Сьогодні всі ми є свідками справді важливих моментів в історії нашої держави та суспільства. Незалежно від того, яким буде остаточне вирішення «кризи політичної довіри», яка виникла за результатами президентських виборів, уже сьогодні можна зробити кілька найважливіших висновків, які говорять про те, що Україна стала іншою.
По-перше, сьогодні вже ніхто не може сказати, що в Україні — є народ, але немає політичної нації. Ці поняття стали рівновеликими, тотожними і нероздільними.
По-друге, на наших очах відбулася не просто «емансипація» окремих органів місцевого самоврядування, а, по суті, становлення автономної і повноцінної регіонально-представницької гілки влади, в особі міськрад та облрад. І це, як кажуть — безповоротна тенденція, а не випадкове непорозуміння. І тепер треба думати про те, як ввести територіальну політичну ініціативу в правове і інституційне поле.
По-третє, відбулося усвідомлення того факту, що український парламент нарешті-таки має стати повноважним і впливовим органом влади в Україні. А це означає, що питання про конституційно-політичну реформу має розглядатися вже не в теоретичній, а в практичній площині, незалежно від персоналій та приватних політичних позицій.
По-четверте, сьогодні судова гілка влади стала тим «останнім арбітром», від якого чекають остаточного рішення «патової» ситуації, що склалася. А це примушує по-новому подивитися на існуючі проблеми в системі судових органів: на матеріальне забезпечення українських судів та суддів, на якість відповідних законів, на «чистоту рядів» та особливості взаємодії з іншими інститутами підтримки справедливості та законності тощо.
По-п’яте, останні події показали неспроможність політики, яка де- факто практикувалася досі з боку найбільших держав світу, відповідно до якої позиція щодо України була лише похідною від російського зовнішньополітичного вектора. Хотілося б, щоб після «журналістського десанту» Сі-Ен-Ен та Євроньюз тепер і багато відомих європейських політиків пересвідчилися в тому, що «Україна — не Росія!...» у багатьох значеннях цього вислову.
Ще — і це дуже важливо… На фоні незліченних спроб з боку держави до регулювання та реформування політики у сфері ЗМІ (до чого й сам автор мав безпосереднє відношення в різні періоди роботи в різних складах уряду) — спрацював механізм самоорганізації у медійному просторі. Журналісти усвідомили, що їхня професія і основна сила — це говорити Правду. Що їхній головний капітал — це Репутація. Що їхня зброя — це Єдність. Тепер треба навчитися говорити Правду коректно і неупереджено. До того ж Правдомовні — не діляться на україномовних та російськомовних. Тому тими процесами, які вже відбуваються, не треба намагатися «керманити», а треба не заважати, а ще краще — підтримати ліберальними законодавчими ініціативами. Нехай справді в Україні чується більше мов і думок!
Події в Україні, без сумніву, стали якоюсь «точкою біфуркації», після проходження якої міняється як внутрішня якість системи, так і її зовнішній контекст. І від того, чим завершиться нинішня ситуація, багато в чому залежатиме подальший характер процесів на всьому пострадянському просторі.
Однак це питання нехай навіть і не такого віддаленого, але все-таки майбутнього…
А зараз ми маємо тисячі людей, які вийшли підтримати своїх кандидатів і відстояти свій вибір на площах та вулицях України. Яким би був цей вибір — люди, які захищають його, гідні поваги та підтримки! Саме це і є ті Громадяни, які змінили Україну, виявилися мудрішими за багатьох політиків і не дали розколотися єдиному українському суспільству.
Саме це і є та Третя сила, появи якої всі чекали перед виборами, до слова і дії якої готові були прислухатися і приєднатися багато хто у владі і в суспільстві. Ця сила — Перша і єдина за своєю значущістю.
Сьогодні можна багато говорити про формули можливого політичного компромісу. На мою думку, навіть модель визначення президента «одного кольору» та прем’єра «іншого», в рамках уже зафіксованого ЦВК результату і нинішнього обсягу повноважень — безперспективні.
Вихід із ситуації, що склалася, як мені здається, може полягати у проведенні нових президентських виборів, після внесення змін до виборних процедур, після встановлення ефективних способів контролю за голосуванням та підрахунком голосів, а також після того, як буде узгоджено головні умови майбутньої грунтовної конституційно-політичної реформи.
Ні у кого більше не повинно бути абсолютних політичних прерогатив. Україні не потрібні нові «керманичі», «вожді нації» (особливо колоритно звучить цей термін у німецькій мовній інтерпретації) і потенційні «претенденти на місця в мавзолеях». Оскільки часто політики, які вірять у свою винятковість та історичність — бувають небезпечні для громадянського суспільства. Нікому не приходить до голови називати, наприклад, того ж Т. Блера або Г. Шредера — лідерами або батьками нації…
Україні потрібні не стільки нові обличчя влади, скільки нова якість влади, яка гарантувала б дотримання Конституції, виконання законів, інноваційний розвиток економіки та суспільства.
Знамена такої Держави і таких Громадян — синьо-біло-помаранчеві!
І я — за такий триколор, я — за — цю Третю силу!...
