7 вересня 2018 року на черговому пленарному засіданні Верховної Ради України VIII скликання о 10.05 у залі було зареєстровано 344 народних депутати, насправді ж там — як засвідчують фото й відео — були реально присутні до сотні нардепів, включно зі спікером Андрієм Парубієм. Але спікер зробив вигляд, що все в порядку і розпочав засідання; воно тривало до 14.20, потім утомлені тяжкою працею на благо країни народні обранці розійшлися аж до 18 вересня. Заплановані на 7 вересня законопроекти, ясна річ, довелося відкласти, бо з голосуванням за формулою «сам-три» (один фізично присутній нардеп тисне кнопки за себе і двох віртуальних колег) упорався б далеко не кожен.
І якби ж це було перше подібне засідання, і якби ж то депутатська праця мала реально високий коефіцієнт корисної дії! Одне слово, в особі Ради маємо не більше, ніж карикатуру на парламентаризм, причому створену самими ж депутатами. Не випадково рівень суспільної довіри до цього державного інституту перебуває десь, як то кажуть, на рівні плінтусу. І таким він залишиться, поза сумнівом, до кінця нинішньої депутатської каденції — якщо тільки нардепи не втнуть щось неймовірно, скажімо, не сформують зі свого складу (разом із помічниками) штурмову бригаду, яка відвоює Донецьк і Луганськ, чи не сформують уряд, здатний переламати хребет олігархам (більшості у фігуральному, а декому в прямому сенсі слова, за активну участь у розпалюванні вогнища війни та підтримку російських агресорів). Але це вочевидь ненаукова фантастика...
А сподівання на те, що вибори наступного року якісно поліпшать ситуацію, це ще більша фантастика. Згадаймо лишень, якою була Верховна Рада наприкінці 2014-го! Скільки до неї ввійшло заслужених бойових командирів і рядових бійців, активістів Євромайдану і лідерів громадських організацій, незалежних журналістів і науковців; 30 докторів і 77 кандидатів наук — чверть складу! Згадаймо, як утворилася урядова коаліція, яка мала конституційну більшість і ледь не власною кров’ю розписалася під клятвою побудувати демократичну європейську Україну! І куди воно все поділося? Що сталося за неповних чотири роки з депутатами? На що перетворилися бойові комбати, які пройшли вогонь і воду? Кому служать «непідкупні» журналісти і за чиї гроші шикують громадські лідери?
Олігархічна система перемолола всіх. Кого купила, кого залякала, кого морально зламала. А якщо когось і не перемолола (на нашу думку, два-три десятки нардепів усе ж позитивно вирізняються на загальному тлі, хоча би потенційно), тих змусила замовкнути, не надаючи їм публічних трибун (а парламентарій без трибуни — це нонсенс на кшталт «гарячої криги»). Від розпачу деякі з них ідуть на відверто прокремлівські телеканали — мовляв, і там можна сказати правдиве слово. Сказати, звісно, можна, але в контексті пропутінської, антидержавної пропаганди правда стає прислужницею брехні. Бо ж після правдивого патріота обов’язково вискочить десяток речників «п’ятої колони», а, як було відомо ще Штірліцу, запам’ятовується останнє...
Зараз олігархічна система націлилася на вибори, які мають унеможливити її руйнацію, чи, кажучи мовою політичної теорії, інституційну ротацію еліт. А неможливість такої ротації є чи не головною ознакою диктатури. «Залізна п’ята олігархії», як звав такий політико-економічний устрій Джек Лондон, наступила на Україну, і — попри війну з Росією — не збирається поступатися нічим, вичавлюючи останні сили й ресурси пересічних українців.
Звичайно, певна частина олігархату не лише використовує патріотичні гасла, а й чинить спротив російській агресії, бо ж Кремль загрожує її статкам і владі. Проте цей спротив надто вже своєрідний: «патріотичні» клани та підпорядкована їм корумпована бюрократія не гребують «пиляти» бюджет на свою користь навіть у тій його частині, де йдеться про військові витрати. А заодно ще й приторговувати з Росією, нарощуючи товарообіг із нею. Так, ці олігархи та їхні клани — патріоти. Але патріоти офшорних рахунків. А Україна для них — осердя вигідних оборудок, неможливих у разі приходу Путіна.
Повторимо ще раз: цій публіці витрачати свої кошти на потреби національної безпеки — від військової до культурної сфери, «любити Україну до глибини власної кишені» (Євген Чикаленко) не хочеться. Навіть дуже не хочеться. Не лише в силу особистих якостей, а й тому, що «білого крука» задзьобають і розірвуть на шматки. Такі вже правила гри, які змінити можна тільки силою, спрямованою ззовні. А без того ефективність захисту національних інтересів України значно менша, ніж могла би бути, натомість достатньо ефективно «розпилюється» бюджет, девальвуються гривня та патріотичні гасла.
За цих обставин вибори наступного року виявляться вибором між «своїми» олігархами, патріотами офшорів, і промосковською «п’ятою колоною», яка також є складовою олігархічної системи, але основні дивіденди здобуває наразі не від бізнес-оборудок, а з кремлівських фондів, але мріє накласти лапу на ВВП України. Тобто йтиметься про «демократичний» вибір між дуже поганим і катастрофічним. Щоправда, ще є «миротворці», які пропонують фактичну капітуляцію перед Путіним, «міцний мир» на начебто «вигідних для України умовах». В разі «демократичної» перемоги останніх олігархічна система зберігається, реальна «вигода» обмежується преференціями в Росії для самих «миротворців», справді патріотичні сили заганяються в глухий кут як «праві радикали» (під оплески певних політиків Заходу), а «п’ята колона», патронована Путіним, набирає силу, і готується викинути на смітник «миротворців», які не вчили історію і не ходили до церкви, тож не знають, чим закінчуються угоди з дияволом, яку личину він би собі не прибирав...
