Дні пам’яті Тараса Шевченка, які традиційно відзначаються в нас навесні, давно вже стали знаковими для всього культурного життя України. Звертаючись до витоків нашої духовності, ми незмінно переконуємося, наскільки сильною й животворною є її шевченківська домінанта. Для одних це стає джерелом сили й гордості, інших — дратує й лякає (як усе, непідвладне їхньому розумінню й підкоренню). Шевченко мужньо боровся з імперією протягом усього свого свідомого життя. Імперія ж, так і не зумівши прямими обмеженнями — арештами й заборонами — подолати могутність шевченківської творчості, вдалася до всіляких її викривлень, намагаючись хоч якось пристосувати до своїх потреб.
При цьому однією з найпримітивніших форм боротьби проти Шевченка стала дискредитація його як особистості — в надії, що таким чином вдасться кинути тінь і на всю його спадщину. Вправлялася у цих недостойних спробах численна й різношерстна рать «ниспровергателей» Шевченка — від тих сучасників, які виявилися нездатними осягнути його справжню велич, до галицьких москвофілів 19-го та російських чорносотенців 20-го століття. Й хоча наслідок усіх цих спроб або нульовий, або й зовсім протилежний задумові авторів — бажаючих знову й знову вдаватися до них не меншає.
От і в черговий раз знайшлися охочі дещо підновити пожухлі «бузинові лаври» — цього разу в особі (чи під личиною) такого собі Олександра Каревіна та газети «Кіевскій телеграфъ» (від 19 травня 2003 р.). Вміщена тут стаття «Копитця ангела», повторюючи запліснявілі зади чорносотенної преси ювілейних шевченківських 1911 — 1914 та інших років, намагається переконати читача, що Шевченко зовсім не великий поет і аж ніяк не світоч, а просто банальний п’яничка, «малописьменний гуляка», до того ж — аморальний, ниций, невдячний і т.д. і т.п. Однак досить лише кинути оком на сам спосіб «доведення» всіх цих звинувачень, щоб одразу ж пересвідчитися в їхній цілковитій безпідставності. Самозвано виряджаючись у тогу Феміди з терезами правосуддя в руках, О.Каревін спочатку ще намагається імітувати незаангажованість і роблено побивається: «Чи то гріхи виявляються не такими вже легкими, чи то чесноти не такі вагомі, але при безсторонній оцінці деяких знаменитостей шальки терезів, якими зважують їхні «плюси» й «мінуси», починають хитатися». І тут же, за прикладом базарних спритників, кладе на шалю гріхів і власну волохату лапу з копитом (адже вона все одно зрадливо стирчить з-під тоги) — аби будь-що переважити ненависні йому Шевченкові чесноти. Та й справді: навіщо вдаватися до всіляких тонкощів поетичної майстерності чи суспільної позиції, глибин народності, патріотизму та інших високих матерій, якщо можна спробувати перекреслити все це дешевими плітками й брудними натяками, по-шулерському пересмикнутими фактами чи роздутими чутками?
Скажімо, за епіграф до своєї статті О.Каревін відкопав із забуття відомі слова П.Куліша — діяча, як відомо, далеко неоднозначного й не надто послідовного, — про «напівп’яну музу» Шевченка, про «зворотний бік медалі» і т.д. Навряд чи й сам Куліш (якому ці слова, за слушним зауваженням І.Франка, були продиктовані нестримними ревнощами до шевченківського поетичного генію й у будь-якому разі аж ніяк не роблять честі), подякував би тому, хто їх знову витягає на світ Божий. Зате лишається поза сумнівом (і О.Каревін навряд чи стане це заперечувати): Куліш завжди пишався тим, що останній прижиттєвий «Кобзар» та інші книжки Шевченка були надруковані саме в його, Кулішевій друкарні. Виходить, випускаючи їх у світ, він ще нічого не відав про «напівп’яну музу»? А прозрів аж тоді, коли Шевченко давно вже не міг дати йому відсіч і коли й сам остаточно переконався, що його власна муза виявилася нездатною надихнути його на щось подібне до шевченківських віршів...
