Те, що констатація фактів національних трагедій минувшини і складних проблем сьогодення не повинна переростати в садомазохізм усеукраїнського масштабу, — це беззаперечна річ, яка, на жаль, нерідко ігнорується (радше підсвідомо, ніж свідомо) численними вітчизняними «плакальниками на ріках Вавилонських». Тож варто подякувати Кирилові Галушку за різкість і точність його статті «Міф про українців-недобитків» («День», №210-211, 18 листопада 2011 року). Єдине, з чим дозволю собі не погодитися, так це із тезою, що відповіддю українців на всі навали, катастрофи та намагання геноциду завжди було: «Ще не вмерла...» — всупереч усьому й усім. Ні, бо, скажімо, вояки Запорозького корпусу Дієвої Армії УНР, сама згадка про яких змушувала, як наголошує Галушко, «холонути серце в солдатів не одного ворожого війська», співали інакше: «Вже воскресла Україна, і слава, і воля». І те, що справді «ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918—1920 роках», — це результат практичної дії саме цієї духовної настанови, яку, на жаль, не зуміли належним чином підхопити ми самі й 1991-го, й 2004 року.
Останнє судження не має нічого спільного з отим популярним «плачем», з міфом про українців як «жертв фатальних історичних обставин», який дошкульно висміює Кирило Галушко. Бо ж, відкинувши самоприниження, не слід забувати про необхідність раціонального й конструктивного осмислення як українських поразок (щоби не повторювати), так і українських перемог (щоби продовжити їхній ряд). У цьому плані не варто забувати мудрі слова Івана Михайловича Дзюби: «Нам потрібна чесна національна самокритика... Скажуть: ми й так биті, цьковані, принижені — як же нам ще й самих себе картати? Але ж хіба у кращому становищі була Україна в ХІХ столітті, яке породило могутню хвилю національної самокритики в Шевченка, Франка, Драгоманова, Лесі Українки, Володимира Cамійленка та ін.? І хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотним боком національного поступу, але — що особливо важливо — і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я і справжності такого поступу».
От тільки така самокритика (навіть найдошкульніша й найбезжалісніша) не повинна вироджуватися у брутальний нігілізм, у тотальне заперечення всього зробленого, у проповідь (тільки з дещо інших позицій, ніж у випадку «плачів над лихою долею») такої собі «фатальної провінційності українців», їхньої нездатності створити щось оригінальне в масштабах європейської та світової культури. По приклади не треба далеко ходити, їх чимало, тому візьму один із найостанніших за часом.
«Безугавне й бездарне мавпування», «маразматичне східноєвропейське бароко», «гидка повзуча вторинність» — це не тільки про українців, а ще й про поляків та росіян. А як вам такий зворот: «Розпухлі морди на барочних портретах — як гарбузи і ріпки. Кольори — відповідні. Овочеве мистецтво напівстеповиків». Чи інший: «Хрущі гуділи над зруйнованими сподіваннями, а світ дивувався нашій здатності перетворювати сметану на лайно». Досить?
Це — стилістика знаного літератора-постмодерніста Володимира Єшкілєва (стаття «Вторинність», опублікована під рубрикою «Деміфологізація» 10 листопада 2011 року, інтернет-ресурс ZAXID.NET). Виявляється, на наших просторах «культурницька робота відбувалася напружена, проте, за малими винятками, беззмістовна», як наслідок — не з’явилося «нічого власного, нічого оригінального». Спроби ж заперечити цю тезу — не більше, ніж «мурмотіння напівграмотних гуманітаріїв». Ось так.
Звичайно, поряд із тотальною негацією Єшкілєв пропонує і свою позитивну програму, не менш тотально-одновимірну: «Первинність народжується лише із «священної внутрішньої бездомності». З наскрізної й бадьорої бездомності творця, відірваного від родини, клану, традиції, епохи й тої купи сміття, яку в нас досі вперто називають «культурою».
Дехто із читачів сприйняв сказане літератором як невдалий жарт, дехто — як інтелектуальну провокацію. Але чи все на світі надається до таких жартів і чи у подібній провокації зблискує світло інтелекту?
Звісно, поляки та росіяни могли б заперечити наведені вище висновки, посилаючись, скажімо, на імена своїх Нобелівських лауреатів із літератури. Українці ж могли би згадати хоча би слова Анрі Матісса, сказані ним Олександрі Екстер: «Не вам, а нам у вас треба вчитися, бо ви маєте велике національне мистецтво ікони й унікальне селянське мистецтво Ганни Собачко». Але... Й Матісс міг помилятися, й Нобелівський комітет впадати в єресь — це ж бо художні смаки, справа суб’єктивна. Тому спробуймо підійти до питання «вторинності» з іншого боку — з того, де можливі заперечення зняті практикою ХХ століття й де рівень об’єктивності незмірно вищий.
