Україна все ще залишається технологічною державою, а її могутній науково-технічний потенціал є головним ресурсом виходу з кризи. Спираючись на науку, технології та інновації, країна може стати розвиненою. Як великі наукові досягнення науковців світу останнього десятиріччя можна нагадати, наприклад, Інтернет, клонування організмів, нещодавнє розшифрування геному людини. Є що назвати й нашим науковцям, приміром, за напрямком «Нові речовини і матеріали» Україна має особливо потужну наукову школу та всесвітньо визнані результати, але це не єдине, що варто згадувати.
ГАЛЬМА ВІТЧИЗНЯНОГО ЛОБІЗМУ
Інноваційна ідея, втілена в конкретну стратегію й дії політиків, підприємців, вчених, спеціалістів, здатна підвищити рівень життя людей швидше за інші варіанти рішення. І навпаки, не розвиваючись, неможливо зберегти науково-технічний потенціал, а відставання від відомих розвинутих країн стане вже катастрофічним. Відродження вітчизняного виробника розпочнеться саме з інноваційних проектів, бо вони, як свідчить світовий досвід, дають найбільший прибуток, створюють якісну додаткову вартість, надають нові робочі місця та наповнення бюджету. Світові лідери — це передусім лідери технологічні, саме вони формують структуру світових інвестиційних потоків. Японські телевізори, наприклад, майже не виробляються в Японії, але Японія тримає технології, що використовуються в цих приладах. Щодо тенденцій у майбутніх торгових війнах, то вони будуть іти не стільки за розподіл ринків збуту товарів, як за розподіл ринку технологій. Закордонні інвестори вважають перспективним придбання акцій саме на високотехнологічних ринках.
В Україні у процесі того, що називають фінансовою стабілізацією (нагадаємо, що за час після введення гривні восени 1996 р. курс змінився з 1,8 гривні за долар до 5,45), домінує «бухгалтерський» підхід, що насамперед бере до уваги доходи, витрати, валютний курс. Але з комплексної точки зору не тільки це важливо, бо треба бачити перспективу на підставі наявних промислово-технологічних і наукових чинників.
Зрозуміло, що стратегічна пріоритетність високотехнологічного виробництва, науки, освіти має задавати формат взаємовідносин з усіма партнерами, як близькими, так і далекими. Наприклад, в межах СНД наше завдання — не просто екстенсивне розширення ринків, а формування високотехнологічного, конкурентонасиченого простору для успіху нашої продукції. Це найефективніший спосіб перешкодити експансії іноземних виробників на наші національні ринки. При цьому імпорт технологій — завдання не менш важливе, аніж турбота про експорт. З відомих історичних і структурних причин (насамперед домінування ВПК) наша наука була раніше більше замкнена на такі фундаментальні дослідження, що наступні прикладні розробки слабо запроваджувались у цивільне виробництво, бо комплекс «наука — виробництво» не був органічно цілісним. Тепер завдання полягає, зокрема, в тому, щоб об’єднати ці складові в єдину систему. Принциповим є те, що при цьому треба здійснювати структурні реформи в науці, які жорсткіше прив’язали б фундаментальні дослідження до прикладних розробок із тим, щоб останні йшли безпосередньо вже в нашу промисловість, виробництво конкурентоспроможних товарів. Тільки так може бути створено шлях розбудови української національної інноваційної економіки, бо економіка буде постійно генерувати потребу в інноваціях, а ринки науково-технічної продукції адекватно реагувати на ці потреби.
Такі думки періодично наводяться в нашій пресі, але кожен рік бюджет формується в режимі антикризового менеджменту і не дає змоги зосередитися на проблемах науково-технічної сфери. Отже, домінує тактика «відкладених пріоритетів», згідно з якою всі причетні до цього особи (як фізичні, так і юридичні) загалом розуміють необхідність науково-технологічного та науково-освітнього розвитку і жоден політик не наголошує протилежного. Але під час жорсткого вибору пріоритетів науку відразу відхиляють. З цієї нагоди стала майже традиційною згадка про чеховського весільного генерала (наука є своєрідним символом цивілізованості, елементом іміджу нібито вагомої, впливової держави). Але опинившись на весіллі для демонстрації обраності «великосвітського» статусу сім’ї, «генерал» починає говорити про своє нелегке життя, і у присутніх почуття розчулення та захвату враз змінюється роздратуванням.