І що переважує на каревінських терезах: роздратована репліка вже тяжко хворого Івана Франка, чи його подвижницька, протягом усього життя, робота з вивчення, видання, захисту від усіляких спотворень, всемірної пропаганди Шевченкової спадщини (зокрема й поза межами України — тобто в європейському масштабі)? Адже саме Франко у своїй славетній «Присвяті» до столітнього ювілею 1914 р. підкреслив велич Шевченка, який був кріпаком і став «володарем у царстві духа», був засланий на десять років у солдати, але «для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій».
Спекулюючи на довільно висмикнутих з контексту висловлюваннях (або й зовсім не завдаючи собі труда щось доводити), О.Каревін відносить до числа тих, хто був «невисокої думки» про особу й творчість Шевченка, і близько знайомого з ним Максимовича, і Гоголя, який з ним ніколи не бачився, і Драгоманова, і Франка, і Хвильового — явно сподіваючись на необізнаність читача у тому, що насправді оцінка Шевченка кожним із них була далеко не такою однобокою. Марно намагаючись «переважити» Шевченкові позитиви, О.Каревін ладен звалити на свої терези будь-що — аж до купи нижньої білизни (без якої, як відомо, не обходяться навіть «знаменитості»), а заразом і дорікнути «присяжним шевченкознавцям», що вони не квапляться разом із ним посмакувати «подробицями». У науці це зветься спробою з негідними засобами, бо ж не на т а к и х терезах зважують позитиви й негативи класиків дослідники, які себе хоч трохи поважають. Адже з таким самим успіхом можна було б звинувачувати у приховуванні «правди» і пушкіністів, які не супроводжують перлину світової лірики «Я помню чудное мгновенье» — цитатами з листа Пушкіна про його зустріч з А.П.Керн у Михайловському, і лермонтознавців, що не копирсаються в амурних походеньках автора «юнкерських поем»: для нормальних людей «Демон» чи «Герой нашого часу» становлять більший інтерес.
Історія з Машею відома шевченкознавцям зі слів самого Сошенка, опублікованих ще за його життя. Але О.Каревін чомусь не згадує, що той же Сошенко вже перед своїм виїздом із Петербурга вважав цей неприглядний інцидент вичерпаним: «Тарас прийшов до мене прощатися. Він почував себе винним переді мною, по-братньому взяв участь у залагодженні мого скрутного становища, і ми розпрощалися з ним як добрі приятелі й земляки, ніби між нами нічого й не сталося» («Основа», 1862, № 5, стор. 59). Дружні взаємини між ними збереглися до кінця Шевченкового життя, тож О.Каревіну навряд чи була потреба рватися у більші захисники Сошенка, ніж був він сам.
Але ж, зрозуміло, річ тут зовсім не в Сошенкові та Маші (як і не в тому, кого та як били різками у дяківській школі), а в тому, щоб обкидати брудом Шевченка, а заодно і його дослідників. Марна праця! Скажімо, розтоптана Пушкіним доля його кріпачки Олі Калашникової відома не лише пушкіністам чи краєзнавцям Болдіна (куди її вислали з Михайловського разом із сім’єю та ще не народженим сином, щоб там силоміць видати заміж). Але ж хіба ц и м зважується значення Пушкіна в літературі? І чи такі вже переконливі гнівні тиради О.Каревіна, який, подібно до манірної інститутки, жахається з приводу «фривольних ескізів» у шевченківському альбомі? Адже він навіть не помічає (або тільки робить такий вигляд), що його інвективи на зразок «сучасники засуджували Кобзаря за богохульство, писання пасквілів на імператрицю Олександру Федорівну, яка викупила його з кріпосної залежності, та багато, багато чого іншого» — напряму списані з жандармських протоколів 3-го відділу й насправді приховують зовсім інший «зворотний бік». Кожен може сам обирати собі союзників, і О.Каревіна можна лише привітати з його вибором. Але, на відміну від миколаївських жандармів, об’єктивні дослідники вважають поему «Сон» не «пасквілем», а одним із вершинних творів європейської політичної поезії свого часу. От саме це й не влаштовує О.Каревіна разом з інспіраторами подібної продукції. Їм будь-що хочеться стягти Шевченка з п’єдесталу (який, звичайно, не випадково ілюструє статтю в «Кіевскомъ телеграфе»), облити його брудом як людину й дискредитувати всю творчість — аж до натяків, нібито «не все, що публікується у зібраннях творів Шевченка, є витвором його пера» і т.п. Тим часом, усім добре відомо, як рішуче відкидав Шевченко нав’язливі спроби Куліша «редагувати» його твори.
