У ніч із 7 на 8 листопада 1917 року — за григоріанським календарем — у Петрограді, тодішній столиці Російської республіки, стався державний переворот. Спираючись на багнети частини солдатів столичного гарнізону, на моряків Балтійського флоту та на групи озброєних робітників до влади, скинувши тимчасовий уряд Керенського, прийшов інший тимчасовий уряд — Леніна й Троцького. Головним завданням для себе новий уряд поставив початок мирних переговорів країн Антанти з Центральними державами задля якнайшвидшого закінчення світової війни та скликання Всеросійських Установчих зборів, які мали бути обрані в тому-таки листопаді за партійними списками — для ухвалення Конституції, проведення земельної реформи та створення демократичної владної системи федеративної Російської держави.
За кілька місяців влада нового уряду поширилася на більшу частину території колишньої Російської імперії, зокрема й на проголошені нові незалежні держави. Майже ніхто і ніде не зумів ефективно протидіяти цій владі. Її міжнародні ініціативи — щодо загального миру, щодо справедливого суспільного устрою, щодо негайної реалізації права націй на самовизначення — викликали неабиякий резонанс у світі. Ціла низка західних інтелектуалів висловилися на підтримку нового російського уряду, і навіть президент США Вудро Вільсон схвально поставився до прогресивних гасел петроградської влади. І хіба що Вінстон Черчілль та ще дехто з перших днів існування уряду Леніна — Троцького на повен голос говорив: відтепер ідеться про страхітливу загрозу для народів колишньої Російської імперії та для всього світу.
Подальші події наочно засвідчили, хто мав рацію, — втім, ленінські апологети донині вважають події у ніч з 7 на 8 листопада апофеозом світової історії і жодні раціональні аргументи на їхні вірування не впливають. Проте для тих, хто здатен на осмислення уроків історії, не зайвим буде позирнути на тодішні події неупередженим поглядом, щоб зробити певні висновки для сьогодення.
До теми: 100-річчю жовтневого перевороту присвячується
Тривала глибинна соціально-політична криза російського самодержавства з його політикою придушення громадянських і національних прав підданців імперії Романових не могла не вилитися у грандіозний революційний вибух. Але російська демократична революція спалахнула на початку весни 1917 року несподівано для всіх політичних суб’єктів усередині імперії і поза нею. Це був процес справжньої народної самодіяльності, як у Петрограді, так і на національних околицях держави. Досить сказати, що за місяць до початку революції Ленін, який перебував на еміграції у Швейцарії, у виступі на зібранні молодих швейцарських соціалістів висловив сумнів, що політики його покоління (тобто 40—50-річні) доживуть до переможної всеєвропейської революції (про переможну революцію в Росії у Леніна взагалі не йшлося). Проте саме радикальні російські політики швидше за інших перебудувалися і виявилися готовими «осідлати» революцію.
І не в останню чергу тому, що змогли ефективно використати не тільки грубі гроші німецького генштабу, сплачені за зусилля з виведення Росії з Першої світової війни, та американських банкірів, що фінансували (як вони думали) боротьбу з антисемітизмом і чорносотенством, а й демократичні настрої мас. Бо ж під якими гаслами йшли до влади більшовики та їхні союзники під час «жовтневого перевороту» 1917 року (саме так спочатку називали тодішні події і Ленін, і Троцький, і Сталін)? Які політичні засади одержали підтримку з боку достатньої для перемоги частини політично активних громадян?
Звернімося до чинної на той момент більшовицької партійної програми. Встановлення демократичної республіки, свобода слова, зібрань, політичної діяльності і віровизнань, впровадження 8-годинного робочого дня, досягнення повної рівноправності націй, включно із їхнім правом на самовизначення, знищення решток кріпацтва на селі шляхом конфіскації всієї поміщицької землі — ось що було у цій програмі. Ну, а вже в перспективі — встановлення соціалістичного ладу. До цього під час війни додалися вимоги негайного встановлення миру між воюючими блоками та земельної реформи (з літа 1917-го — соціалізації всіх земель із справедливим їхнім перерозподілом), впровадження робітничого контролю на виробництві та федералізації Російської республіки.
Не дивно, що така загалом демократична програма знайшла досить широку підтримку у кризовій ситуації; не дивно, що були підтримані й радикальні засоби її впровадження — мільйони людей під час війни звикли хапатися за зброю як за універсальний інструмент розв’язання всіх проблем. Ба більше: успіхові більшовиків сприяло ще й те, що вони розгорнули шалену агітацію проти тимчасового уряду соціаліста Керенського зі звинуваченням того у прагненні зірвати вибори до Установчих зборів і саботувати скликання цього давно омріяного російською громадськістю найвищого владного органу.
А от далі, використавши масове прагнення встановити соціальну республіку, де діяв би принцип «хто не працює, той не їсть» і не було б надто багатих та надто злиденних, більшовики так швидко, як тільки змогли, кардинально змінили програмні засади, відкинули «облуду парламентської демократії» (Ленін), запровадили тотальний терор проти всіх опонентів і розпочали побудову всесвітньої утопії абсолютно досконалого суспільства. Одним із перших кроків на цьому шляху став розгін Установчих зборів і розстріл робітничих маніфестацій на їхню підтримку у Петрограді й Москві. А ще до цього розпочалася «гібридна війна» проти щойно проголошеної Української Народної Республіки, а невдовзі — проти Фінляндської Республіки, Кримської та Кубанської Народних Республік.
Імовірно, більшовицькі лідери були щирими у прагненні за кілька років досягнути «царства свободи», створити рай на землі; але також цілком щиро для цієї мети вони були готовими принести в жертву 9/10 населення колишньої Російської імперії, придушити всі громадянські свободи, поневолити щойно відроджені нації, ба більше — істотно «почистити» власні лави від інакодумців та ненадійних «інтелігентиків». Отож «тимчасовий» уряд Леніна — Троцького непомітно перетворився на постійний, а програма партії — ретельно переписана, щоб навіть згадка про демократичні свободи із неї зникла. Згодом справа дійшла і до нового закріпачення колгоспників, яким просто не видали паспорти та заборонили без дозволу полишати місце проживання і роботи, до створення найбільшої на ті часи каторжної системи — ГУЛагу, у порівнянні з яким чинна в середині ХІХ століття на півдні США система плантацій і рабовласництва виглядала вельми гуманною...
Ну, а ще потім прогримів указ президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 року (номінально це «мирний» час) «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишання робітниками і службовцями з підприємств та установ», за яким заборонявся перехід з підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу чи перекур терміном понад 20 хвилин тягнули за собою кримінальну відповідальність (зазвичай п’ять років ГУЛагу). Який там уже 8-годинний робочий день і свобода політичної та профспілкової діяльності...
Інакше кажучи, у ніч з 7 на 8 листопада 1917-го у Петрограді перемогла контрреволюція; був силою розігнаний демократичний багатопартійний уряд соціаліста Керенського, а за місяць почалася агресія проти Української Народної Республіки, на чолі якої перебував чисто соціалістичний уряд. Отож більшовицький переворот був антисоціалістичним, спрямованим проти демократичного соціалізму у його європейському розумінні — з різними формами власності, опорою на кооперацію, на робітничі союзи, профспілки та селянські спілки, на багатопартійність і загальне виборче право. Натомість ствердилася деспотія, вельми схожа на те, що було в давніх азійських імперіях, але на достатньо модерній техніко-технологічній основі; колесо історії покотилося у зворотному напрямі, і наслідки цього відчутні донині.