І звернімося при цьому до того мистецтва, яке зветься воєнним.
ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКА. Генерал-хорунжий Олександр Греков. Військовий міністр УНР. Командувач УГА під час Чортківської офензиви. А водночас — й автор нової як на ті часи концепції організації армії. Він закликав відмовитися від таких структурних одиниць, як полк та дивізія. Найвищою формою тактичного військового з’єднання ставав корпус, до складу якого входило від двох до п’яти бригад, що поділялися на батальйони. Переваги такої системи організації війська були доведені під час Чортківського контрнаступу (для чого Греков переформував розгромлену й деморалізовану Галицьку армію за своєю схемою), а згодом — війнами ХХ століття в різних точках земної кулі. Збройні сили України, які успадкували від СРСР схему «батальйон — полк — дивізія», поступово перейшли саме на схему Грекова: «батальйон — бригада — корпус». У Сухопутних військах США назву «дивізія» збережено (до складу цих військ входить 10 дивізій), але фактично це та сама схема, бо далі йдуть бригади та батальйони, причому конкретна кількість батальйонів у бригаді визначається бойовими завданнями цього з’єднання — як, власне, і пропонував український генерал-хорунжий.
СТРАТЕГІЧНА КІННОТА. Її в часи Першої світової війни не мав ніхто, в тому числі й армія Російської імперії. Ба більше: наявні кінні дивізії вона виявилася нездатна використати не тільки зі стратегічними, а й із оперативними цілями. В 1914 році можна було, прикриваючи мобілізацію й розгортання піхотних армій, здійснити глибокі рейди до Пруссії, а то й у глиб Німеччини. Кіннота з бронепоїздами, з авіацією — бодай для розвідки. Власне, можна було зірвати розгортання німецьких військ, «пошарудіти» ворожими тилами, істотно поруйнувати інфраструктуру, а при нагоді й оточити неприятеля та відкрити шлях піхоті. Німецька ж армія, якби мала стратегічну кінноту, а не тільки піхоту, могла б реалізувати «план Шліффена», тобто обійти й захопити Париж, вивівши Францію з війни. Але... Вперше така кіннота з’являється в період 1918—1921 років на терені розваленої Російської імперії. Кінний корпус Думенка в Червоній армії (потім його очолить Будьонний) перетворюється на Першу кінну армію (реввійскрада — Будьонний, Ворошилов, Щаденко, начальники дивізій — Тимошенко, Апанасенко, Пархоменко...). А ще — кінний корпус Червоного козацтва Віталія Примакова. І, звичайно, Нестор Іванович Махно зі своєю Революційною повстанською армією України — десятки тисяч кінноти та сотні кулеметних тачанок. Оперативно-стратегічні цілі, яких здатні були досягати кінні армії та корпуси, під час Другої світової війни перебрали на себе радянські танкові армії. Серед їхніх командирів — колишні конармійці Лелюшенко, Рибалко, Романенко... А конармієць Яків Федоренко (генерал, а потім маршал) у грудні 1942 року став командувачем бронетанкових і механізованих військ усієї Червоної армії...
АВІАНОСЦІ. Левко Мацієвич, один із засновників Революційної української партії, а водночас — блискучий військово-морський інженер та авіатор із міжнародним посвідченням №178; він першим у світі розробив проект авіаносця, на якому мало бути 25 літаків, та визначив сфери можливого застосування кораблів такого класу. Техніку старту аеропланів він детально виклав у доповідній записці: «Підйом аеропланів із палуби міг би бути здійснений також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат із потрібною швидкістю». Що ж до посадки, то Мацієвич запропонував використати для гальмування літака «особливу сітку, розставлену над частиною палуби». Як вважають кораблебудівники, Мацієвич не лише чітко уявляв найближче майбутнє морської авіації, пов’язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й уперше у світі запропонував проект дієздатного авіаносця з катапультою й гальмівною системою, що обмежувала б пробіг літака палубою. Були виділені чималі гроші на побудову першого у світі авіаносця. Після смерті Мацієвича, яка сталася під час авіаційного польоту, гроші були повернуті до державної скарбниці — ніхто не брався продовжити справу побудови такого корабля, бо проект випередив час на два десятиліття.