Не викликає заперечень, що по-справжньому політичний підхід сьогодні — це розгляд науки у контексті всієї політики держави, законодавчої і виконавчої влади, всупереч домінуючому в нашій політиці «містечковому» принципу, коли йде конкуренція між політиками-аграріями чи політиками-промисловцями за те, яка галузь перша отримує доступ до бюджетного «пирога». Але ж політика — це концентрат усіх відносин у суспільстві. Отож політик лише той, хто бачить увесь спектр соціальних відносин, а не тільки близьку «купину», з якої колись вистрибнув певний діяч «робити політику». Тому очікувати принципового розв’язання проблем науки, з однієї сторони, та розбудови промислово-технологічної політики, з другої, слід не від лобістів, а тільки від політиків всеукраїнського масштабу.
ГРАНТОВА «СОЛОМИНКА» ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
Серед «соломинок», за які можна було б учепитися потопаючим у фінансових негараздах установам, в останні роки часто називають гранти міжнародних і українських недержавних фондів.
Увага саме природничим і технічним проектам має свою специфіку, що й зафіксовано за результатами експертного опитування керівного складу вузів (50 осіб) і НДІ Києва (48 осіб, з яких 24 працюють в установах НАНУ, 14 в галузевих НДІ та 10 в НДІ, що підпорядковані галузевим академіям наук, працюючим за державний кошт). Тобто загальна кількість експертів становила 98 осіб (до речі серед них 38 академіків НАНУ, член-кореспондентів НАНУ — 31).
Тільки 23% експертів вказує на те, що їх установа ніколи не фінансувалась за рахунок таких грантів.
Більшість опитаних (53%) визнає, що гранти становлять у фінансуванні досліджень їх установи до 10%. Диференціація тут така: згаданий обсяг назвали 58% професорів (експерти з вузів) і 47% дослідників (експерти з НДІ); а по галузям: «природознавці» — 63% «гуманітарії»» — 57%, а «техніки» пасуть задніх — 44%. Отже, згадуючи Марка Твена, можна сказати, що чутки про «смерть» в Україні наук природознавчого циклу трошки перебільшені, бо ще цікавість до них виказується, та й потенціал поки ще не вичерпано.
Оскільки, як усім відомо, хто володіє інформацією, той володіє світом, то питання розробки нових ідей та отримання прав (патентів) інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі чи промислові зразки має турбувати експертів-керівників, бо в сучасних умовах ці патенти дають певні сподівання щодо отримання грошей за них. Матеріали даного опитування дозволяють вважати, що експерти переважно тільки вступають на «поле битв» за інтелектуальну власність, бо на питання «як часто ви мали справу з порушенням прав інтелектуальної власності у вашій галузі науки?» обрано варіанти відповідей такого роду. Взагалі з такими порушеннями зустрічалася тільки приблизно половина тих, хто відповів, — 53%. А диференціація така: у вузах — 47%, в НДІ — 60%; зокрема, «НДІ НАНУ» — 65%, «факультет» — 64%, «галузеве НДІ» — 50%, «ВУЗ» — 44%; «гуманітарії» — 61%, «природознавці» — 50%, «техніки» — 46%.
Є підстави вважати, що ці відповіді виступають як індикатор культури роботи з інтелектуальною власністю, котра вже деяким чином відпрацьована у представників технічних наук, бо «вони давно вже захищають свої розробки засобами, передбаченими законами та іншими нормативними документами».
