У рамках спільного проекту «Дня» й «Українського клубу» пропонуємо ще два експертні погляди на системні проблеми та стратегічні пріоритети державної політики України. Інші публікації циклу в №№ 73 та 78.
Вислів «на Україні», що його дуже часто вживають, характеризуючи українські події та процеси, чітко відображає не лише семантичний, а й історіософський дискурс розвитку. І понині нашу країну заміряють за допомогою різноманітних дослідницьких приладів як такий собі непізнаний геополітичний і геокультурний об’єкт (НГГО), з масою ознак і рефлексивних реакцій. Осередок міжцивілізаційного конфлікту, розлом Європи та Євросходу, «слов’янський Єрусалим» і «Нова Європа», конкуренція індустріалізму та постіндустріалізму — все це про наш НГГО. Примітне те, що всі ці характеристики радше консервують, аніж розвивають Україну, ніби українці — це діти якогось поки що неосмисленого історичного пороку.
Героїзація минулого важлива не менше, аніж економічний успіх або престижна зовнішня символіка. Але історична пам’ять — це складний феномен, породжений повсякденною практикою та досвідом. І наше сьогодення — рік 2006- й — ще раз свідчить, як важливо знайти вірну точку відліку.
Нові утопії — ознака пошуку майбутнього
2006 рік справді став Рубіконом національної саморефлексії, щоправда — не дуже поміченої. А дарма. Цьогоріч на суд українства було представлено кілька нових проектів-утопій, створених у запалі боротьби за владу та за концепцію держави, яким хотіли володіти пошукувачі депутатського мандата.
Виділю чотири проекти-утопії, що явно претендують на роль нових домінант.
Східний проект — «Україна — Фабрика Благополуччя». Такий стислий образ майбутнього, що транслюється східною політико-економічною елітою. Об’єднатися, щоб усім показати свою Силу й Амбіцію. Технократичний ідеал успіху, що вимірюється ВВП, зарплатами й інвестиціями в заводське залізо.
Проект національного очищення — «Країна Правди та Справедливості». Контраверсійний образ майбутнього, подібний до християнських утопій Царства Божого на землі. Ідея українського Відродження, з романтизацією минулого та вірою в світле майбутнє, універсуум для слабких і сильних, об’єднаних Вірою.
Провінційна альтернатива — «Успішна Україна». Такий собі земний рай, породжений свідомістю дрібного буржуа, який пізнав таємницю ефективності вільного капіталу й особистої ініціативи.
Неоліберальний проект міського капіталізму — «План розвитку країни». Ще одна красива утопія, що сягає корінням у проективну свідомість «білих комірців» — цих дітей управлінської революції ХХ століття. Стародавні греки запитували, де знайти точку опори для всесвітнього перевороту. Наші «комірці» зайняті пошуком ресурсів, здатних перетворити пострадянську фабрику на бюро з інвентаризації ресурсів і надій.
І це лише початок. Розбурхані змінами стани та класи після багаторічної соціальної сплячки кинулися на захист своїх інтересів, усвідомлюючи при цьому те, що їхній інтерес буде задоволений лише за однієї основної умови — якщо цей інтерес буде представлений і сприйнятий спільнотою як загальний. Тому — утопії, і тому — початок конкуренції ідей.
Дуже шкода, що боротьба ідей і концепцій розгортається не до, а лише за фактом системної суспільно- політичної кризи. Але саме в цій боротьбі, а не в президентському жезлі або «коаліції», проглядає нове майбутнє країни. Тієї самої країни, яка, як недоношена дитина, надолужує втрачене за рахунок бурхливої акселерації, тріску ще не зміцнілих і швидко зростаючих кісток, раннього підліткового максималізму й такої ж необдуманої біганини від авторитетів до кумирів.
Нові утопії та глобалістський контент
Не зазіхаю на жодну з перерахованих утопій. Усі вони хороші, бо примушують націю зосереджуватися перед вибором. Разом із тим, хотів би підкинути кілька дровенят до багаття утопічних дискусій. Якщо вже малювати горизонт — то в максимально можливому масштабі.
