Мабуть, як і більшості читачів, я не раз дивився класику радянського телеекрану «Місце зустрічі змінити не можна». Просто рука не погоджувалася перемикати телевізор на інші канали. І ось коли поранений Шарапов знову зривав з кітеля затриманого Фокса нагороду, промовляючи: «Люди за цей орден кров проливали, а ти…», з’явилися думки, які хочеться винести на читацький розсуд. Хоч тему про нагороди детально обговорено, завжди знайдуться невисвітлені моменти та нетрадиційні думки.
Незважаючи на крилату фразу: «У нього на лобі написано», віднайти героя або дуже талановиту людину в натовпі незнайомців неможливо, якщо на них відсутні відзнаки, якими і є ордени, медалі, нагородні значки. Водночас, чи можна вважати, що Вітчизна гідно оцінює заслуги передовиків, якщо обмежується врученням почесних знаків? Адже самі по собі знаки не поліпшують умов життя, якщо не супроводжуються певними пільгами або благами.
Так, нагороди та заохочення бувають матеріальні і моральні. Перші завжди можна оцінити в грошовому еквіваленті, використати за призначенням: «из дареного кубка мед-пиво пить», «согреться шубой с барского плеча», «скакать на княжеском скакуне и размахивать именной саблей». Олександр Попович (у билинах він — Альоша) в разі потреби цілком міг використати нагородну золоту гривну, отриману від князя Володимира, як злиток дорогоцінного металу. А перші медалі, якщо читач у курсі, були нічим іншим як дарованими монетами, в яких пробивали дірки і пришивали до каптану, шапки, ікони або могли витратити за бажанням. Заслуживши ордена, можна було розраховувати на спадкове дворянство.
Другі (моральні) заохочення служили ніби для підбадьорення нагородженого: тебе помітило керівництво, ти в чомусь кращий за інших... Утім, грамота або милостиве слово монарха давали підставу чекати й матеріальних підношень.
Спортивні змагання завершуються, як правило, врученням переможцям медалей, кубків, вимпелів, грамот. Для спортсменів- аматорів це лише моральний чинник. Професійні спортсмени до того ж ділять між собою суму призового фонду, але її справедливіше вважати не нагородою, а заробітком. Громадяни СРСР, які мали певні досягнення у будь-якому виді спорту, отримували звання «Майстер спорту», «Кандидат у майстри спорту», «першорозрядник» тощо і могли носити відповідні значки з посвідченнями.
Радянським передовикам виробництва видавали перехідні знамена, красиві значки «Отличник социалистического соревнования», «Ударнику Сталинского призыва», «Ударнику пятилетки», «Победителю соцсоревнования» тощо. І якщо спочатку такі видачі часто відбувалися обгрунтовано, то чим ближче до розпаду СРСР, тим більш формально підходила адміністрація підприємств та відомств до подібних заходів. Значки, почесні грамоти, вдячності лунали співробітникам з нагоди будь-якого торжества. У кіосках вільно і дешево можна було купити значки «Ударник коммунистического труда».
Про те, що самовідданість у бою та у праці повинні позначитися на достатку людини та її сім’ї, розуміли ще при затвердженні перших радянських медалей та орденів. У кожному «Посвідченні до медалі» можна було прочитати: «Награжденным медалями СРСР выплачивается за счет государства: по медали «За отвагу» — 10 руб. в месяц, по медали Ушакова — 10 руб. в месяц, по медали «За боевые заслуги» — 5 руб. в месяц, по медали Нахимова — 5 руб. в месяц, по медали «За трудовую доблесть» — 10 руб. в месяц, по медали «За трудовое отличие» — 5 руб. в месяц. Выплата денег производится всеми сберкассами Союза ССР.»
Разом iз нагородою вручали червону книжечку з купонами на грошові видачі. Причому не одноразові. «Гроші за купонами, виданими до посвідчення про нагородження медаллю, підлягають щомісячній видачі в сумі ДЕСЯТИ крб., зазначеній на кожному купоні, починаючи з. ...... 19...р.», — записано на обкладинці однієї з книжечок, які зберігаю з іншими документами батька і матері. Але, судячи з облікових корінців, виплати припинилися після листопада 1947 року.