Майже чверть експертів (відповідно 12% від загалу), які знають про порушення, фіксує ці порушення «багато разів на рік»: у вузах — 8%, в НДІ — 15%, «галузеві НДІ» — 18%, «НДІ НАНУ» — 13%, «факультет» — 9%, «ВУЗ» — 8%, «гуманітарії» — 16%, «природознавці» — 13%, «техніки» — лише 7%. Тепер вже коментарі зайві, крім одного. Науково-дослідний сектор вузів загалом є найслабкішою ланкою в сучасній науковій сфері країни. Отже, за умови дефіциту коштів на науку чи варто їх вкладати в цей сектор, якщо навіть отриманий інтелектуальний продукт важко захистити і поставити на користь суспільству у формі патентів?
Повертаючись до оцінки ситуації з грантами, поставимо запитання: за умови збереження наукового потенціалу в межах галузі у вигляді наукової школи і кадрового ядра в установі та маючи все ж таки інноваційну активність, чи можна розраховувати на отримання грантів? Виявляється, що експерти оцінюють шанси на грант частіше нижче за середній рівень (30 балів).
Є підстави вважати, що підтримка вітчизняної науки грантами йде згідно з певною політикою відповідного фонду, а за цією обставиною криються певні економічні інтереси, що не збігаються, як правило, з підтримкою вітчизняного виробника та його продукції конкурентоспроможного ґатунку. Звісно, на філантропію західних фондів можна сподіватися, але, якщо, по- перше, є впевненість, що роботи наших вчених, яких фінансує якийсь благодійний фонд, залишаться в Україні, а по-друге, немає контрольних наглядових органів з країни, яку представляють філантропи з фонду.
НЕ ДАТИ ВМЕРТИ ЧИ ДАТИ ЖИТИ?
Стосовно пошуків найефективнішого підходу до визначення принципів фінансування наукових і освітніх закладів, то деяким пріоритетом (44% серед всіх експертів) користується вже давно відомий переважно бюджетний підхід. Але з конкурсним фінансуванням наукових тем чи проектів (умови і порядок проведення конкурсу — це інша тема). Другий за популярністю підхід — це переважно конкурсне фінансування цільових наукових проектів і пріоритетних тем зі спеціального фонду з деяким мінімальним дофінансуванням з бюджету наукових установ (38% серед експертів).
Пошук сектора наукової діяльності, найдоцільнішого для реформування, передбачав можливість назвати декілька варіантів (отже, складання часток щодо різних варіантів буде в сумі перевищувати 100%). Виявилося, що експерти найслабкішою ланкою вважають науково-дослідний сектор у державних навчальних закладах — 45%; сектор фундаментальних досліджень НАНУ привернув увагу 44% опитаних; сектор прикладних досліджень НАНУ — 34%; інші можливі сектори — 9%. В цьому зв’язку виникає одне «але»: якщо маємо дефіцит коштів у держбюджеті на науку, то кому вони зараз більш доречні — слабкому сектору, щоб трошки підтягнутися до провідних, чи саме останнім, щоб в ці скрутні для України роки не мати в науці, як кажуть, «глиняних ніг», а отже зосередитись на головному напрямку «удару» в боротьбі за ринки технологій.
АМЕРИКАНСЬКА МОДЕЛЬ: ТАК, АЛЕ НЕ ЗАРАЗ
Варто брати до уваги досвід реформування науки як дальнього, так і ближнього зарубіжжя, хоч, звісно, у керівників наукових і освітніх установ Києва є свої резони щодо цього. Тому цікаво розглянути їхні думки щодо пропозиції здійснити реформування наукової галузі в Україні за американським зразком: поєднати фундаментальні наукові дослідження з провідними університетами, а наукові установи з прикладною орієнтацією об’єднати з великими приватними науково-технічними корпораціями.
Домінуюча оцінка така — в перспективі ринкових реформ американська модель реформування науки можлива, але в нинішніх умовах треба зберегти потенціал діючих установ фундаментальної і прикладної науки — 68%.