Щоб пересвідчитися, наскільки безпідставними були припущення Тургенєва чи Полонського щодо того, буцім Шевченко «читав дуже мало, а знав ще менше того», досить зазирнути до не раз публікованого посмертного опису його особистої бібліотеки, де зафіксовано чимало книжок українських, російських, зарубіжних письменників, істориків, етнографів, економістів, природознавців, мандрівників, публіцистів; а це ж лише невелика частина творів, знайомство з якими відбилося у віршах, повістях, щоденнику й листах Шевченка. І вже суцільною вигадкою є звинувачення, буцім Шевченко просто «прогуляв» гроші, нібито зібрані за допомогою Варвари Рєпніної для викупу його родичів з кріпацтва. У тодішніх її листах до Шевченка, зокрема й у цитованому О.Каревіним листі від 9 грудня 1845 р., йдеться про спробу Шевченка видати кілька випусків альбому своїх гравюр «Живописная Украина» (передплатні квитки на які допомагала поширювати княжна). Протягом 1845 — 1846 років видання альбому загальмувалося, а навесні 1847 р. Шевченка було вже заарештовано. Повернувшись після солдатського заслання (а не просто «після військової служби», як вишукано висловлюється О.Каревін), Шевченко відновив спроби викупити своїх братів і сестру, але зробив це не «за допомогою визначних представників столичного бомонду», а завдяки зусиллям «Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим», — Літературного фонду, створеного письменниками Дружиніним, Некрасовим, Тургенєвим, Чернишевським та ін.; до речі — на відміну від О.Каревіна, вони вважали Шевченка «шанованим і улюбленим співчленом нашого товариства», «відомим усій Росії поетом». Саме Чернишевський, порівнюючи Шевченка з Пушкіним і Міцкевичем, писав про світове значення його творчості й про те, що маючи такого поета, як Шевченко, українська література не потребує нічиєї ласки. Як бачимо, не всіх «сучасників» може О.Каревін прилучити до числа своїх однодумців. А були ж іще й Герцен, Добролюбов, Григор’єв, Курочкін, Толстой, Короленко та багато, багато інших.
Свого часу біограф Шевченка М.К.Чалий (якого О.Каревін теж поспішив необачно зачислити до свого стану), застерігав проти спроб по-обивательському принижувати особу і творчість великого українського поета (довга цитата варта того, щоб навести її тут майже повністю). «...Але не так вважає заздрісна бездарність і ница зверхність людей, які не визнають над собою нічиєї переваги, кидаючи з-за рогу камінням у пророків землі своєї. Не розуміючи глибокого змісту їхньої натхненної мови, ці бездушні фарисеї, ці продажні блюстителі народної моралі забувають ту просту істину, що в кожної людини є недоліки: чому б не бути їм і в нашого Шевченка? Вони не знають того, що в таких виняткових особистостей, у таких полум’яних натур усе велично, незвичайно; що їх не можна міряти на свій аршин. Помічаючи самі лише недоліки й не будучи здатними піднятися до розуміння високих чеснот надзвичайної людини, вони намагаються зрівняти її особистість із собою, очорнити її пам’ять, закидати брудом її могилу... Але це їм погано вдається: справедливо заслужена слава Шевченка виривається чистою й світлою й з їхніх брудних рук і проникає в усі прошарки суспільства, навіть у п р о с т и й народ, що його поет так любив, як не полюбити їм нічого в світі...» («Основа», 1862, № 5, стор. 60 — 61).
