Мажоритарна складова цьогорічних парламентських виборів продемонструвала себе в дії. Серед мажоритарників, котрі висунули себе на округах самостійно, є не тільки традиційні «грошові мішки», за якими стоять партії, адмінресурс і бізнес, та технічні кандидати, а й нові для політики обличчя. Політологи продовжують повторювати, що вибори по одномандатним виборчим округам якщо не поліпшать ситуацію кардинально, то, принаймні, принесуть несподіванки та зміни як у саму Верховну Раду, так і в український парламентаризм.
«День» уже писав про поетів, письменників та громадських діячів, які будуть брати активну участь у виборчих перегонах у різних регіонах. Після остаточної реєстрації рішення йти до Ради оприлюднили й громадські діячі Києва: Ігор Луценко, Олександр Бригінець, Тетяна Монтян...
Одним із наріжних питань для цих людей є гроші, котрі потрібно вкласти у реєстрацію, рекламу, агітацію тощо. Про мотивацію йти до ВР, перебіг виборчої кампанії та необхідні для неї ресурси ми вирішили поспілкуватися із Ігорем ЛУЦЕНКОМ, одним із засновників та активістів громадського руху «Збережи Старий Київ», журналістом, який балотуватиметься по 223 округу (Шевченківський район) міста Києва.
— Зараз досить багато громадських діячів балотуються до Верховної Ради, деякі навіть згуртувалися в партії. Чому ви вирішили балотуватися до парламенту?
— Виникла абсолютно технічна проблема. В окрузі, по якому я йду, балотується Пилипишин — достатньо одіозна з точки зору Києва, яким він опікується, фігура. Проте в нього немає адекватних конкурентів. Ситуація виглядає так, ніби опозиційні сили вирішили «злити» цей округ. Вони висунули людей, які абсолютно не вкорінені в цьому окрузі й не мають гучних імен на загальнонаціональному чи загальнокиївському рівнях, отже, є слабкими конкурентами. Виборці, у свою чергу, не розуміють, що Плипишин — кандидат від влади, адже він позиціонує себе як самовисуванця. До останнього я розраховував, що якісь знакові фігури підуть по цьому округу, але цього не сталося. Для того, щоб утруднити життя Пилипишину й відстояти честь киян, я вирішив позмагатися за мандат у цьому окрузі.
Пилипишин грає на тому ж полі, що й я. Він намагається створити собі імідж господарника, який піклується про місто та свій район. Насправді ж, завдяки йому та команді Черновецького системно і послідовно знищувався спадок міста Києва і, зокрема, Шевченківського району. Є, принаймні, дві гарячі точки, де ми з колегами й однодумцями боролися з наслідками їхніх дій.
— Здебільшого ви опікуєтеся проблемами Києва, цим плануєте займатися і в Раді? Чи ви маєте намір вирішувати подібні проблеми в цілому по Україні?
— Слід зауважити, що київські проблеми насправді відображають питання загальноукраїнського характеру. Просто у столиці є своя специфіка: деякі питання стоять гостріше, а інші навпаки — слабкіше. Вирішувати проблеми національного рівня, у певному сенсі, навіть простіше. Бути «телеполітиком» і працювати на рівні української мови, газових угод, територіальної цілісності тощо набагато простіше. Коли ти представляєш у владі певний район, весь час маєш справу з конкретними людьми, які йдуть до тебе зі своїми дуже-дуже дрібними проблемами, що потребують вирішення.
Окрім того, я був залучений до останніх акцій під Українським домом (протестні заходи проти мовного закону Колесніченка — Ківалова. — Авт.). Певний період це все трималося на кількох людях, включаючи мене. Ніякого дискомфорту теоретичного чи практичного в роботі із національними проблемами я не відчув.
Загалом, зміни, які я хочу запроваджувати, носять загальнонаціональний характер, наприклад: скасування певних норм закону про регулювання містобудівної діяльності стосується всіх міст і Києва, зокрема. Те ж саме з екологічними проблемами, зміною законодавства про місцеві референдуми тощо. Треба віднайти вирішення цих проблем у Києві, й усі інші регіони отримають позитив рикошетом.
