
МОЛЕБЕНЬ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ У КИЄВІ З НАГОДИ ПРОГОЛОШЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ, 29 КВІТНЯ 1918 Р. / СКОРОПАДСЬКІ: РОДИННИЙ АЛЬБОМ У 2-Х КНИГАХ
У 1991-му році до влади прийшов дивний симбіоз українського демократичного політикуму і комуністів. Таке поєднання призвело до того, що ми й досі топчемось на місці. Від 1991-го року українська державність має вигляд химерної будівлі, яка інтегрувала українську ліворадикальну і ліберальну традицію та радянський більшовизм і веде безглузду боротьбу з українським консерватизмом. Нинішня держава базується на УНРівській ідеологій, близькій до радянської, що, звичайно, призводить до марнування зусиль мільйонів українців у боротьбі за державність. Сьогодні відбувається ігнорування надзвичайно креативного досвіду Гетьманату Павла Скоропадського та безпідставна глорифікація т. зв. української революції, яка призвела до падіння національної державності.
«В СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918 РОКУ НАШІ ЕЛІТИ ЗАЦІКАВЛЕНІ МАЛО»
Ростислав КАМЕРIСТОВ, історик:
— У зв’язку із цим приходять на думку слова В’ячеслава Липинського з його праці «Листи до братів-хліборобів». А саме: «Коли провідна верства даної нації має слабу память, слабу свідому волю і слабу інтеліґентність, при дуже сильній емоціональности, і коли вона памяти, волі та інтеліґентности в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно «відроджуватись», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихийного примітивізму, в стадії недорозвиненої, незреалізованої, недержавної нації...
Головними видимими ознаками слабої памяти в нації єсть: 1. малий розвиток рідної історії, як в історіоґрафічній, так і в історіозофічній (синтетичній) частині; 2. брак історичних лєґенд; 3. брак пошани до діл, могил та імен предків; 4. великий нахил до денаціоналізації і всякого рода «зміновіхівства» серед провідної верстви; 5. велика восприїмчивість на найбільше абсурдні для реальних умов істнування нації, чуженаціональні поступові і революцийні доктрини; 6. врешті слабість консерватизму, яка єсть наслідком слабої памяти і безтрадицийности в минувшині та причиною такої слабої памяти і безтрадицийности в будуччині. Иншими словами: без зміцненя консерватизму не може бути зміцненя памяти і традиції в даній нації.»
Виходячи із цього, будівництво держави необхідно не лише аналізувати минулим та сучасним, але й творити майбутнє. Наразі політика — це лише «умілість на популізмі».
Не можна шукати логіку там, де є бажання стихійне. Тому необхідно збагнути політичну доцільність. Наразі є так, що Президент України розуміє державницький підхід у вирішенні багатьох питань. Зокрема це те, що він рекомендує (свідомо чи несвідомо або це взагалі піар, що вже є іншим питанням) до прочитання «Спогадів» гетьмана Павла Скоропадського. У цьому моменті він формує політичну доцільність. Щодо дії інших керманичів, то це складніше. Мені важко сказати, кого зараз можна вважати «вищими керівниками»: виконавчу чи все ж парламентську владу? Адже за Конституцією ми парламентсько-президентська республіка. Тобто, майже вся влада зосереджена в парламенті, який обирається «народовладдям». Тому функція Парламенту зводиться не до «боротьби за державу», а до «боротьби за виборця». Відповідно в спадщині Української Держави 1918 року наші еліти зацікавлені мало, і скоріше за все активними у цьому питанні є лише романтики. А вони проти більшості — ніщо, не можуть ж вони роздавати гречку (це як мінімум низько).
Є і ключова проблема відсутності свободи волі у тих чи інших рішеннях. Все скрізь узгоджується заради чогось іншого. Чи можна назвати сучасних депутатів волюнтаристами, які у своїх принципах керуються свободою волі? Радше вони діють у розумінні соціального фаталізму у своїх інтересах.
Питання слабкості волі не дає почути голос совісті, честі і розуму. А демократично-республіканський устрій не дає можливості обмежити існуючу систему «народовладдя», знову ж за Липинським «свого розперезаного бажання влади», яке «дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору».
Чи демонструє наша виконавча влада у повні мірі те, що відповідає їхнім особистим обов’язкам? Ні. Особисті інтереси перемагають.
Невикористання у політиці чи громадськості результатів успішного творчого нашого минулого — це «закон мертвих».
Чи допоможе позитивний приклад Павла Скоропадського та Української Держави 1918? Так, звісно.
Проте так чи інакше історія може лише підказати, а не формувати майбутнє. Якщо брати приклад політичної творчості із політичною умілістю Другого Гетьманату, то використання цього — це вже політична культура. Вона у нас і надалі на низькому рівні. І при існуючій формі держави інакшою і не може бути.