ЯДЕРНА ЗБРОЯ. 1940 рік. Двоє молодих учених, котрі працюють в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ), який тоді діяв у Харкові (а останній був однією зі світових столиць ядерної фізики), подають заявку на винахід під назвою «Про використання урану як вибухової й отруйної речовини». Це — харків’янин Віктор Маслов, котрий щойно захистив кандидатську, та випускник Київського університету Володимир Шпінель. Схема, запропонована ними, має чимало спільного із тією, за якою було створено 1945 року американську атомну бомбу. Але тоді ніхто в США навіть не підступався до розробок такого рівня. А ще заявка Маслова та Шпінеля настільки точно описує як сам ядерний вибух, так і його наслідки, що складається враження, наче ці два молоді дослідники якимось чином перенеслися на машині часу в майбутні роки й підгледіли за ядерними випробуваннями, а то й за наслідками Хіросіми. Віктор Маслов загинув 1942 року; Володимира Шпінеля вже після війни раптом викликали на Луб’янку до одного з найближчих помічників куратора ядерної програми Лаврентія Берії — генерал-майора держбезпеки Павла Мешика. «У величезному кабінеті, що вікнами виходив на Луб’янську площу, — розповідав Шпінель журналістам уже в часи перебудови, — мене зустрів кремезний чоловік. Привітавшись за руку, він витягнув із потайного сейфа, вмонтованого у стіну й замаскованого дубовими панелями, довоєнну нашу з Вітею Масловим заявку. «Впізнаєте вашу працю? Ми її нещодавно з Лаврентієм Павловичем обговорювали... Як це ви з Масловим ще до війни про таку складну штуку, як атомна бомба, самі здогадалися?» Бо ж тоді, в 1940 році, про неї уявлення не мали не тільки ми, а й американці з англійцями!..»
НОСІЇ ЯДЕРНОГО ЗАРЯДУ. Перші у світі міжконтинентальні балістичні ракети. Корольов, Глушко, Янгель, Челомей. Тут і розповідати не варто, бо ж ідеться про добре відомі читачам «Дня» речі, чи не так?
А ще можна було б чимало розповісти про внесок у створення водневої бомби по той бік океану, здійснений одеситом Георгієм Ґамовим та львів’янином Станіславом Уламом. Та й про киянина Ігоря Сікорського, творця першого у світі важкого бомбардувальника «Ілля Муромець» та цілої серії (знов-таки, першої у світі) військових вертольотів — також...
Та, видається, достатньо. Втім, можуть сказати: так ідеться ж про військові питання, у кращому разі — про військові, пов’язані з науково-технологічними розробками. Так, тут пріоритет українців безсумнівний. Але ж ішлося про іншу сферу, про культуру, про інтелектуальні пошуки й їхню оригінальність!
Та невже?
Хіба можлива «гра на випередження» (іноді — на кілька десятиліть) у сфері як суто військовій, так і там, де військові розробки ґрунтуються на науково-технологічних новаціях без опори на певну традицію мислення й на певні глибинні соціокультурні настанови? Хіба можуть давати фору всьому світові люди, які належать до нації, що не сотворила «нічого власного, нічого оригінального»? Хіба означення «гидка повзуча вторинність» не вживалося літератором-постмодерністом для означення геть усього українського?
Отож-бо, що вживалося саме для цього.
Й оскільки атомні та ракетні проекти — це «груба реальність», де українські пріоритети не можна оскаржити, а красне письменство чи малярство — сфера, де кожен говорить, що хоче, то дозволю собі також суб’єктивне твердження. Але — на ґрунті всього сказаного вище. Так от: чи не можна припустити, що в літературно-мистецькій сфері є достатньо українців, котрі так само випередили свій час, як і винахідники авіаносців та ядерної бомби? Яких не здатні належним чином оцінити ані в нас, ані за кордоном? Скажімо, чи не випередила світову літературу за глибиною розуміння проблем і за стилістикою викладу Леся Українка зі своїми віршованими драмами? Чи не в наступні десятиліття буде гідно оцінена поетична техніка та філософська глибина Василя Стуса? Чи розуміємо ми, сучасники Івана Марчука, з якого рівня Майстром маємо щастя спілкуватися і про що мовлять його картини?
Тож справді — «Ще не вмерла...» А от чи «Вже воскресла...» — залежить від нас, від нашої здатності подолати й «плачі Вавилонські», й «наскрізну бездомність», утвердивши українське буття.