— Нинішня Рада продемонструвала свою некомпетентність, політики та політологи говорять, що парламентаризм дискредитовано, а парламент делегітимізовано. Чи вірите ви в те, що депутатський мандат допоможе щось змінити?
— В першу чергу мене цікавлять законодавчі й інформаційні переваги, які дає мандат. По-перше, це — депутатська недоторканність. Нарівні з іншими моїми колегами, які також можуть пройти до влади, можна буде виїжджати групою недоторканних людей і захищати ту чи іншу позицію. По-друге, парламентська трибуна, з якої можна говорити про всі проблеми, які в нас є. Яким би делегітимізованим не був парламент, він залишається найбільш легітимною точкою в структурі всіх влад. Шукати легітимність на інших рівнях у нас і не варто.
— Однак для того, щоб приймати рішення, вам потрібна буде підтримка інших депутатів. З ким співпрацюватимете у майбутньому парламенті?
— Співпрацювати я буду з усіма, але на інституціональному рівні — з опозиційними партіями. В будь-яку провладну фракцію я не піду. З якимись фракціями зможу домовитися на більш пільгові умови для тієї програми, яка в мене є щодо Києва. Це питання торгу і здорової конкуренції.
Тетяна Чорновол (балотується по 120 округу Львівської обл. — Авт.) прямо говорить, що йде в парламент готувати революцію. Ця думка мені підходить, але в мене є й нереволюційний сценарій, тобто певний ряд законодавчих змін, які, я сподіваюся, можна буде просунути. В будь-якому разі, це робота на створення суспільного запиту.
— Чому ви обрали саме 223 округ, вас там знають найкраще?
— Згідно з одним некласичним соціологічним опитуванням, 27% людей знають моє ім’я та прізвище. Заділ непоганий, щоправда, я не дуже довіряю цим результатам. Пилиишина, звісно, знають усі. Утім, можна розраховувати на певну упізнаваність за рахунок того, що протягом останніх двох років я з’являюся на загальнонаціональному телебаченні раз на тиждень. Я розраховую на те, що певна частина електорату в мене вже є, і з нею я стартую. Далі треба нарощувати цю відомість. Хай люди «погублять», згадають, хто я такий і мої конкретні справи: захист Пейзажної алеї, Прорізної, книгарні «Сяйво» й т. ін. До того ж досить часто бувають такі ситуації, як у Бригинця: люди знають його в обличчя, але не знають імені та прізвища, або навпаки — чули, що такий є, але не знають, який він має вигляд. Треба допомогти людям звести докупи всі знання.
— Реклама на виборах для нових у політиці облич значить досить багато. Ми бачимо, як новостворені партії набирають відсотки фактично завдяки агресивній зовнішній рекламі. Яким чином будете залучати голоси виборців?
— Я й мої активісти будемо роздавати людям коротеньку інформацію про мене. Своєрідна реклама в мережі — це ніщо в електоральному плані. Там у нас такий собі інтелектуальний анклав — люди, з якими мені простіше знайти спільну мову. А от справжня реклама та робота з виборцями буде полягати в поширенні інформації. Якщо інтелектуальна людина зацікавиться, вона може зайти в Інтернет і дізнатися більше. У мережі викладена моя широка та коротка виборчі програми: в залежності від того, скільки в людини є часу.
— То ви вірите в те, що мажоритарка — це шанс для людей, у яких небагато коштів, опинитися в парламенті?
— Однозначно. Розмови про те, що для проведення передвиборної кампанії потрібні колосальні кошти — це міф. Кілька сотень тисяч гривень вистачить на те, щоб провести всю необхідну роботу в мажоритарному окрузі. Я, звісно, не говорю про юридичну частину, в разі, якщо почнеться юридична війна і треба буде платити юристам, своїм членам комісій, спостерігачам. Але без цієї частини на агітацію, пропаганду, позиціонування та піар, за моїми розрахунками, має вистачити 200 тис. Якщо, звісно, не наймати тисячу агітаторів. У західних країнах, наприклад, середньостатистична кампанія по мажоритарці коштує від 80 до 100 тис. доларів. У нас, відповідно, дешевше. Я сподіваюся, що моїх заощаджень та коштів, які дадуть люди, в принципі, має вистачити.
