Джеймс Мейс помер 3-го травня 2004-го… Він присвятив своє життя не просто пошуку історичних фактів, а істині і справедливості, відкривши очі українцям і світу на страшну трагедію, організовану сталінським режимом — Голодомор. З часом його ім’ям почали називати вулиці українських міст, для дослідників він став одним із провідників у темі вивчення трагедії Голодомору, про нього згадують у своїх виступах перші особи держави, громадськість все більше і більше усвідомлює його значимість і внесок в становленні громадянського суспільства... Але чи завжди було так?
Мейс підняв тему Голодомору 1932-1933 рр. на абсолютно новий рівень — рівень, насамперед, необхідності вивчення, а головне — розуміння, наскільки великої шкоди наніс геноцид українському народу. Мейс заговорив про цю проблему не тільки в США (у 1986—1987 рр. був виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932—1933 рр.), а й на весь світ.
Коли ж він приїхав в Україну в 1993 р., тут спочатку він не знайшов повного розуміння і підтримки з боку владних чи наукових інститутів. Виживати було важко, тим більше — в складних економічних умовах того часу. Тому дуже важливо було підставити плече, почути Мейса. І «День» це зробив. Адже правда про Голодомор-геноцид була важливою не тільки для американського дослідника, а, в першу чергу, вона була потрібна самим українцям. Одна зі статей Мейса так і називалася: «Ваші мертві вибрали мене...».
Саме в «Дні» Джеймс отримав трибуну – можливість друкуватися, відповідно, предмет його дослідження зазвучав з новою силою і вийшов на абсолютно інший рівень. За вісім років, які він працював у «Дні» (точніше — у нашому англомовному виданні), в газеті вийшло багато його статей та інтерв’ю. Вже після його смерті, «День» своїми зусиллями підготував і видав дві збірки з матеріалами відомого дослідника — книжки «День і вічність Джеймса Мейса» (2005 р.) та «Ваші мертві вибрали мене...» (2008 р.).
Всі роки роботи Мейса в «Дні», тим більше, до цього, держава фактично не звертала на нього уваги. За окремим винятком, його майже ніде не цитували, мало куди запрошували, хоча правильно було б організувати лекції по всій Україні. Хоча, можливо, і згадували, але тільки тоді, коли це було вигідно. І тільки після його смерті та відомих помаранчевих подій осені 2004 р., ім’я Джеймса Мейса почало лунати на державному рівні. 26 листопада 2005 року президент України Віктор Ющенко нагородив дослідника орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам’яті Джеймса Мейса.
Проте висновки з його праць, здається, так і не зробили. Адже події в Криму та на Донбасі — це прямий наслідок невивчених уроків. У свій час Мейс застерігав, що якщо не будуть покарані винуватці радянських голодоморів, які були організовані на території України (і не тільки), ця трагедія може повторитися... Наслідки геноциду Україна пожинає досі. Але щоб почати процес лікування і реабілітації, народ насамперед мав дізнатися правду про штучний Голодомор. Адже замовчування і оббріхування цієї трагедії (мовляв, це не ми вас вбивали, це все матінка природа) — це ще один злочин більшовиків.
Говорити правду — важко. Тим не менш, Джеймс Мейс — показав приклад, як потрібно «лупати скалу», навіть якщо тебе не чують. І його почули. Можливо, поки не в повній мірі, але на сьогоднішній день — процес визнання Мейса триває. Тому дуже важливо, щоб пам'ять про нього жила. Ця потреба має бути усвідомлена сповна.
Невідоме фото, зроблене під час перебування Джеймса Мейса в Австралії на запрошення української громади: З О. Ільків, О. Шевчик І Г. Данько / Фото Надано Наталею Дзюбенко-Мейс
«НАМ ЩЕ ЧИМАЛО ДОВЕДЕТЬСЯ ЗРОБИТИ, ЩОБ НАСТАЛА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ, ДО ЯКОЇ ПРОКЛАДАВ ШЛЯХ МЕЙС»
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2011 року:
- Ціла епоха – 16 років – минула від смерті Джеймса Мейса. Епоха, яка вмістила в себе стільки подій – і Помаранчеву революцію, і крах надій на швидке оновлення України, і ствердження напівкримінально-деспотичного режиму Януковича, і Революцію Гідності, і російську агресію, і мобілізацію суспільства на її відсіч… Написавши ці рядки, я відчув – щось у них мені муляє. Все наче точно та справедливо, проте немає повноти сенсів. «Так, але…» - як любить говорити один із цьогорічних лауреатів Шевченківської премії. Бо ж при всій подієвій і змістовній насиченості минулих 16 років виходить, що Джеймс Мейс жив і працював у посутньо іншу добу, що він належить історії, а не сьогоденню. Проте чи так це?
«Ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити», - писав Джеймс Мейс. Чи стосується ця карбована формула минувшини, а чи вона актуальна й сьогодні – можливо, у силу відомих обставин навіть більше, ніж учора? Чи інша: «Розвиток історичної науки в тому чи іншому напрямі адекватний розвиткові політичного мислення». В плані того, як сьогодні українців наполегливо закликають бути байдужими до історії («акакаяразница») та впевнено зсувають на маргінес не те що з першого – з третього й четвертого плану справжніх науковців-істориків, замінюючи їх постмодерними паяцами та просто паяцами, як на мене, не випадає говорити, що й ця максима належить минулій епосі. Чи оцініть, як актуально звучать, чітко окреслюючи найостанніші прагнення Путіна щодо України, сказані ще у 1982 році слова: «Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». І, звичайно, це, де йдеться про громадянське суспільство, і саме про нього: «Українці не можуть стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють організувати себе так, що можуть примусити владу зробити те, що вигідно саме для них… Це не ідеальна система, і може не зовсім демократична, але ліпшої поки що не знайдено». Ще раз підкреслю: йдеться про громадянське суспільство, а не про отари марновірного та зажерливого охлосу…
Отож і виходить, що епоха Джеймса Мейса не завершилася. Він залишається нашим сучасником, і ще чимало нам доведеться пережити та чимало зробити, щоб настала новітня доба посутньо (а не за формою) української України, до якої прокладав шлях Мейс. Але чи залишиться й тоді він у минулому, коли його максими перестануть бути просто-таки «гарячими»? Не думаю.
«ЦЕ НЕ ЛИШЕ ПРЕКРАСНІ ЗНАННЯ, АЛЕ Й ВМІННЯ БАЧИТИ ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВІ ЗВ`ЯЗКИ»
Володимир БОЙКО, історик, Чернігів, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:
- «Дозвольте чесним селянам працювати і забруднити свої руки землею», – теза зі статті Джеймса Мейса «Рік Польщі», що оприлюднена в газеті «День» 6 квітня 2004 р., тобто трохи менше ніж за місяць до його смерті. Тепер мало хто вже пам`ятає, але той рік держава Україна оголосила роком Польщі, що й стало приводом для однойменної публікації. Мейс дуже добре знав польську тематику – з 1971 по 1981 рр. він співпрацював на договірних засадах із Північноамериканським центром вивчення Польщі. Згодом це вплинуло на його захоплення україністикою.
Як не дивно, але не політична історія перебувала в центрі уваги автора вищезгаданої статті. Писав він про членство в НАТО та ЄС, до якого прагне й Україна, ставив питання – як так сталося, що маючі приблизно рівні стартові показники за кілька років польська економіка вже в п`ять разів перевищувала українську, а також про користь та необхідність для розвитку країни політичного плюралізму, громадянського суспільства, його організації та опору авторитаризму. А одним із ключових питань, від розв`язання якого значною мірою залежатиме майбутнє, вважав власність селян на землю. В згаданій статті він свою позицію не деталізує, але вона очевидна з огляду на інші публікації.
Тобто історик за фахом, дослідник переважно політичної історії, про неї майже не згадує, аби зрештою наголосити: «Україна була значно більше скалічена комунізмом, і на її долю випав набагато важчий шлях, але приклад наших сусідів показує нам чого ми маємо домогтися і куди прагнути». Висновок відомий із багатьох його досліджень, але застосований з такої сторони. Це Мейс у своїй неперевершеній різноспрямованості дослідника та публіциста – риса надзвичайно цінна, яка в ньому вражала чи не найбільше: вміння мислити глобально, «підтягуючи» знання з різних галузей аби краще зрозуміти локальний предмет своїх інтересів. Це не лише прекрасні знання, але й вміння бачити причинно-наслідкові зв`язки та синтезувати інформацію з різних галузей в один комплекс. Життєвий досвід тому сприяв – праця помічником у банку, виконання численних тимчасових різнопланових робіт (аби заробити на життя). Академічний науковець життєвий шлях якого склався геть не академічно. Мабуть тому він бачив та розумів набагато більше, ніж ми тогочасні. Намагався сказати, але далеко не завжди Мейса розуміли – навіть колеги. Це мало бути нестерпно боляче.
Зазначені обставини помножені на звичку до надзвичайно детального дослідження теми, незвичне для більшості українців ціннісне сприйняття світу, гостроту реакції та особисту чесніть створили феномен Джеймса Мейса. В цьому й унікальність його публіцистики.
Коли Мейса не стало інформаційний простір був заповнений повідомленнями про смерть відомого дослідника Голодомору – фактично всі провідні ЗМІ зробили репортажі. Але увагу автора цих рядків привернула така обставина – наголошувалося, насамперед, на фахові історика, йшлося про зв`язок із Україною. Це правда, водночас значно менше журналісти зосереджувалися на публіцистиці Джеймса Мейса. А даремно – вона демонструє кращі зразки ставлення до своєї професії та вміння говорити те, що думає й вважаєш за необхідне донести за будь-яких обставин.
