Ця стаття, звісно ж, не претендує на те, щоб повною мірою розкрити все, що може бути пов’язане з появою в Україні нової ультралівої партії. Але, враховуючи динаміку політичного життя в нашій країні, особливу цінність становлять спроби своєчасного описування потенційно небезпечних явищ в основних рисах. Як кажуть, щоб позбутися бісів, часом достатньо вивести їх на світло. Негативні ж упередження щодо перспектив виходу на українську політичну сцену свіжоспеченої ліворадикальної політсили продиктовані, перш за все, схильністю таких об’єднань до демагогії, пропагандистської брехні, зацикленості на матеріалізмі, виправдання темних засобів недосяжними «світлими» цілями, а також мається на увазі характерний рівень агресивності і конфліктності.
СПРИЯТЛИВЕ ПІДҐРУНТЯ
Сьогодні в Україні можна виокремити три основні передумови, що сприяють виникненню і стрімкому розвитку нової ультралівої партії.
• По-перше, соціально-економічна криза і процеси, що випливають із неї серед окремих груп населення: скорочення і позбавлення можливості задоволення життєвих потреб, системні розбіжності між очікуваннями і реальністю, вагомий розрив між багатими і бідними. За таких обставин зазвичай загострюється народний потяг до політсил, які спекулюють на питаннях соціальної справедливості у яскравих популістських формах. Особливо коли в цьому народі поширені ностальгічні настрої за комуністичним минулим.
• По-друге, масові розчарування в Партії регіонів на південному сході країни, де соціалістичні і проросійські ідеї традиційно користуються широким попитом. Сюди ж додається й те, що КПУ приречено зосереджена на громадянах похилого віку і вже навряд чи коли-небудь знайде в собі сили захопити більш серйозний соціальний масштаб. За такої ситуації консервативна громадськість південно-східних областей, відвернувшись від регіоналів і не бажаючи віддавати свої голоси Компартії, може знайти віддушину у нових і багатообіцяючих ультралівих.
• По-третє, «діалектика» і досвід ВО «Свобода». Успішний приклад команди Олега Тягнибока — правих радикалів, яким вдалося мобілізувати протестних західноукраїнських виборців — може стати сигналом для певних політичних кіл Лівобережної України. Ймовірне народження аналогії в такому вигляді: ліві радикали нової формації, які йдуть шляхом мобілізації невдоволених південно-східних виборців, що відійшли від ПР, не бачать сили в Компартії і ментально не приймають національно-орієнтовану опозицію. Щоправда, треба враховувати, що «базарний» стиль публічної політики, за прикладом ПСПУ, до значимих результатів не приведе.
Чи зацікавлена російська влада в появі нової і значної ліворадикальної партії в Україні? І так, і ні. З одного боку, для Кремля вигідна будь-яка москвофільська риторика на теренах України, і цією риторикою українські ультраліві будуть вимушені займатись, інакше відчутного електорального успіху на південному сході не бачити. З іншого боку, специфіка публічної поведінки радикальних проросійських сил може відштовхувати від москвофільських ідей навіть найконсервативніших виборців із південно-східних регіонів України.
ПЕРЕДБАЧУВАНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
Тут необхідно акцентувати увагу на чотирьох базових критеріях: ідеологічна концепція, тип партії, політико-психологічний портрет лідера, стиль партійної діяльності.
Щодо ідеологічної концепції всіх лівих радикалів розмірковувати особливо не доводиться — антиелітаризм (виступ проти розділення суспільства на еліту і масу). Про каламутний бік цієї концепції пише доктор філософських наук Геннадій Ашин у своїй книзі «Курс історії елітології»: «Часто ліві й ультраліві, які охоче видають себе за антиелітаристів і зробили собі імідж на критиці елітаризму, насправді є прихованими елітаристами. І в цьому плані не поступаються багатьом ліберальним демократам».
Потенційну команду амбітних українських радикалів ультралівого спрямування, цілком передбачувано, буде загорнуто в обгортку звичайного бюрократичного союзу, але з очевидними замашками тоталітарних масових партій, тобто добре організованих об’єднань, серед основних ознак яких виділяються: широке й активне членство, певна ідеологія і світогляд. Окрім цього, варто відзначити такі якості, як сувора дисципліна, неухильне дотримання статуту і програми її прихильниками.
Щодо політико-психологічного портрета можливого лідера ліворадикальної партії, то тут не уникнути українцям висунення чергового харизмата, який експресивно і відчайдушно стукатиметься в серця виборців. По суті, він має бути емоційним, переконливим, уміти впливати на натовп. Але на людей, які менше схильні до маніпуляцій свідомості, він справлятиме враження неадекватного лідера. Маючи громадську довіру і підтримку, таким ораторам властиво створювати собі образи героїв. Харизма в цьому випадку може бути як природною, так і штучною. Предводитель радикальної політсили дає впевнені і прості відповіді на будь-які складні запитання про те, як налагодити життя в країні, але при цьому залишає в тіні проблеми реальних механізмів, за допомогою яких повинні здійснюватись реформи.
Говорячи про потенційний стиль партійної діяльності нових ультралівих, не обійтися без іще однієї аналогії зі «свободівцями». Радикальні політичні братства, виступаючи колективним «Я» для своїх членів, відчувають постійну потребу в резонансних інформаційних приводах, які привертали б до них увагу громадськості. Це залежність, на якій тримаються такі партії. Інакше вони можуть втратити своє радикальне обличчя, а за цим недалеко й до відходу в політичне забуття.
* * *
Щоб запобігти появі нової ліворадикальної партії в Україні, необхідно змінити ті умови, які сьогодні сприяють її виникненню. Влада повинна усвідомлювати, що збільшення розриву між багатими і бідними може призвести до плачевних нас лідків як для неї самої, так і для країни в цілому. Національно орієнтована опозиція зобов’язана навчитися говорити політичною мовою південно-східних жителів, які розчарувались у чинній владі і не можуть віднайти їй альтернативу, потихеньку повертаючи на стежку громадянської маргіналізації. Ну, а найважливіше — це профілактична боротьба з маніпуляціями масовою свідомістю, і тут не обійтися без допомоги відповідальних ЗМІ і просто адекватних громадян, які мають вплив хоча б на своє найближче оточення.
ДО РЕЧІ
Виявляється, в Україні є Традиціоналістський клуб, для членів якого Людовик ХVI є «своєрідною персоніфікацією всіх жертв лівацької антитрадиціоналістичної чуми». Вони в день його загибелі, 21 січня, навіть деякі заходи на честь короля проводили. До цього можна ставитися як до дивацтва, але щось у цьому, погодьтеся, є.