Може (як каже з іншого приводу О.Каревін), все-таки варто було б прислухатися до цих слів? Адже й досі всенародна слава Шевченка найбільше лякає панів «ниспровергателей». І щоб ні в кого — насамперед, у замовників подібних опусів — не лишалося сумнівів щодо їхнього справжнього призначення, під кінець своїх розумувань О.Каревін роз’яснює це прямим текстом і без інакомовлень: «То чи варто утверджувати культ «батьки Тараса», робити хай і з визначної, але грішної людини — ідола, своєрідний об’єкт для поклоніння, проголошувати Шевченка «геніальним мислителем», «національним пророком», «духовним батьком української нації» і навіть «апостолом божим Тарасом»?»
Питання, що й казати, риторичне: наша півторасторічна історія давно вже дала на нього досить однозначну відповідь. А от чи варто було множити багатотисячним тиражем і свою ложку дьогтю напередодні Шевченківських свят, та ще під час року Росії в Україні — щоб усім було видно мудрість кожного — судити про це залишмо самій газеті «Кіевскій телеграфъ».
P.S. Вищевикладене було вже написано, коли в тій же газеті (від 26 травня 2003 р.) з’явилася репліка Антона Несміянова, який намагався хоч якось згладити резонанс громадського обурення, викликаний публікацією скандальної статті «Копитця ангела» та по можливості обілити наміри її автора. Повправлявшись для відволікання уваги в сумнівній дотепності на предмет «броневичка» та оплати комунальних послуг пенсіонерами (хоч-не-хоч доводиться пригадати: «на городі бузина...» — з малої літери, звичайно) він по-фарисейському намагається виправдати опльовування пам’яті Шевченка в своїй газеті — не більш і не менш, як... «заповітами» самого ж Кобзаря. Проте навіть зворушлива заміна «малописьменного гуляки», як іменувався він у попередньому номері, на «великого українського поета» навряд чи зможе ввести когось в оману. Крізь димову завісу (аж ніяк не «без вогню»!) безвідповідальних і справді малограмотних теревенів на рівні «копитець» — у статті вперто стирчать ослячі вуха шовіністично-хамської неповаги до національної гідності та духовних цінностей українського народу, для якого світлий образ Шевченка не обов’язково має ставати іконою, але завжди був і залишиться святинею. Можна тільки подивуватися, чому «Кіевскій телеграфъ» не прийняв проповідуваної ним же розумної поради: «...коли говорить хорошего нечего, так лучше молчать», надавши самим читачам можливість розсудити, хто та що насправді «ближче» до «шевченківських поглядів про майбутнє вільної України». Питання вочевидь не лише культурологічне.
Не рятує честі мундира й подальший крок «Кіевскаго телеграфа». Опублікувавши в наступному номері (від 16 червня 2003 р.) статтю Олександра Хоменка «Фізіологія «парнокопитних»», яка по суті вщент рознесла опус О.Каревіна, не залишивши від нього каменя на камені, газета (навіть ціною малопрезентабельної позиції «унтер-офіцерської вдови») намагається продемонструвати свою «безсторонність» і прихильність до плюралізму думок. О.Хоменко, звісно, має рацію, наочно доводячи і безпідставність каревінських закидів, і надзвичайно низький рівень його писань. Але чи мала рацію газета, публікуючи їх на своїх сторінках, і невже треба було дочекатися повсюдного обурення статтею О.Каревіна, щоб оцінити її якість? Звичай здавати «шестірку», який ганебно засипався, хоч і практикується у певних колах, респектабельності ще нікому не додавав, та й навряд чи може ввести когось в оману.