Виявляється, 10 вересня того ж року було видано Указ з дуже знайомим початком: «Враховуючи численні пропозиції нагороджених...» Якщо вірити документу, люди «просили» відмінити їм: грошові виплати за орденами та медалями, право безкоштовного проїзду залізничними та водними шляхами сполучення (для орденоносців) і у трамваї, пільговий порядок оплати житла. У проханні відмовлено не було. А ось продавати нагороди, які стали особистою власністю, заборонялося.
Великими пільгами були наділені Герої Радянського Союзу та Герої Соціалістичної Праці. Для найперших Героїв Радянського Союзу уряд клопотав у Центрального виконавчого комітету СРСР не лише про ордени Леніна, але й про одноразову грошову нагороду в розмірі річної зарплати. Двічі Героям навіть за життя встановлювали на батьківщині бронзові бюсти з відповідним написом.
Та повернімося до фрази Шарапова, яку і до, і після фільму прищеплювали засоби масової інформації. Без стереотипних емоцій замислимося: а чи проливали герої кров за ордени та медалі? Ні! Кров проливали за Вітчизну або (якщо це траплялося на чужині) за ідеали Вітчизни! Зізнаюся, що сам до такої думки дійшов не відразу, а після бесід з колекціонерами, огляду експонатів у їхніх домашніх музеях.
Та багато ветеранів, бережно перебираючи свої медалі, молодіють душею, згадуючи далекі роки. Але «скільки голів — стільки умів». Не можна повертатися до колишніх догм, які нав’язували загальну однодумність. Не можна заперечувати існування ветеранів, які згодні розпрощатися з нагородами, якщо знадобилися гроші чи то на ліки, чи то на побутові потреби. Чому треба їх позбавляти свободи волевиявлення?
Щодо нас, спадкоємців, то, на жаль, тут відсоток бажаючих розпрощатися з умістом заповітних скриньок, нарівні з іншими речами, стає дедалі більшим. Доводилося з болем дивитися на ордени в банках з гудзиками та скріпками, через що на них була збита емаль і було безліч свіжих, не бойових, подряпин, які можна порівняти з передчасними зморшками на ще моложавому обличчі. Сварити людей? Нав’язувати однобоку мораль? Але кожне покоління залишає свої реліквії: крім нагород — листи, фото, кінохроніку, колекції, предмети особистої творчості… Усе зберігати: і царське, і махновське, і радянське, і незалежне? А якщо квартира з однієї, нехай двох кімнат на кілька чоловік?
Спадщина, що легко дається, менше цінується, ніж те, що здобуто кров’ю або за кровні. Набагато краще і акуратніше зберігає реліквії той, хто знаходить їх як історичні пам’ятки. Навіть в антикварних магазинах світу, ще не дійшовши до чергового власника, нагороди покояться на подушечках, ні до чого не торкаючись. Про те, що в цивілізованих країнах відкрито продаються вітчизняні та зарубіжні медалі та ордени, свідчать аукціонні журнали із вказівкою лотів. Пам’ятаю хроніку, коли протестуючі проти війни американські ветерани (в більшості інваліди) в’єтнамської кампанії кидали медалі до стін Капітолію. І це їхнє право. От лише фашистські регалії не прийнято афішувати навіть у Німеччині.
Миритися не можна з іншим — iз тим, щоб на прилавки або до колекцій нагороди надходили злочинним шляхом. Не можна задовольняти попит за допомогою криміналу. Треба не власникам забороняти реалізацію своєї власності, а покупцям частіше нагадувати про відповідальність за скупку краденого.
І ще. Чому автори, які негативно ставляться до продажу нагород, акцентують увагу лише на нагрудних знаках? Інерція! Боротися, так уже й проти продажу (або роздачі!) грамот, іменних годинників, червоних революційних шаровар тощо. Та й ордени з медалями отримували не лише за пролиту кров, але, як вище згадувалося, і за трудові успіхи, а то й до ювілеїв.
У статуті лише одного радянського ордена — «Победа» — передбачене його повернення до «Госхрана» після смерті власника. Місце зберігання інших регалій у положеннях не вказане. Заслужені предмети заслуговують на повагу, а не на просту сталість скриньок.
