У газеті «День» від 25.03.2011 р. була надрукована стаття одеського історика Олександра Музичка «Хто такі українські історики і чого вони хочуть?» (передрукована з газети «Чорноморські новини») за результатами лекцій в Одесі львівського історика Ярослава Грицака. Продовженням дискусії стало інтерв’ю Ярослава Грицака: «Ярослав ГРИЦАК: «Справжній компроміс – це коли обом сторонам боляче...» («День» №62–63 за 8 квітня 2011 року). Сьогодні читачі можуть познайомитися з резонансом у контексті започаткованої дискусії – текстом Юрія Рубана «Лібералізм у просторі нації», а також з відповіддю Олександра Музичка на реакцію щодо його першої статті – «Україна як аксіома та теорія». Тема актуальна, тому чекаємо на ваші відгуки.
Дозволю собі скористатись пропозицією газети «День» продовжити обговорення статті Олександра Музичка «Хто такі українські історики і чого вони хочуть?».
Відразу скажу — емоційна оцінка автором поглядів Ярослава Грицака мені здалася непереконливою. Недарма Аристотель наполягав, що благо для громади приносить той виступ, який містить, крім пафосу, ще й належну міру етосу і логосу. Мені здається, що над цим панові Музичку варто попрацювати. В усякому разі, уважне знайомство з працями професора Грицака, як і особистий досвід співробітництва, дозволяють мені високо оцінювати і якість його інтелектуального продукту, і його патріотизм.
Через це мені не хотілося б докладно розглядати всі тези статті. Проте дещо в статті Олександра Музичка, на мою думку, справді варте уважнішого розгляду. Автор розуміє проблемність нашого національного проекту, відчуває наростаючу загрозу нашій державності. Звідси розчарування, відчуття несправедливості і спокуса простих радикальних рішень. Україна йде неправильним шляхом — про поширеність таких настроїв свідчать і публікації у ЗМІ, і результати соціологічних опитувань.
Є вагома частка правди у поясненні наших проблем тяжким спадком радянської колоніальної доби. Так само очевидно, що українське втілення ринкової економіки не принесло сподіваних результатів. Заперечення у мене викликає тільки пояснення наших негараздів, яке буквально пронизує згадану статтю. Нібито причиною всіх проблем є протистояння в Україні двох підходів до створення держави і нації — націоналістичного та ліберального. Насправді ці два політичні явища, які визначають обличчя сучасного світу, не заперечують, а доповнюють одне одного. Висновок політичного філософа Яеля Таміра про те, що більшість лібералів є ліберальними націоналістами, видається мені достатньо обґрунтованим і підтвердженим.
Багато найгостріших українських проблем викликано браком сучасного лібералізму в українській політиці. Часто прикметник «ліберальний» прикриває абсолютно антиліберальні практики влади. Поширеними є і подібні маніпуляції з поняттям націоналізму. Насправді в українській політиці утворилася суміш антилібералізму й антинаціоналізму, просякнутого страхом перед модерном. Спробую на кількох епізодах пригадати родовід сучасного ліберального націоналізму, який приніс вагомі економічні та соціальні результати. Сподіваюсь, це нагадування трохи зміцнить наш імунітет до політичних маніпуляцій в інтелектуальному просторі.
Фрідріх Ніцше говорив: «Дати визначення можна лише тому, що не має історії». Це абсолютно справедливо для таких понять, як нація чи лібералізм, бо їхня дефініція є результатом тривалого та відкритого у майбутнє процесу, а не розкриттям вічної та незмінної сутності.
Українська нація згадується у листуванні й універсалах гетьманів у XVII столітті. Йдеться про невелику частину шляхти і козацтва, що отримала особисті і майнові права від короля і бореться за їхнє збереження, підтвердження сеймом чи розширення. Ці права розглядаються як привілеї, тобто щось таке, що вивищує їхніх власників над масою простого люду. Відтак відома і головна проблема, яка перешкодила тій українській нації створити незалежну державу. Частина її і так нечисленних учасників шукала можливостей захисту своїх привілеїв в інший спосіб, наприклад у проекті Російської імперії.
У ту саму епоху вже існувало інше поняття нації. Нам часто наводять приклад співіснування пам’ятників Оліверу Кромвелю і королю Карлу І. Цей факт справді дуже промовистий. Бо нагадують ці монументи не про «примирення», а про боротьбу, в якій перемогла нова дефініція нації. Завдяки цій перемозі Англія стала одним із лідерів модерного світу.
