Єдиний в Україні виробник алюмінію — завод «ЗАлК» — опинився на межі виживання. Внаслідок падіння котирування металу на світових біржах, а також неефективної системи створення тарифів на електроенергію. Уряд відреагував на зміну ситуації на диво швидко й ефективно. Новий порядок розрахунків за електроенергію, розроблений спеціально для алюмінників, може повернути їм рентабельність.
ДОРОГИЙ СТРУМ
Відповідно до постанови Кабміну від 10 червня, енерготарифи для запорізького алюмінієвого і титаномагнієвого комбінатів будуть прив’язані до котирування металу на Лондонській біржі. Передбачається, що частка електроенергії в ціні запорізького алюмінію і титану знизиться. Надалі тарифи на електрику для двох підприємств збільшуватимуться в міру збільшення попиту на кольоровий метал.
Документ з’явився через тяжке економічне становище двох індустріальних гігантів, один із яких є єдиним виробником алюмінію в країні.
Після обвалу цін на алюміній на світових ринках ЗАлК став нерентабельним. На підприємстві кажуть, що збитковості сприяє й завищена за світовими мірками ціна на електроенергію для українських алюмінників. Сьогодні частка електроенергії в собівартості вітчизняного алюмінію сягає 37%, тоді як у основних світових конкурентів ЗАлКу вона не перевищує 25%.
Національна комісія регулювання електроенергетики (НКРЕ) з 1 березня вже зробила для ЗАлКу невелике тарифне послаблення. Підприємство справедливо перевели з другого класу напруги на перший, де струм дешевший.
Однак, як пояснили на заводі, цього явно недостатньо. За рахунок загального зростання тарифів на електроенергію в Запорізькій області за останній рік її ціна для комбінату залишилася майже на колишньому рівні. А ціна алюмінію на світовому ринку впала протягом цього року на 21% (з 1600 до 1340—1350 дол/тонна).
Ситуація із ЗАлКом, можливо, примусить керівників уряду переглянути енергетичну тарифну політику не тільки стосовно кольорової металургії. Тим більше, що принципи встановлення ціни на електроенергію викликають багато запитань.
ЯК УТВОРЮВАЛИСЯ ТАРИФИ: КОРОТКИЙ КУРС
Колись у середині 90-х в Україні розпочався процес кардинального реформування електроенергетики.
Спочатку галузь реструктурували за функціональним принципом. Колишні регіональні виробничо-енергетичні об’єднання, куди входили як електростанції, так і мережі, ліквідували. На їхній базі було створено нові енергокомпанії окремо з виробництва і окремо з передачі електроенергії.
Функціональний поділ підприємств послугував зручним ґрунтом для побудови діючої централізованої моделі «оптового ринку електроенергії».
Виробників в особі так званих енергогенеруючих компаній зобов’язали продавати всю електрику одному єдиному покупцю. Сьогодні він іменується держпідприємством «Енергоринок» і прямо підпорядковується Кабміну.
Відповідно постачальники в особі енергопостачальних компаній (обленерго) повинні купувати електрику тільки у цього єдиного продавця.
Модель державного монополізму в торгівлі електроенергією нарекли чомусь «оптовим ринком».
Якщо в «оптовому ринку» щось і присутнє від ринку, то зовсім небагато. Бо держава не тільки торгує електроенергією, але й встановлює ціни на всьому технологічному ланцюжку від виробництва струму на електростанціях до його передачі кінцевому споживачу.
Нацкомісія регулювання електроенергії (НКРЕ) фіксує тарифи на закупівлю струму для «Енергоатому» (АЕС) та гідроенергогенеруючих компаній (ГЕС), тарифи на передачу електроенергії магістральними лініями електропередач (ЛЕП) НЕК «Укренерго» і тарифи на передачу струму обласними лініями, які належать обленерго.
Єдиним винятком є теплові генкомпанії (ТЕС), які формально мають між собою конкурувати. Однак багаторічні бартерні розрахунки сприяли хронічному дефіциту палива на складах ТЕС і загнали теплову генерацію у фінансовий тупик. «Тепловики» хоч і визначають ціну на свою електрику самі, але роблять це у рамках меж, встановлених НКРЕ.