Основна проблема моменту, як казав колись вождь пролетаріату, — відповідальність еліт за національний проект в умовах глобалізації. І ось чому. Як неможливий соціалізм в окремо взятій країні, так і неможлива сьогодні національна демократія в окремо взятій державі.
Сучасні нації та національні держави, що сформувалися в умовах глобального капіталізму, справді стикаються з проблемою розвитку на основі самозречення. Причини — швидкий розвиток глобалістських структур, яким делегується частина національного суверенітету, інформаційна відвертість й уніфікація, що ламає традиції, руйнування звичної економічної спеціалізації та соціально-економічного устрою. Чимраз менш ефективні інститути національної демократії, оскільки нація- суверен тепер обмежена в можливостях і вимушена зважати на волю мегаспільноти та мегаорганізацій.
Таким чином, розвиток на основі самозречення — це становлення нації в умовах фактичного демонтажу національної державності. Отримавши її, нації від першого ж дня самоутверджуються за рахунок її скасування, й одночасно з цим — дедалі більшої залежності від волі еліт, що представляють інтерес нації за зовнішнім контуром суверенітету.
Східна Європа — найяскравіший приклад такого процесу. Європейська інтеграція й участь у європейському проекті стали можливими лише на основі м’якого демонтажу національної державності та добровільної, трохи форсованої глобалізації економічної структури нації.
Залученість спільнот й окремих індивідів у глобальні процеси інформаційного обміну, кругообіг робочої сили, механізми правового захисту об’єктивно вимагають переусвідомлення завдань, які сьогодні стоять перед національними державами. Простіше кажучи, світу не однаково, хто і як володітиме політичною владою в окремій країні. А отже, і цій країні (її еліті, всій спільноті) не може бути однаково, як формується ця влада та як формуються глобальні механізми на цю владу і на владу в інших державах, регіонах, організаціях тощо.
Висновок: перед націями в умовах глобалізації виникають нові виклики, що потребують відповідей, адекватних за масштабом і соціальною ефективністю.
Подальший процес розвитку націй повинен бути підпорядкований меті приєднання до глобальної спільноти зі сформованою новою ідентичністю. В умовах викликів інтенсивної макрорегіональної інтеграції це означає насамперед цільове формування багатомірної ідентичності, що містить у собі кілька форматів: глобальний (цивілізаційний код — мегаідентичність), територіальний (регіон світу, політичний ідентифікат), державний (нація, громадянство), соціокультурний (віра, «меншини» etc.), локалізований (територіальна громада — місто — край).
Друга, не менш важлива вимога до національної політики в епоху постнаціонального світу — інструментальне освоєння геоекономічних і геокультурних способів просування національного проекту та відмова від девальвованої в умовах глобалізації геополітики національної держави.
Це означає насамперед перехід від політики попереджуючих ініціатив до політики випереджальних ініціатив, тобто таких, які створюють нові формати, спираються на технологію залучення інших спільнот (держав, союзів) у свій національний інтерес.
Але головне — це означає формування інститутів постнаціональної демократії, глобалістської демократії, в якій нація зберігає свою суб’єктність.
Обмеженість національної демократії та перерозподіл суверенітету між національністю і мегаспільністю вимагає і якісного, доктринального перегляду основ національної самоорганізації. Нація повинна розширити свою компетенцію як на рівні державному, так і на глобалістському. Й еліти (йдеться насамперед про правлячі політичні еліти) можуть або узурпувати делеговані суверенні права нації (участь у прийнятті рішень на рівні глобалістських структур без представницького мандата — ЄС, ООН, і виконавчі та регуляторні структури — НАТО, МВФ, ЄБРР, СОТ тощо), або запропонувати нації нову модель «розширення суверенітету» за рахунок розвитку інституту представницького мандата. Представники нації на рівні колегіальних міжнаціональних політичних структур, що є фактично міжнародними урядами, можуть і повинні мати статус не нижче статусів у рамках національної демократії (президент, депутат). Делегація в ООН має стати виборною, депутати в міжнародні парламенти — виборними тощо. Скажете — немає аналогів? Справді, немає. Але сучасна глобалізація взагалі немає аналогів, як, втім, і загрози глобальної елітократії, що приходить на зміну національним демократіям.