Восени 1647 року в час короткої перерви у громадянській війні рада революційної армії на чолі з Кромвелем провела дебати про майбутнє своєї країни і дала якісно нову відповідь на запитання «що таке бути англійцем?». У цій відповіді була складова, яку ми б назвали націоналістичною. Бути англійцем — це значить підкорятися англійському закону, який базується на «звичаї цього народу».
Цікаво, що оратори в тих давніх дискусіях, як і їхні українські сучасники, обѓрунтовували свою революційну боротьбу порушенням «стародавніх звичаїв». В англійському випадку говорилось, що їх порушило норманське завоювання, в українському — утиски магнатів. Історична пам’ять як суспільна інтерпретація минулого вже тоді була інструментом політичної боротьби за консолідацію нації.
Будь-яке «абсолютне природне право», яке не спирається на англійську специфіку, було визнане згубним для держави. Говорячи сучасною мовою, революційна рада відкинула космополітичну абстракцію «людини взагалі» і стала на захист англійської ідентичності. Між іншим, захисники цієї абстракції використовували аргументацію Діогена та Сенеки, і з того часу до неї нічого переконливого не додалося. Тепер ми можемо констатувати, що майже чотири століття історії довели правильність революційного вибору. Права людини і тоді, і тепер реалізуються як права громадянина національної держави.
Але Кромвель і його рада пішли далі. Належати до англійської нації і мати певні права — це значить бути визнаним рештою англійців. Англійська революція, страта короля — це боротьба проти практики, коли права давалися монархом як привілей. Надалі вже права і свободи кожного, зокрема право на власність і свобода у реалізації інтересів, залежатимуть від визнання усіма «вільно народженими англійцями» в особі їхніх обраних представників. Так народилася ліберальна складова відповіді на питання про націю. Нове поняття нації принесло у світ новий принцип об’єднання громади понад класовими, становими, конфесійними й іншими поділами.
Таким був єдиний корінь націоналізму і лібералізму. Хроніка їхнього розвитку у поєднанні та взаємній критиці, протистоянні та синтезі з ідеями консерватизму та соціалізму читаються як захоплива сага про європейську політичну історію. Паралельно розгорнувся драматичний пошук відповіді на запитання: чи належать до нації, а значить мають право обирати парламент, ті, хто позбавлений власності, жінки, представники релігійних меншин? Тобто відбулося поєднання лібералізму і демократії, що завершилося появою модерної масової політики. У підсумку сучасний британський оглядач, характеризуючи державний лад своє країни, сказав: «Ми є соціалістична монархія, яка є консервативним оплотом лібералізму».
Олександр Музичко згадує і про німецькі пам’ятники. Там теж консерватор і націоналіст Отто фон Бісмарк реалізував ліберальну програму об’єднання країни, започаткував соціально-ліберальні програми державного страхування і пенсійного забезпечення, аби протистояти впливу ідей Карла Маркса на німецький робітничий клас. Пам’ятники цим двом історичним постатям нагадують про те, як від проголошення прав перейшли до їхньої реалізації. Конфлікт «нації багатих» і «нації бідних», що живив марксистський радикалізм, був знятий не пролетарською революцією і тотальною націоналізацією, а доступом усіх до певної суспільної власності у вигляді отримання різних благ, таких як охорона здоров’я, освіта, державні соціальні гарантії.
Такий ліберальний підхід зміцнив єдність національних держав. На початку ХХ століття Володимир Ленін вже не сподівався на те, що комуністична революція почнеться в Європі, де тоді був найчисленніший і найорганізованіший пролетаріат. Натомість він бачив шанс на її здійснення у Російській імперії, де в державній політиці замість модерного ліберального націоналізму домінував архаїчний концепт «православие, самодержавие, народность».
На події 1917—1921 років в Україні теж можна поглянути як на змагання різних понять нації. Українська нація, про яку говорив Михайло Грушевський, це «люди, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії». В часи Центральної Ради це означало в першу чергу селянство і дуже нечисленну групу представників інтелігенції. На момент народження проекту нації в українців не було держави, яка б за допомогою своєї політики формувала і розширювала націю, включала до неї нові суспільні групи. Через те це поняття політично мобілізовувало прихильників головним чином на етнічній основі.