Надалі електроенергія ТЕС, АЕС і ГЕС змішується у спiльному котлі «Енергоринку».
ДП додає до коктейлю вартість диспетчерських послуг і транспортування електроенергії магістральними ЛЕП «Укренерго», послуг розпорядника системи розрахунків ринку, а також різні надбавки до оптової ціни. До таких надбавок входять, наприклад, відрахування до фонду вітроенергетики й інші інвестиційні проекти.
Сукупність усіх перерахованих інгредієнтів називається «оптовим тарифом електроенергії», який приблизно відповідає ціні електрики ТЕС — в середньому 11 копійок за 1 кВт.годину.
Роздрібні тарифи на електроенергію складаються з оптового тарифу і тарифів на передачу і поставку електроенергії, які встановлюються для кожного обленерго окремо. Витрати на транспортування струму різні для кожного регіону і залежать від розгалуженості ліній електропередач та структури споживачів.
Оскільки вартість передачі електрики в структурі її собівартості займає близько 20%, то розміри роздрібних тарифів не дуже вiдрізняються один від одного по областях.
СОЦІАЛЬНА ЗРІВНЯЛІВКА
Ми не випадково втомлюємо увагу читача описом моделі енергоринку і системи тарифоутворення в енергетиці. Проблема, що склалася навколо запорізьких алюмінієвого і титаномагнієвого комбінатів, назріла не сьогодні, і передбачити її було не складно.
Неважко також спрогнозувати, що обговорення урядом проблеми ціни електроенергії персонально для двох підприємств — це перша ластівка.
Незабаром багато споживачів струму можуть поцікавитися, скільки вони платять і за що, чи можливо платити менше чи, навпаки, чому треба платити більше.
Генеруючі компанії зацікавлені у максимальному завищенні ціни на свою продукцію і роздуванні статей витрат. Інформація про фінансово-економічну діяльність найбільших виробників струму носить переважно закритий характер. Витрати генераторів належно не контролюються. При затвердженні закупівельних тарифів для генеруючих компаній починають діяти наймогутніші лобісти на рівні депутатського корпусу. Їхня активність поки не урівноважується протилежною силою, що здатна відстоювати інтереси споживачів.
Останні ж змушені при цьому купувати електрику тільки за тією ціною, яку їм виставляє обленерго чи «Енергоринок». При цьому у великих підприємств відсутня можливість маневру за допомогою підписання з енергокомпаніями тих же, наприклад, ф’ючерсних контрактів. Тоді як на британському енергоринку, взятому Україною за зразок при побудові свого власного, до середини 2001 року за ф’ючерсами реалізовувалося близько 80% електроенергії.
По-друге, система адміністративного поетапного затвердження тарифів не містить у собі гнучкого диференційованого механізму. Колись у середині дев’яностих чиновники чомусь вирішили, що ціни на електроенергію в Україні мають бути приблизно однаковими для всіх, незалежно від регіону і виду споживача.
Роздрібні тарифи на електрику для всіх споживачів, за винятком населення, поділені у кожній області на дві групи. Для споживачів класом напруги до 35кВ і вище 35 кВ.
Наприклад, у Запорізькій області в червні всі споживачі першого класу (вище 35 кВ) купують електрику по 11,66 копійок за 1 кВт.годину, а другого — по 14,53 копійок за 1 кВт.годину.
«Роздрібні тарифи є єдиними для всіх споживачів відповідного класу без урахування належності споживача до тієї чи іншої галузі економіки», — класифікувала ситуацію НКРЕ в своєму листі від 29 квітня.
Щоб зрозуміти абсурдність становища, досить нагадати, що ЗАлК донедавна був споживачем другого класу і купував струм за тією ж ціною, що й дрібна крамничка.
Проте на відміну від дрібної крамнички ЗАлК є найбільшим покупцем електроенергії в Запорізькій області, споживаючи в регіоні кожен п’ятий кіловат. При цьому підприємство працює у стабільному цілодобовому режимі, що важливо для української енергосистеми, яка серйозно потерпає від добових перепадів напруги в мережі. Як відомо, постійні зупинки і запуски теплових блоків для регулювання навантажень істотно збільшують затратність галузі.