Редакція утопій. Україна як «движок» Великої Європи
Національні держави-претенденти на участь у євроінтеграції мають серйозні проблеми не тільки в частині економічної конкуренції з країнами-засновниками (так звана Стара Європа — Німеччина, Франція, Бельгія тощо). Їм відводять роль «молодшого брата», який повинен приєднуватися, відкривати економічні кордони, приймати чужі правила гри.
Разом із тим, жодна нація не має монополії на європейський проект.
Більше того, європейський цивілізаційний проект не тотожний нинішньому політичному союзу — ЄС. ЄС — один із найбільш просунутих і розвинених форм, але не більше.
Нації-претенденти на участь у європроекті повинні ініціювати нові, синхронні підходи до розгорнення європейського цивілізаційного простору — як в економічній, так і в геокультурній площинах.
Я вже писав про те, що процеси, які відбуваються в Європі, за своїм характером і за масштабом мають цивілізаційний характер. На мій погляд, тільки тепер розгорнувся процес формування Європи як цивілізаційного утворення. І в цьому сенсі Європа, мабуть, є форвардом створення співдружності культурних світів-спільнот як цілого, як нової цивілізації.
Європа-цивілізація — це утворення на уламках середньовічної християнської цивілізації та вмираючої глобалістської цивілізації Заходу, що охоплює добу Модерна.
Складові нової європейської цивілізаційної платформи —
— романо-германська спільнота-культура;
— англосаксонська спільнота-культура;
— норманська спільнота-культура;
— середземноморська спільнота-культура, частиною якої є Туреччина та толерантна версія ісламу;
— слов’янський світ, роздроблений і занурений «у себе».
Таким чином, Велика Європа як союз союзів, як мережева структура, конфедерація малих міжнаціональних спільнот — також цілком імовірна перспектива, за яку можуть заступитися не лише трохи розгублені слов’янські нації Центральної та Східної Європи, а й скандинави, середземноморські нації.
Зокрема, нації в рамках проекту «Великої Європи» можуть запропонувати:
— нові варіанти модернізації європейського проекту — в частині створення єдиної регіональної системи безпеки (як історична зміна НАТО і ОБСЄ);
— нові трансрегіональні комунікаційні проекти;
— програми культурної співпраці, пов’язаної з онтогенезом Великої Європи в усіх її складових, формування єдиного медіа-простору;
— зустрічні проекти створення розподілу праці, що зберігає конкурентні переваги та традиції соціально-економічного устрою кожної з націй-учасниць.
Торгова модель макрорегіональної інтеграції («зона вільної торгівлі»), що стала першопричиною формування економічного простору та політично зблизила країни Європи, себе вичерпала. До речі, в цій тезі міститься і відповідь на запитання про «перспективність» для України ГУАМ, і про «успішність» нав’язування Росії торгового варіанта економічної інтеграції.
Наступний важливий етап макрорегіональної інтеграції — створення та реалізація моделі регіонального розподілу праці й формування міжнаціональної політики регіонального мультикультуралізму. Цей процес уже розгортається в Європі. Без України. Україна знову в полоні внутрішнього, локалізованого дискурсу.
Разом із тим, регіональний розподіл праці у Великій Європі та участь у структурній реформі європейської економіки, постнаціональна демократія, мережева організація міждержавних і постдержавних відносин, нові колективні структури з солідарною наднаціональною відповідальністю, мультикультуралізм, що долає романо-германський диктат і загрози європейського неоімперіалізму — все це може стати капіталом України, її «депозитом» у європейському проекті. Розумію, що це тема окремої розмови, з участю бізнесу та широких гуманітарних кіл. Успіх, Фабрика, Відродження і Проект — усе буде запитане в конкуренції за місце нації у Великій Європі.