Частина експертів, які мають іншу, ніж домінуюча думку, становить приблизно третину всіх опитаних, але серед них думки поділились майже навпіл. Одна частина з них (16%) вважає, що таку модель прийняти потрібно найшвидше. Супротивниками американської моделі себе вважають 21% представників НДІ і тільки 6% з множини експертів з вузів, за посадою різниця в думках ще суттєвіша: «НДІ НАНУ» — 26%, «галузеве НДІ» — 14, «ВУЗ» — 8, «факультет» — 9; а за галуззю картина із супротивниками така: «техніки» — 20%, «гуманітарії» — 11, «природознавці» — 6. Отже, мабуть, ми підемо іншим, а не американським шляхом.
Оскільки варіанти реформування не вичерпуються американською моделлю, то було ще запропоновано дещо інший варіант: чи вважають експерти за доцільне з метою підвищення ефективності науки і освіти в Україні об’єднати в рамках єдиних організацій вищі навчальні заклади та наукові установи (академічні чи галузеві) відповідного профілю. Поміркованість і виваженість оцінок експертів і в цьому випадку мала місце. Домінуючою стала думка, що таке поєднання можливе як одна з моделей реформування науки і освіти, що, однак, не може бути обов’язковою і єдиною моделлю — 50%.
Оскільки в даному випадку вже не третина, а майже половина експертів мала іншу від домінуючої» думку, то одна частина з них (25%) вважає, що таке поєднання вкрай необхідне і для освітніх і для наукових установ з метою концентрації фінансових і кадрових ресурсів. Друга частина (23%) вважає, що таке поєднання нічого не дає для розвитку ні наукових, ні освітніх установ і тому не є доцільним.
Як мінімум — висновок з наведеного вище має бути про те, що протиріччя між баченням перспектив розвитку НДІ і вузів у представників цих установ суттєве, а отже очікувати відповідної ініціативи так би мовити «знизу», тобто з рівня керівників цих установ не варто.
Отже, для реформування науки і освіти в Україні потрібна вагома воля політичних суб’єктів. Системний підхід і в науці, і за її межами давно став нормою при визначенні підстав аналізу певного явища. Зокрема, кожен суб’єкт органічно «вмонтований» в ту системну цілісність, елементом якої він є, а тому, як правило, керівник певної соціальної організації (вузу, НДІ, академії, міністерства тощо) опікується головним чином інтересами власної установи (так би мовити, це його програма-мінімум, а про суто особисті інтереси мова зараз не йде), рідко глибоко міркуючи над програмою- максимум щодо місця і ролі його та інших установ для становлення і розвитку певної політики, наприклад, інноваційної промислово-технологічної.
«КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ» ДЕРЖАВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Звісно, фундамент економіки — це науково-технічні розробки, але замало це розуміти. Треба надати дослідникам, що такими розробками займаються, нові можливості через більш досконалу нормативну базу (наприклад, закон про інноваційну діяльність чи про право на промислову та інтелектуальну власність) та адміністративний ресурс як державний орган на зразок ДКНТ (державний науково- технічний комплекс) в колишньому СРСР чи Міністерство науки і промисловості Російської Федерації зараз. Можна ще кинути погляд через Атлантичний океан, бо в США адміністрація президента Клінтона будує свою науково-технічну політику шляхом підтримки фундаментальних досліджень і технологічних інновацій через спеціальну програму «Критичні технології — основа національної безпеки». Головним інструментом розміщення замовлень на товари і послуги для потреб державного сектора є федеральна контрактна служба (ФКС). Федеральний контракт є досконалим економіко-правовим інструментом господарювання та управління, бо регламентує всі сторони відносин між замовником (держава як підприємець) та підрядником (науково-технічна корпорація— виконавець). Стимулювання розвитку науки і техніки базується на законі «Про національну науково-технологічну політику, її організацію та пріоритети», ухваленому ще 1976 р. Головною ланкою ФКС є ДНТК (державний науково-технічний комплекс), до якого відносять міністерство оборони, ВМС, ВПС, міністерство енергетики, НАСА, національний науковий фонд та ще деякі провідні міністерства (транспорту, сільського господарства, внутрішніх справ, цивільного будівництва).