Але це поставило питання про співвідношення нації і модерну. Яке місце в нації і в її державі належить російськомовному чи польськомовному місту? Де в ній інтерес університету, промисловості, бюрократії? Чи справді українське село хоче «держатися свого життя», чи, може, прагне радикально змінити його шляхом аграрної реформи і закріплення поміщицької землі за новими власниками? На ці питання дефініція нації у розумінні великого історика не дала привабливої відповіді у час, коли вона була критично необхідною.
Поразка національної революції перетворила українців на меншини, які нібито мали колективні права, захищені Лігою націй. Але наростаюче банкротство Версальської системи, глобальна економічна криза на тлі гучних успіхів тоталітарних СРСР і Німеччини призвели до драматичних змін у політиці Польщі, Румунії, Угорщини і багатьох інших держав. Лібералізм здавався вчорашнім днем, існування націй все більше пов’язувалося з етнічною уніфікацією, нетерпимістю до меншин, перевагою колективних інтересів над особистими правами та свободами.
Українське поняття нації теж зазнало впливу у цей час. Звідти поділ націй на «етнічні» і «політичні», розуміння національного відродження як «дарвіністської боротьби за виживання між етносами», яке присутнє у статті Олександра Музичка. Звідти примат «волі» над раціональним обѓрунтуванням прав і свобод. А в політиці це слово дуже часто означає примус і насильство.
Варто чітко давати собі звіт, що націоналізм без лібералізму спричинив катастрофічні кризи у всіх державах, де він здійснювався як державна політика. Теперішня етнічна однорідність Польщі, Чехії, Словаччини, зібрання всіх етнічних німців в одній державі — це не історія успіху, а результат страшних втрат в ході Другої світової війни, Голокосту, а також повоєнних етнічних чисток і «обмінів» населенням, таких як операція «Вісла».
Після війни лібералізм повернувся з новою теорією і практикою економічної і соціальної політики.
Група економістів сформулювала в журналі «Ордо» нове кредо лібералізму. Їхній представник Людвіг Ерхарт, перший міністр економіки ФРН, мав мужність його реалізувати. Головне завдання держави — забезпечити чесну конкуренцію, для цього потрібна обмежена економічна політика, в серцевині якої стабільність грошей. Натомість держава має зосередитися на потужній суспільній політиці, яка забезпечує конкурентоспроможність кожного громадянина. Ця ідея спрацювала!
Саме «ордоліберальна» політика Німеччини створила «економічне диво». Запозичена і розвинена іншими державами Західної Європи, вона забезпечила швидку повоєнну відбудову і створення тієї безпечної, демократичної і процвітаючої Європи, яка нас так приваблює. Соціальна держава (welfare state) стала високим досягненням ліберального націоналізму і головним механізмом демократичної єдності модерної нації.
Давайте поглянемо, чи відповідають принципам сучасного лібералізму кілька останніх урядових новацій.
В домовинах перевертаються його теоретики, коли чують сьогоднішні заяви українських посадовців про чергову «ліберальну» реформу — введення накопичувальної пенсійної системи! Ними давно доведено, що така система може працювати лише за дуже стабільної грошової одиниці. Тоді працівники можуть чесно конкурувати на ринку праці і заощаджувати на пенсію. Чому в кризовій ситуації Німеччина і Франція готові зробити все, аби утримати стабільність євро? Бо на цю стабільність спирається все їхнє пенсійне і соціальне страхування. Якщо ж гривня за десять років знецінилась у п’ять-шість разів, то держава веде політику не стабільних грошей, а стабільної зайнятості. Значить, у нас неконкурентний ринок праці — і відповідальність за це несе держава, тому вона повинна виплачувати солідарну пенсію з бюджету чи з сурогатного «пенсійного фонду».
Страшенно вражені були б ці ліберали, якби почули про те, що в одному університеті можуть навчати українською мовою, а в другому — російською! Це означає, що держава розриває єдиний конкурентний освітній простір, з’являються два поля для «деформованої заполітизованої квазіконкуренції», тобто для політизації та деградації освіти.
«Ордоліберали» при формуванні засад державної політики часто посилалися на християнського ліберала Карла Поланьї, який визначив три «несправжні товари» — гроші, землю, людське життя. На це визначення спираються їхні пропозиції про жорстке регулювання діяльності банків, ринку землі, ринку послуг з охорони здоров’я. Для сучасного лібералізму взагалі неприйнятними є розмови про вільний ринок землі. Так само, до речі, як і надмірна «свобода» для банкірів, яка обертається тяжкими потрясіннями.