«МЕЙС БУВ СЕРЕД ТИХ, ХТО ДОНІС ДО УКРАЇНЦІВ ГЛИБИНУ І МАСШТАБ ТРАГЕДІЇ. І ЧІТКО ОКРЕСЛИВ, ХТО НАШ ВОРОГ»
Юрій БУТУСОВ, головний редактор Цензор.НЕТ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2019 року:
- Джеймс Мейс був серед тих, хто своєю роботою і навіть долею доніс до українців всю глибину і історичний масштаб нашої трагедії. І чітко окреслив орієнтири, хто є наш ворог і хто намагався нас знищити. Це сприйняття долі цілого народу. Було імперське намагання знищити нашу історію. І головне намагання знищити сприйняття і усвідомлення нашої історії. Але завдяки таким особистостям як Мейс та таким виданням як газета «День», ми відчуваємо цей тривожний пульс нашого вже не лише минулого. Адже йдеться про наше сьогодення. Нашу біль, війну проти агресора, проти окупанта, проти ката. Історія – це наука про майбутнє. Наша історія – це наука про наш день. Ми, на жаль, не мали структурованого уявлення про своє минуле, а відповідно не мали розуміння свого майбутнього. У нації, яка пам’ятає минуле завжди будуть плани на майбутнє.
Той хто не читав роботи Мейса навряд зможе достатньо усвідомити трагедію нашої країни і нашої нації. Мейса треба не просто читати. Його треба вивчати. Наші страждання не забуті. Це був геноцид українського народу. Наша "відплата" за це має полягати в тому щоб ми були по-справжньому вільними і незалежними від російського впливу.
«ЗАВДЯКИ ГАЗЕТІ «ДЕНЬ» ДЖЕЙМС МЕЙС СТАВ ДЛЯ НАС ТИМ КИМ Є ТЕПЕР. ЙОГО ЗАСЛУГИ НЕ ПРОПАЛИ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України:
- Значення особистості Джеймса Мейса, на жаль, в повній мірі стає зрозумілим після його смерті. Коли людина серед нас, то ми не можемо повністю осягнути його масштабів та значення діяльності. Я знав Мейса багато років. Ми були однодумцями в тому числі щодо Голодомору. Він пішов від нас занадто рано. Необхідно особливо відзначити роль газети «День» в його долі. Це видання його фактично врятувала. У відповідний момент він отримав доступ до історичного архіву, що дало йому можливість по краплям збирати матеріали про Голодомор. Весь масштаб цієї трагедії для нього став абсолютно очевидним. Завдяки газеті «День» Джеймс Мейс став для нас тим ким є тепер. Його заслуги не пропали. Тільки в 2006-му році Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом. Ми дуже довго йшли до цього. Але тепер причини і масштаб трагедії для нас стали очевидними.
«ДЛЯ МЕНЕ МЕЙС ТА ЙОГО ШЛЯХ – ЦЕ ОСОБИСТА БОРОТЬБА МІЖ ГАРЕТОМ ДЖОНСОМ І ВОЛТЕРАМИ ДЮРАНТІ ВСІХ ЧАСІВ»
Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, телеведуча, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2018 року:
- В річницю смерті видатного американського історика та дослідника Голодомору Джеймса Ернеста Мейса згадуються слова, якими він сам пояснив, чому стільки років займався пробудженням пам‘яті в першу чергу в українському народі. Чому наражав себе на критику, цькування та висміювання заради її звільнення з тенетів радянського трактування голоду 1932-1933 років. «Ваші мертві вибрали мене», – говорить Мейс, тим самим окреслюючи ціннісну різницю між вшануванням пам'яті жертв і приховуванням тіл. Поки правда не відкрита, а справедливість не відновлена – знищені злодіями невинні так і залишаються захованими в безіменних могилах, витіснені на узбіччя колективної пам‘яті.
Саме завдяки дослідженням Джеймса Мейса, які відображені в звіті комісії Конгресу США, світ дізнався про Голодомор в Україні. Але для мене особисто Мейс та його шлях – це особиста боротьба між Гаретом Джонсом – єдиним журналістом, який навесні 1933 року насмілився сказати правду про жахіття, що розгортається в Україні, і Волтерами Дюранті всіх часів. Один заплатив за правду професійною репутацією та був витіснений на маргінес, а інший отримав Пулітцерівську премію 1932 року за репортажі з Радянського Союзу, які, за його власними словами «відображали офіційні погляди радянського керівництва», а не його власні. Мейс, як до нього Джонс – це символ протистояння позиції «над схваткою» і власне Позиції з великої літери. Людської, професійної, ціннісної. Це наочна різниця між «мовчазною згодою» радянського штибу з неупередженістю безстрашної та принципової людини.
Зараз, коли в Україні знову розпочаті показові справи проти дослідників Голодомору, коли знову почалися нападки на українську мову, а воїни, що боронили Україну, йдуть за грати за надуманими звинуваченнями, Джеймс Мейс, його роботи та його досвід боротьби зі змовою мовчання особливо актуальні. Він наче промовляє до тих, хто впроваджує в країні ідеологію «яка різниця»: «Щоб зосередити всю повноту влади в руках Сталіна, потрібно було згубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу – отже нема країни, а в результаті – нема проблем».
Бути проблемою для негідників, які вважали, що ї злочини минулися їм безкарно – ось чому Джеймс Мейс вчить всіх нас.
Читайте матеріали Джеймса Мейса на сайті газети «День»:
Cоціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання
