Коли у ЗМІ журналісти й експерти обговорюють та оцінюють зіткнення між активістами ЛГБТ-руху та активістами ВО «Свобода», яке сталося 8 грудня під час маніфестації за права сексуальних меншин і проти сумнозвісного закону № 8711 (про заборону «пропаганди гомосексуалізму»), то з поля уваги практично завжди випадає активна участь в акції на боці ЛГБТ-руху представників так званих ліворадикальних політичних організацій.
Чому так званих? Тому що насправді «лівизна» цих організацій вельми умовна. Справжні ліві у постколоніальній державі, якою є Україна, вважали б першочерговими небезпеками очевидне посилення імперіалістичних зазіхань з боку Москви, засилля в Україні компрадорського капіталу, неподолані наслідки колоніального минулого у сфері культури, здійснюване «партією влади» постійне знущання з Конституції та законів, відверті спроби реанімації тоталітарного минулого та його цінностей, безчинства в деяких регіонах російських чорносотенців, які виступають під іменем «істинно православного козацтва» тощо. А от для так званих лівих головний ворог — «свободівці», яких вони оголосили «фашистами», а головні проблеми — це становище нелегальних мігрантів, сексуальних меншин та «подолання капіталізму». Причому нерідко капіталізм і фашизм вони розглядають як однопорядкові явища, як то кажуть, через кому: «Геть фашизм! — Геть капіталізм!» (найчастіше ці гасла, як і інші, лунають російською мовою).
До речі, Карл Маркс вважав, що історична місія капіталізму завершиться, виконана, коли «всезагальне працелюбство... розвинеться як всезагальне надбання нового покоління». Тож чим є гасло: «Геть капіталізм!» — за чинних умов, як не закликом до тотального неробства і нехлюйства?
А в чому ж вбачають «фашизм» ВО «Свобода» ці так звані антифашисти? У тому, що члени цієї партії публічно висловлюють своє негативне ставлення до нетрадиційних сексуальних стосунків? Пробачте, але в Україні поки що існує свобода слова, бодай і неповна, чи не так? Однією з ознак фашизму, як і будь-якого тоталітаризму, є нищення свободи слова. Закон про заборону «пропаганди гомосексуалізму» якраз і є знаряддям такого нищення — адже звинуватити в «пропаганді» можна буде кожного митця, правозахисника, психолога, філософа, історика, журналіста — всіх, хто описує чи досліджує законодавчо табуйовані явища. Ухвалювала цей закон більшість минулої Верховної Ради плюс деякі поодинокі опозиціонери («свободівців», нагадаю, в Раді не було жодного). Де маніфестації «лівих» під офісами Партії регіонів, Комуністичної та Народної партії зі звинуваченнями тих у фашизмі? Тим паче, що йдеться про олігархічну владу, яка цинічно зневажає право трудящих... Але ні! Якщо така критика й лунає, то витримана вона у вкрай обережних і загальних тонах. Головний запал «лівих» сьогодні спрямований проти «Свободи». Причому цю партію звинувачують навіть у тому, що вона є прислужницею «грошових мішків», яким, мовляв, «найбільше потрібна сильна рука фашистів». Мовляв, «опинившись біля влади, «свободівці» жорстко затягнуть паски українським громадянам — щоб «залізною рукою», без всяких формальних демократичних процедур впроваджувати в життя антисоціальну політику в інтересах міжнародних фінансових структур та українських олігархів...» (це заявляє організація «Боротьба», одна із чільних у «лівому» таборі). Висновок із таких заяв «лівих» простий та логічний, хоч прямо не артикульований: шануйте і любіть нинішню «партію влади»...
...Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х Комінтерн, реальним керівником якого був Сталін, стверджував: соціал-демократія значно небезпечніша за націонал-соціалістів. Причому соціал-демократи в документах і пропагандистських матеріалах Комінтерну фігурували як «соціал-фашисти». І боротьбу проти них було проголошено (навіть після приходу Гітлера до влади) «корінним завданням компартій». Бо ж «соціал-фашисти» — справжні дияволи: вони і «головна соціальна опора буржуазії», і «прислужники уряду великого капіталу та поміщиків», і «зрадники робітничого класу», і «опора фашистської диктатури», і «поповнення сил Гітлера»...
До чого призвела така політика — загальновідомо. Але в нашому контексті важливе інше: жонглювання поняттям «фашизм» для того, щоб повністю викривити реальну картину політичного життя. У цьому сенсі «ліві» України є вірними сталінцями. Те, що вони мислять і діють за заповітами товариша Сталіна, вкотре доводить спроба спалити біля Верховної Ради картонне опудало Олега Тягнибока в есесівській формі. А це ж якраз сталінський ідеологічний витвір: «українсько-німецький буржуазний націоналізм» (таку марку «наклеїли» свого часу на УПА). А чому «антифашисти» не палять опудала Петра Симоненка чи Віктора Януковича в одностроях НКВД? Адже радянські «органи» знищували невинних людей загалом аж ніяк не менш інтенсивно, аніж нацистські, і за масштабами здійснених ними гекатомб нічим не кращих за разом узяті СС, СД і гестапо. Ба більше: більшовицькі спецслужби за кількістю відправлених на той світ або в концтабори євреїв — як переконаних сіоністів, так і абсолютно аполітичних людей — безумовно посідають друге місце після гітлерівських... Але для «лівих» України, схоже, сталінський тоталітаризм є «своїм», «правильним», «історично потрібним». А от німецький — «чужий», і тому слід усіх своїх опонентів демагогічно уподібнювати до нацистів. І приписувати їм те, чого вони не роблять: адже ніде в документах «Свободи», на відміну від нацистів, не йдеться про доправлення до концтаборів чи переслідування за нетрадиційну статеву орієнтацію...
Отож активісти ЛГБТ-руху мають розуміти: вони пішли дуже небезпечним шляхом, активно співпрацюючи з так званими лівими. Бо сприйматимуть їх передусім як поплічників новітнього антиукраїнського тоталітаризму.