Зрозуміло, що цей варіант лібералізму теж не ідеальний, за що його багато і справедливо критикують. Проте його розвиток на українському ѓрунті потрібен саме тому, що він багато дає для розуміння «людини економічної». Адже якщо згадати вислів про те, що історія починається з економіки, то ми тепер перебуваємо у низькій точці нашого шляху. Український ВВП на душу населення становить 6,7 тис. доларів США. Це приблизно вдвічі менше, ніж у найбідніших країнах ЄС — Румунії та Болгарії, або в Білорусі чи в Казахстані. Це втричі менше, ніж у Польщі чи Угорщині. Суха цифра ставить під знак запитання нашу національну амбіцію.
Вважаю, що наш сьогоднішній стан заохочує до критичного осмислення дійсності, а не до повторення мантри про «етнічні» і «політичні» нації. Нам потрібна сміливість для відповідей на багато запитань, серед іншого і про нашу історію. Критичний погляд на неї дає нам багато можливостей для розуміння теперішнього.
Гегель вважав, що кризовий стан, вичерпаність якоїсь стадії розвитку є надзвичайно сприятливими для осмислення майбутнього. «Тільки коли починають спускатися сутінки, сова Мінерви розправляє крила», — писав він. Давайте відправимо її в політ, щоб вона могла вказати, звідки прийде світанок.
Україна як аксіома і теорія
Ось уся прогресивна громадськість і дочекалася відповідей Я. Грицака у «Чорноморських новинах» (7 квітня 2011 р. http:// www. chornomorka. сom /node/3755, також у блозі Я. Грицака: http://spas.zaxid. net/blogentry/89675/) та газеті «День» (8 квітня 2011 р.) мені, провінційному непрогресивному українському історику. Відповідь у «ЧН» навіть супроводжена коментарем одеської журналістки та претендента на посаду одного з лідерів українців Одеси З. Казанжи, що змушує згадати про традиції радянського колективного цькування інакодумців виключно з ініціативи трудящих.
Найдивніше виглядають такі рядки із замітки З. Казанжи: «Дискусія була і на лекції, і на круглому столі — і всі, хто там був, могли поставити запитання або висловити власну точку зору. Бо полеміка «після того, як» мені нагадує такий прийом: відчинив двері, прокричав щось, а потім хутко їх зачинив. Щоб ніхто не встиг тобі відповісти...» Отже, виявляється, публікація за власним підписом, відкрито, свого відгуку на думки певної особи, в даному разі Я. Грицака, є кричалка з таємним бажанням не отримати відповідь?! На мою думку, саме пан Я. Грицак міг би першим висміяти цей закид. Викривальну енергію З. Казанжи випустити б на голови ініціаторів встановлення пам’ятника Катерині ІІ, авторів проекту про всебічний розвиток російської мови в Одесі, щойно прийнятий Одеської міською радою, окупаційне рішення про вивішування червоних тоталітарних ганчірок на вулицях сучасного українського міста, скасування назви вулиці Івана та Юрія Лип — або й на підтримку єдиної україномовної та української газети Одеси.
Загалом мені цікаво було спостерігати за реакцією одеситів та мешканців інших міст на мою статтю. Щиро кажучи, не очікував такого резонансу, а тим більше передруку (напевно, вперше в історії «Дня») статті з провінційного видання у всеукраїнській газеті, що видається трьома мовами. Разом з критикою я отримав підтримку від таких осіб, яких не зарахуєш до «відсталих», «печерних» тощо. Можливо, такий резонанс і є одним з проявів чи то пак засобів виходу Одеси з інтелектуального багна, про яке так переконливо говорив Л. Штекель на прес-конференції за участю пана Я. Грицака?
