Приємно, що в історії залишаться усі заяложені персонажі нашого сьогодення у справді реалістичному вигляді. Негідні вчинки негідних людей не аналізувалися з усіх боків довго — предовго, а просто називались своїми іменами. І я про них не буду. Остогидли. Приємно, що, врешті, постали живі образи моїх сучасників із вуст класика. І в цьому світі відразу стало легше орієнтуватися.
Я виросла на Поліссі і образ тещі у Ліни Костенко абсолютно тотожний моїй бабусі. Та ж сама говірка, мудрі і ємні словесні викрутаси — одне в одне.
Образ Лева, інвертованого в пустелю, теж пронизливо знайомий. Пів-України таких Левів. Вони кажуть, що все погано і буде ще гірше. Це очевидно. Це об’єктивно. Вони претендують на об’єктивність і тому дивляться на світ трохи зверхньо і трохи втомлено. Це така, свого роду, черепашка, в котрій якщо заховаєшся, то тебе не видно, але ясно, що ти інакший. А який інакший... Про це ніхто не знає. Хоч би носа виткнув для ідентифікації. А може він просто нікчема і приховує це від самого себе максимально довго. Будемо сподіватися, якщо він поставив себе на неторкане зберігання, то йому таки є що оберігати. Все ж я не люблю таких людей. Вони не кажуть нічого нового, мабуть, безплідні.
Образ дружини головного героя теж близький. Сама така. Не люблю, коли чоловіки мовчки споглядають і переживають дуже довго. Ні, я добре розумію, що саме для мужніх чоловіків характерне дуже ніжне життя почуттів. А той, хто випирає назовні свою гіпертрофовану мужність, насправді компенсує повну її відсутність. Але... Чоловік має боятися, аналізувати, але все-таки виходити з теплої печери і йти в джунглі, населені хижими людоїдами. Інакше життя зупиниться. Жінка підтримує вогонь у печері, і не дай бог йому погаснути. А чоловік іде в джунглі. Ні, мені не симпатичний ваш головний герой. У порівнянні з бандюками, в яких давно вже то все атрофувалося, що складає для мене, як жінки, хоч якусь цінність, він іще живий. Намагатися зберегти в собі те живе, справжнє, глибоке і бути нікому не потрібним — це трагедія. Завжди значно важливіше зберегти те, що є здорове, ніж лікувати хворе. Але ж здорове за визначенням має перемагати хворе, бо воно сильніше. Я вправі очікувати такого від нормального чоловіка. Тобто — війни. Звісно, ми маємо переводити первісні інстинкти в культурну площину. А хто сказав, що війна — це обов’язково кровопролиття.
Шкода того персонажа, що виїхав до Силіконової Долини. Дерево могутньо росте там, де його коріння. Це органічно. Людина здатна повністю віддати себе в жертву. Наприклад, науці. І вже не заглиблюєшся у проблеми оточуючого вируючого життя. Треба, щоб воно не зачіпало і було трохи комфортним. У науці ти себе реалізуєш, але щось в тобі неодмінно помре, і в процесі відмирання дуже помститься.
Ліна Василівна сказала, що нам треба радитися. А мені чомусь захотілось добавити в серію живих персонажів моїх сучасників іще один образ. Можна я опишу його історію в головних рисах, це буде звучати оптимістично і це реальна людина.
Його свідоме дитинство прийшлось на 80-ті роки минулого століття. Він добре пам’ятає подвійні стандарти в школі. В теорії все зводилося до того, що бідні колись були знедолені багатими, а сьогодні дуже щасливі, за що мають славити партію і Леніна. На практиці в його рідному селі найбільшим господарем вважався той, хто примудрявся більше всіх цупити з колгоспу і тому вважався багатим. Він питав у батьків, чому в кінофільмах про радянське село люди такі хороші, віддано працюють на благо комуністичного майбутнього, а у нас навпаки. Ще якось він спостерігав, як голова колгоспу замахнувся на старого їздового за якусь дрібницю, а той лише голову вгнув. І люди, Їх там було повно, не захистились і не набили пику хамові. В його розумінні це була б симетрична реакція. Бабуся розповідала про голод в іншій Україні. Як приповзали відтіля голодуючі, наїдалися і відразу помирали. А ще старі люди не хотіли згадувати свої подвиги на війні, коли він їх питав. Це було дивно.