Отже, в умовах капіталізму американського зразка федеральний уряд — це уряд науково-технічного прогресу, а апарат державного господарювання та управління працює так, що кожний четвертий опікується розвитком науки і техніки. Але найголовнішим для наших пошуків оптимізації реформування науки є те, що, відповідно до названого закону, головною формою відносин між державою-замовником і виконавцями в різних секторах сфери науки і техніки визначено програмно-цільову організацію науково-дослідних робіт на підставі федерального контракту. Об’єктом фінансування виступають не адміністративно-наукові підрозділи, НДІ, університети, лабораторії, наукові центри, а безпосередньо науково-дослідні проекти. Очевидно, на підставі даних опитування експертів, що без могутньої державної інституції вищеназваних зразків подолати чи модернізувати менталітет (звісно, не науковців) «наукової адміністрації» не можливо. Ось чому потрібна воля політичних суб’єктів, які бачать перспективи розвитку економіки України поза порогом власного кабінету, схаменутися та повернутися до питання поновлення діяльності державної інституції, що опікується комплексом «наука—виробництво».
Дійсно, ця ситуація не раз обговорювалась. Держава набрала багато кредитів із Заходу, виплатити їх вчасно не може й грузне в кредитах далі. Це й потрібно Заходу, бо там очікують мати на задвірках Європи неагресивну країну як споживача їх масової «продукції», так й джерела дешевих сировини, рук і умів. Але ж ці ресурси там бажають споживати не згідно з європейськими стандартами, а на свій егоїстичний розсуд пануючої цивілізації. Енергійним людям з вітчизняних установ названих галузей варто пригадати про існування свого часу ДНКТ СРСР, а зараз про діяльність міністерства науки і промисловості Росії. Мабуть, там пам’ятають краще і про вагоме значення ДКНТ для підтримки перспективних фундаментальних і прикладних досліджень із точки зору наступного виробництва конкурентоспроможної на світовому ринку продукції, і про рецепт класиків радянської літератури щодо спасіння потопаючих руками самих потопаючих. Бо маємо ж ми назване внаслідок застосування «доганяючої» моделі модернізації» (процесу індустріалізації раніше, а тепер вже аналогічно процесу інформатизації). Зумовлює ж це, як завжди, низьку конкурентоспроможність галузей і технологій масового використання.
Основним завданням нової промислово-технологічної політики є активізація економічного зростання. Разом із тим вона має передбачити рішення низки питань, тому стандартна макрофінансова стабілізаційна програма виступає як необхідна, але вже недостатня передумова. Нова політика повинна створити достатні умови включення високої швидкості для нової «доганяючої» модернізації. На відміну від попередньої моделі, нова має відбуватися вже на ринкових засадах і за умови фінансово-економічного оптимуму, а головне — у напрямку створення високоефективного виробничого комплексу вже не постіндустріального, а інформаційного суспільства.
Отже, зараз, коли в країні ще уточнюються завдання економічного зростання та визначаються більш досконалі шляхи його досягнення, неможливо відверто орієнтуватись на моделі дії, а отже й на суб’єкти, яким властиві консервативний дух та неспроможність на радикально продуктивне функціонування. Не кажучи вже про те, що пов’язані вони з логікою короткотермінових економічно-ринкових перетворень. Україна, яка все ще має великий інтелектуальний і науково-технологічний потенціал, повинна переорієнтуватись на нову науково-технологічну модель економічного зростання, що буде побудована на зосереджені інноваційної активності лідерів природознавчих і технічних галузей науки. Тобто щоб побудувати замкнутий інноваційний цикл «дослідження і розробки — нові технології». Це завдання продуктивно орієнтоване й спроможен буде його розв’язати суб’єкт державного рівня на зразок ДКНТ, обминаючи освітній сегмент, який має зосередитись на традиційній для всього світу репродуктивній функції.