Не спокусившись на традиційні звинувачення в нацизмі, екстремізмі та інших смертних гріхах, що, як жовта зірка, прикріплені в сучасній псевдо-Україні до кожного українця-немалороса, основні критики не знайшли нічого дотепнішого, як перевести всю розмову в іншу площину: мовляв, я викривив слова Я. Грицака, приписав йому те, що він не думав і не казав. Слава Богу, записи всіх лекцій є в інтернеті, тож кожен хай робить висновки сам. До речі, деякі коментатори «не помітили», що я використовував не лише матеріали лекції та прес-конференції Я. Грицака, але також його інтерв’ю та статей. Так, напевно, було зручніше, адже у даному випадку було важко звинуватити мене у маніпулюванні чи вигадуванні фактів. Що написано пером... Незрозуміло й те, чому мої полемічні замітки були потрактовані як «звинувачення» на адресу Я. Грицака. Невже кожна альтернативна думка з певним флером емоційності, що неодмінна у публіцистиці, обов’язково є звинуваченнями? А щодо того, що критика Я. Грицака пролунала з Одеси, то, на мою думку, це мало б надати привід Я. Грицаку та його слухачам і читачам замислитися над правдивістю тез про україномовну та російськомовну України, галицьку українську національну ідею П’ємонту (чомусь Я. Грицак продовжує наполягати на тому, що ця ідея розвинулася в Галичині, не згадуючи про її наддніпрянські коріння та відлуння), компроміс між «Двома Українами», пошук «Третьої України» тощо.
Що дивує найбільше: в інтерв’ю газеті «День» Я. Грицак, заперечивши правдивість інтерпретації його слів з мого боку, повторив деякі свої тези слово в слово: «Коли я говорив про другу державну мову, то мав на увазі, що це має бути лише в результаті компромісу між українським Заходом і Сходом. Якщо, скажімо, на Донбасі чи в Криму хочуть другу державну мову, то нехай погоджуються на вступ України до НАТО»; «Може, якщо чітко обумовити, що «Центральна Україна» — це не географічне поняття, а політичне, Україна, яка є між двома полюсами — львівським і донецьким. Адже Україна ніяк не ділиться на «Схід» і «Захід» без залишку. І цей залишок є дуже великим. То чи може ця «третя Україна» мати власний голос? Теоретично це можливо, але питання в тому, чи буде над цим хтось працювати як із політичним проектом» (відповідь на запитання про вірогідність появи «Третьої України» як компромісної ідеї на певній території).
Окрім цього, Я. Грицак не заперечив в принципі доцільність федералізації України. Але, на його думку, суспільство має дозріти до цього, тобто саме, із задоволенням, прийти до цієї думки. Також, посилаючись на досвід Німеччини та деяких інших західноєвропейських країн, чергового разу закликав до компромісу всіх і вся, що слід розуміти як компроміс і зі створеними російськими спецслужбами політичними проектами?
Ось це та дещо інше є те, із чим я принципово не погодився як тоді, так і не погоджуюся тепер. В Україні живе більшість етнічних українців, величезна частина з яких є штучно маргіналізованими та денаціоналізованими. Навіть вигідні для багатьох ідеї про якусь містично-тотальну багатонаціональність України створені цілком штучно. В будь-якому місті чи державі можна нарахувати й 500 національностей і пересварити їх між собою. Цю ситуацію можна змінити не цинічним обміном «мова на НАТО», а класичною політикою реконструкції (згадаємо й про історію США, а не лише Європи), постколоніалізму, що і було розпочато, але згодом забалакано за В. Ющенка.
І коли пан Я. Грицак, який раніше говорив лише про катастрофічність історичної політики В. Ющенка, тепер заявляє: «До того ж, за останні роки у нас появилися нові острівці згоди — такі, як визнання Голодомору, поширення правди про нього. Це єдина річ, яка реально вдалася Ющенку. Навіть Донбас сприйняв правду про Голодомор — про це говорять результати опитувань минулого року», — то чи не визнає він таким чином раціональності цієї думки? Адже пам’ять про Голодомор об’єднала передусім етнічних українців Галичини (де навіть не було Голодомору), Одещини (північні, українські райони Одещини недаремно найменше голосують за українофобські сили), Донбасу тощо. Будь-який пошук «Третьої» чи «Двадцять третьої» України в умовах тотального наступу на все українське є страшний удар по цих паростках модерної України без комплексу національної меншовартості серед титульної нації.
На місці шанувальників Я. Грицака я б замислився про використання його думок українофобами, наприклад з одеської «Родины». Мабуть, усе ж таки є в них щось таке, що робить їх придатними для цього. Є й інший варіант: відкрито визнати, що в ідеях «Родины» та подібних українські ліберали бачать раціональні зерна, що принципово не суперечать ліберальному кодексу. Щоправда, в такому разі вони ризикують втратити багато симпатиків — але чого не зробиш заради більшої щирості, істини!