Три варіанти — у тих чи інших комбінаціях — от і все. Нічого іншого в країні, де економіку, бюрократичну машину та мас-медіа на 80—90% контролюють олігархи різного ґатунку, чекати не доводиться. У Верховній Раді, звісно, опиняться якісь нормальні персоналії, проте їх буде відчутно менше, ніж у 2014 році, тому олігархічна система приборкає їх дуже швидко.
Дехто за цих обставин покладає надії на діяча, якого нерідко звуть «співучим Макроном». Мовляв, він стане президентом й оновить політичний ландшафт, змінить правила гри в економіці та порятує країну. Наївно, якщо не сказати більше: Емманюель Макрон десять років пропрацював радником у найвищих структурах виконавчої влади, а потім три роки міністром економіки. На момент обрання президентом він мав чималий досвід управління державою. А який досвід має його «співочий дублікат»? Кілька місяців депутатства? Ми вже не кажемо про очевидні зв’язки цього персонажа з «миротворцями»...
І взагалі: хоча загальні вибори є альфою і омегою популярних у наші дні західних уявлень про демократію, це далеко не так. Як засвідчує історія, ця начебто ідеальна процедура здійснення народовладдя може спричинити глибоко антидемократичні наслідки. Досить лише згадати досвід Німеччини 30-х років минулого століття, де тріумф нацистської партії відбувся у суворій відповідності до ультра-демократичної Конституції. А перед тим німці в результаті демократичних, рівних, справедливих, прозорих та інших виборів віддали понад 50% голосів за дві партії тоталітарного червонопрапорного соціалізму — НСДАП і Компартію. В підсумку Гітлер переміг Тельмана, а прихильники комуністів і навіть деякі члени ЦК цієї партії стали ревними націонал-соціалістами, не випадково «біснуватий фюрер» неодноразово говорив, що з комуністів виходять чудові нацисти. Ну, а 1932 рік — переддень торжества нацистів — був ознаменований аж п’ятьма загальнонародними голосуваннями. Суцільне свято демократії, на якому більшість німців чітко висловилась проти самої демократії, за концтабори та всевладдя спецслужб.
Загальні вибори і в наші дні аж ніяк не гарантують суспільного поступу, заміну гіршого кращим, нерідко все буває навпаки. У Єгипті вибори після «арабської весни» привели до влади ісламістів з числа сумнозвісних «Братів-мусульман», які трохи приглушили свою тоталітарну риторику. Захід плескав у долоні й захоплювався тамтешньою «демократією». Але чомусь невдовзі в цій країні за президента-ісламіста Мурсі почалися масові ексцеси, спрямовані проти єгипетських християн та туристів-європейців і голосно залунали заклики «остаточно розібратися» з Ізраїлем і юдеями. Вакханалії поклали край — за потужної підтримки з боку освіченої, проєвропейської меншості населення — єгипетські генерали, однак дуже недемократично, військовим переворотом. Що цікаво: перед цим Гілларі Клінтон, тоді — держсекретар США — приїхала з візитом до «демократично обраних» ісламістів, однак її машину закидали гнилою городиною юрби маніфестантів, які звинувачували Сполучені Штати у зраді ідеалів демократії, не формальних, а посутніх...
Отож в Україні перш, ніж механізм загальних виборів справді запрацює на демократію, а не на підтримання влади олігархічних кланів, потрібне рішучі заходи. Треба спершу очистити суспільство. Усі, хто порушував закони за часів Януковича, грабував країну, нищив нормальних людей і відкривав проти них кримінальні справи, всі підкупні судді й продажні прокурори мають не продовжувати сидіти в кріслах, а сісти за ґрати. Повинна постати нова еліта. Адже важкі часи еліта повинна переживати разом зі своїм народом. Син генерала Джохара Дудаєва, першого президента Чеченської Республіки Ічкерія, під час війни в Чечні одним із першим пішов воювати, був важко поранений. Джохар Дудаєв казав: «Я лише тому маю моральне право вимагати від інших воювати, бо мій син був у перших лавах». А наші керманичі «дореформували» медицину до такого стану, що їхні дружини бояться тут народжувати, а освіту настільки зруйнували, що посилають за кордон своїх дітей. Лідери формуються в тяжких випробуваннях. Жертвують собою більше за інших — і стають визнаними представниками нації. У нас цього нема. Бо ніхто з представників олігархічної системи не бажає жити таким життям, як мільйони українців, не бажає самообмежуватися. Навіщо?
Натомість, наприклад, в Ізраїлі політична еліта — це люди, які брали участь у численних війнах за свою країну. Їм не треба пояснювати, що таке патріотизм, як треба служити своїй країні. Там практично всі прем’єри, президенти, міністри — колишні офіцери, генерали армії оборони Ізраїлю. Це теж не панацея, там теж бувають корупційні скандали, проте вони на кілька порядків менші, ніж наші. А влада там на кілька порядків ефективніша.
Чи можливо змінити олігархічну еліту України на виборах, які проводяться за правилами, створеними олігархією, і під контролем олігархів? Риторичне запитання. Тому не треба лякатися рішучих дій задля усунення олігархату в усіх його відгалуженнях — адже посутньо олігархічна влада не є демократією, це добре було відомо ще античним мислителям. Її скинення та ліквідація чинної Системи якраз і відкриває шлях до справжнього народовладдя.