Так мала дитина в інтелектуальному та емоційному плані зримо переросла систему. Система, що не зуміла справитися навіть із крихіткою, мала впасти і впала. Він би дорого поплатився, але він народився неймовірно вчасно. У старшому шкільному віці він легко отримував відповіді на всі свої запитання. В юності він серйозно переймався формуванням власного світогляду. Це тоді, коли світ навколо руйнувався і його зносило невідомо куди. Здоровий інстинкт підказував, що не можна пливти за течією, бо занесе куди не хочеш. Тому він вивчав Соловйова і Бердяєва, Фромма та Юнга. Пам’ятаєте, на початку 90-х років скрізь на вулицях міст були книжкові розкладки. Там усе це можна було купити. Він зрозумів, хто, як і навіщо ним маніпулював. Так він вичавлював із себе раба. І з жахом усвідомив, наскільки хворе суспільство, що його оточує.
Він народився дуже вчасно. Не стало Системи, запанував хаос, а він уже вмів структурувати хаос. Удалося збудувати і свій світ, і свою сім’ю. Була одна біда, треба було ходити на роботу. Значить, зіштовхуватися із залишками Системи у форматі: начальник — підлеглий, де начальник — тупий самодур із подвійною мораллю, а підлеглий, не дай бог, буде розумніший, цей підлеглий. Він би не вписався в цей жах.
Життя витіснило його в бізнес, був такий вихід. Там треба було покладатися лише на свій розум і нести за себе повну відповідальність. Для нього це вже було природно. В бізнесі він відчув, що гроші — також свобода і це було приємно. Разом зі злиднями він переміг і тих начальників, що гріють крісла в кабінетах, які давно нікому не потрібні. Між ним і гниллю, що тхне, утворився бар’єр — спрощена система оподаткування. Цього року хтось захотів зруйнувати це. Тепер це в нього ворог номер один. Він уже ніколи не буде рабом. Хтось недолугий оголосив війну людині, яка вміє перемагати в найтяжчих битвах і якій доля завжди посміхається.
Сьогодні він будує будиночок, навколо якого буде його власна земля і садок вишневий. Це дуже по-українськи. Так він придає форму своєму світові.
Доля перекидала його з одного інкубатора в інший. Мабуть те, що доля в ньому вирощує, має велику ціну... Він побудує свій будинок швидко . А що буде далі. Якщо раби продовжуватимуть платити неймовірну ціну за втечу від свободи. Якщо так багато буде ласих і хижих поглядів на дорогу і родючу землю, яку наші сміливі предки відвоювали у Дикого Степу. Якщо людина і надалі буде продовжувати боятися поглянути на себе в дзеркало і буде переконувати себе, що вона добра, а зло десь там — в Росії, у Європі, за парканом у сусіда чи й взагалі світ сказився. Принаймні, одне зрозуміло точно. Має бути патріотизм і має бути незалежність. Ще Юнг переконував: коли йде колотнеча всередині країни, то це нічого. Будуть дивитися одне на одного і бачити власну тінь — те зло, що спроектували одне на одного. А це вже прогрес. Уже раб бачить, що він не жертва, а раб. Гни спину і не нарікай, або скидай ярмо. В епоху інформатизації рабам буде дуже важко знайти собі інкубатор. Потуги новітніх ідеологів запропонувати такий інкубатор навіть моїм дітям видаються смішними. Головне — не втратити незалежність. У незалежній Україні з часом усе встане на свої місця. Живемо на райській землі. За це тримаймося. Біда, що важко любити цей хворий, виснажений народ, який породжує химер. Ніхто вже не буде ходити в народ і шукати там істину. Істина — в душі конкретної людини. Одна людина може щось тихенько сказати і цим перевернути світ.