У своїй відповіді Я. Грицак цитує Гете та інших класиків. Я ж у даному разі раджу усім зацікавленим особам прочитати статтю одесита В. Жаботинського «Мракобіс», в якій ще на початку ХХ ст. видатний сіоніст точно визначив тактику захіхікування та зацьковування всього питомо національного, національно-визвольного руху, посягання на звичну для всіх ієрархію відносин між націями-паріями та націями-панами.
На жаль, у словах поважного професора я також побачив виривання моїх думок з контексту і не знайшов відповіді на головне запитання, заради якого я писав свою полемічну замітку (а не звинувачення!!!): як можуть приперті до стінки етнічні українці, тим більше з Одеси, Криму тощо, шукати компроміс з тими, хто не для цього колись розпочав свою діяльність далеко не на користь України? До речі, незрозуміло, як пан професор побачив на Майдані 2004 року навіть прибічників комуністів? («А тому в Україні був можливий помаранчевий Майдан, де пліч-о-пліч стояли і комуністи, і націоналісти, й україномовні, й російськомовні».) Я. Грицак шкодує, що «зусиллями Кремля, прорахунками «помаранчевих», агресивністю регіоналів цей союз було зруйновано». А мені, як і багатьом українцям, такий союз вовка з ягням рішуче не потрібний. Відповідальні за геноцид комуністи та їхні новітні спільники мають зійти з історичної сцени, до того ж покаявшись за важкі злочини проти України. Саме наслідки перетворення України на гуртожиток для всіх і ні для кого ми споживали всі останні 20 років.
Я. Грицак безпідставно зараховує мене до осіб, які «хочуть чогось іншого: швидкої і легкої перемоги-реваншу». Навпаки, я готовий до компромісу зі всіма, хто є насправді толерантним, хто готовий сприйняти цінності етнічних українців як свої власні, при цьому не зрікаючись і власної культури. Повністю погоджуюся з Я. Грицаком, що ці сили є в Україні, хоча їх іще дуже мало. Але для об’єднання з цими силами треба чіткіше розставити акценти, визначити платформу єднання, аби до цього свята єднання не долучилися ті, хто його потопить у крові та сльозах українців. А передусім треба об’єднати етнічних українців між собою на основі власної етнічної культури та цінностей.
Тому мені не здається цілком правильним наполегливий заклик Я. Грицака до одеситів знати та вивчати постать економіста Олександра Гершенкрона, який народився в Одесі, але дуже скоро назавжди покинув її. На мою думку, українці мають починати не з цього. На жаль, вони досі не знають про власних етнічних українських видатних земляків, більше того, перебуваючи у полоні міфів, навіть вважають їх «зрадниками», «фашистами» тощо. Тому популяризація діяльності І. Луценка, К. Литвиненка, Івана та Юрія Лип, М. Комарова є головним завданням місцевих українських істориків (впевнений, що такі «забуті» українці є в кожному місті та й селі). А щодо інших, то в наших умовах значно важливішим є засвоєння спадщини В. Жаботинського, В. Данілова, С. Борового, А. Мьодушевського, А. Озенбашли та інших друзів українців. Цей шлях також не є легким. І тому парадоксально називати мене людиною, яка шукає легкі шляхи. Значно легше в Одесі бути новоросом, малоросом, радянською людиною. А от що значить в Одесі бути українцем і чи легко це, можна дати відповідь, лише мешкаючи довго в цьому «толерантному» місті. Та й узагалі легше було б приєднатися до тотального одобрямсу на адресу Я. Грицака. Але цього не вийшло. Вийшла полеміка, а це завжди краще, ніж анонімки на форумах, розмови за спиною тощо.
Тому я дякую пану Ярославу за витрачений ним час на полеміку зі мною, бажаю йому міцного здоров’я та наснаги, та закликаю всіх українців (з числа яких я ніколи і не думав викреслювати Я. Грицака) до органічної, щоденної, конструктивної праці. Однак без критичного мислення, відвертого висловлювання сумнівів, дискусії українці у будь-якому варіанті, хоч ліберальному, хоч націоналістичному, хоч би якомусь іншому, залишаться мовчазною більшістю без жодних шансів на порятунок. З удячністю сприймаю поради та побажання Я. Грицака і дякую за можливість інтелектуального збагачення в полеміці з ним.