І, нарешті, вартість транспортування електрики до алюмінієвого комбінату у багато разів нижча за вартість передачі струму середнім і дрібним споживачам в аналогічному обсязі.
Перераховані чинники свідчать, що ціна електроенергії для ЗАлКу має бути об’єктивно нижчою, ніж для всіх інших споживачів регіону, як за другим класом напруги, так і за першим.
Проте ще три місяці тому запорізький комбінат купував електрику за тією ж ціною, що й лікеро-горілчаний завод, пивниця чи казино. Які з цих підприємств є більш пріоритетними для української економіки, нехай розсудить читач.
Примітне у зв’язку з цим висловлювання фінансового директора ЗАлКа Сергія Петрова: «Коли ми говоримо про можливості зниження тарифу для комбінату, це не означає, що хтось за нас доплачуватиме. Йдеться про те, що підприємство більше не платитиме за інших».
ПЕРЕХРЕСНЕ СУБСИДУВАННЯ
Світова практика підтверджує правоту фінансового директора. В індустріально розвинених країнах вартість електроенергії для населення і дрібних споживачів у декілька разів вища, ніж для великих промислових підприємств.
А в Україні вона для всіх приблизно однакова, а для населення і взагалі зафіксована на позначці 13 копійок за 1 кВт.годину. Ціна струму для побутового сектора покриває лише 70% фактичних витрат на його виробництво і поставку. Енергетики компенсують збитки від обслуговування населення за рахунок відповідного збільшення тарифів для промисловості. Таким чином, крім внутрішнього перехресного субсидування між окремими групами промислових споживачів, уся промисловість загалом субсидує населення.
Протягом останніх років керівники енергетичних відомств неодноразово і на різних рівнях заявляли, що подібна «соціально орієнтована» тарифна політика не є благом для країни. Що перекладання тарифного вантажу з населення, дрібних і середніх підприємств на велику промисловість обертається скороченням робочих місць і податкових надходжень до бюджету, стопорить модернізацію вітчизняної індустрії. Тобто б’є по тому ж населенню.
Усвідомлюють перекоси в тарифній політиці і в самій НКРЕ.
Ось як комісія класифікувала проблему в тому ж листі від 29 квітня: «Найбільш істотним недоліком є високий рівень перехресного субсидування між окремими категоріями споживачів і, як наслідок, «унікальне» співвідношення тарифів між промисловими і побутовими споживачами — для перших електроенергія дорожча, хоч енергозабезпечення останніх вимагає значно вищих витрат».
Нібито всі і все розуміють. Способи створення економічно обґрунтованої шкали енерготарифів також давно відомі. Вони неодноразово озвучувалися як державними керівниками, так і експертами з міжнародних фінансових організацій.
Це, насамперед, скорочення непомірної кількості пільговиків на електроенергію серед цілком платоспроможних громадян України. І підвищення для населення ціни кіловата до його реальної вартості з одночасним впровадженням механізму адресних дотацій незаможним.
Це, нарешті, диференціація роздрібних тарифів для промислових споживачів за чотирма класами напруги замість нинішніх двох. Такий поділ дозволить знизити ціну електрики для великих енергоємних металургійних виробництв, що споживають багато струму і мають його високу частку в структурі собівартості.
Одночасно ціна кіловата збільшиться для тих середніх і дрібних підприємств, для яких підвищення енерготарифів є відносно безболісним.
Ліквідація перехресного субсидування між споживачами на роздрібному ринку повинна супроводжуватися реформуванням оптового ринку електроенергії з тим, щоб за допомогою впровадження конкуренції між виробниками і між постачальниками струму добитися оптимізації тарифів.
Навряд чи енергетикам під силу впоратися з цими завданнями самостійно. Необхідна консолідована робота державних органів усіх рівнів, включаючи депутатський корпус.
На жаль, інтенсивність вирішення енергетичних проблем в Україні навряд чи дозволить алюмінникам дочекатися реформ в енергетичному тарифоутворенні «зверху». До того часу закриються виробництва. А Україна ризикує втратити алюмінієву промисловість, незважаючи на висловлений Президентом Кучмою оптимістичний прогноз збільшення потреб країни в білому металі до 2015 року до 450 тис. тонн.
Чому б не почати реформи із Запоріжжя?
