За традицією, в грудні ми запропонували читачам і експертам «Дня» відповісти на запитання нашої новорічної анкети, щоб усім разом підбити підсумки року, що минає, зрозуміти, які надії не виправдалися, a, головне, — що ж нам вдалося. Запитання були такими:
1. Яким був 2006 рік для країни? Що змінилося в Україні та в українцях?
2. Які з подій 2006 року були, на ваш погляд, найбільш визначними й знаковими для українського суспільства?
3. Які теми й автори, що публікувалися на сторінках «Дня» цього року, найбільше відповідають вашим поглядам? Яким би ви хотіли бачити «День» 2007?
4. Які зі спецпроектів «Дня» (фотоконкурс, книжкові проекти) запам’яталися вам більше за все?
5. Розкажіть трохи про себе (професія, вік і т.ін.)
Сьогодні ми продовжуємо друкувати відповіді наших читачів.
Куплена освіта — загроза національній безпеці
Віктор ОРЕЛ, Запоріжжя:
1. 2006 рік — рік злої, непоблажливої Собаки. Він був неоднозначним в усіх вимірах нашого життя-буття: як у внутрішньому, так і у зовнішньому. Адже це був перехідний рік — від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської, з усіма його негараздами. В першу чергу — це правові колізії нашого законодавства та відсутність механізму реалізації цих положень на практиці.
Обидві політичні сили, як «переможці», так і «переможені», забули за тих, хто їх привів до влади, забули про свої обіцянки. Партії та блоки із тих, хто покликаний служити народу, слухати його голос і чути його, перетворилися в партії для чиновників. Як наслідок — постраждав народ, виборці (електорат). Так, був підписаний антикризовий Універсал. Та хто йог дотримується, виконує? Можна лише чути нестримні потоки медових речей з обох сторін щодо стабілізації становища в Україні та поліпшення життя людей. Люди стали дещо розумнішими, обережнішими в довірі до можновладців. Але стрімко зростає процент зневірених, ошуканих, байдужих. Це — одна з головних ознак небезпеки для єдності українського суспільства.
Чи не тому такі історичної ваги дати, як 15 річчя «Актапроголошення незалежності України» та 15-річчя Всенародного референдуму, які повинні були стати важливими політичними віхами, не були належно відзначені, окрім об’ємних аналітичних матеріалів у газеті «День».
Не менш болюча проблема п’ятнадцятирічної, української незалежності — її сумним фактом є не лише відсутність будь-яких спроб держави до відродження культурного і мовного надбання, а й байдуже відношення до руйнації багатьох українських пам’яток — перлин культури світового значення. Винятком на тлі цього сьогодення є хіба що дії Президента України, зусиллями якого відбувається відродження деяких культурних центрів. Ця добротворча справа не згасає і триває. Серед них — колиска запорізького козацтва о. Хортиця з її Національним заповідником «Хортиця», Батурин та Чигирин — гетьманські столиці, меморіальні комплекси у Києві, пам’ятники, культурні центри тощо.
Парадокс, але сьогодні, на шістнадцятому році незалежності, Україна опинилася на порозі національно-культурного етноциду. Яскравим і водночас жахливим своєю суттю прикладом став українець з Луганська Сергій Мельничук, який в своїй державі змушений доводити в луганських судах своє право на рідну мову. Де ж наші громадсько-політичні, державні інституції, чому ж вони не стануть на захист наших природних прав?
2006-й був роком розчарування як в політичному, так і соціально-економічному плані. А це, по-перше, різке падіння інтересу до України в світі. Занадто великою стала прірва між сподіваннями і реальністю. По-друге, повна та безумовна поразка «помаранчевих», лідери яких в боротьбі за владні крісла та портфелі зовсім забули про свої обіцянки тим, хто їх вивів на Майдан. По-третє, розквіт корупції в державі. Четверте, чехарда призначень на різні посади.
І ще одна, мабуть, головна подія, як минулого, так і майбутнього року — уряд і органи місцевого самоврядування, посилаючись один на одного, примушують народ платити подвійні чи потрійні комунальні платежі. А ще галопуючі ціни на товари першої необхідності. І це без підвищення пенсій і зарплатні. То яким буде життя більшості пересічних громадян в рік Свині? Чекати недовго. Цінники й платіжки на комунальні послуги вже чекають на нас...
Є ще одна радісна і гірка одночасно подія, до якої я маю безпосереднє відношення — це освіта — царина знань. З одного боку, за 2005—2006 рр. Україна зробила прогресивний крок до Європи. Вона стала 45-м членом Болонського процесу, який передбачає європейські (якісні!) стандарти освіти з наступним отриманням (з 2010 року) дипломів європейського зразка. І цей процес уже пішов. Я вже другий рік відчуваю щоденно його реформації в своїй викладацькій роботі. І це хороший початок, як в боротьбі за якісні знання через кредитно-модульну систему, так і з корупцією. Але з іншого боку, залишається незмінною і непохитною усталена система координат в освітянських закладах — навіть вищого рівня, національних.
Йдеться про якість освіти, про яку практично в останні роки ніхто не дбає: для ВНЗ головне — гроші, а для студентів (слухачів) та їхніх батьків — дипломи. Склалася вкрай негативна ситуація, але вона влаштовує всі сторони, і нікого не стимулює поліпшувати рівень суто освітянського процесу. Все покладено на викладача-предметника, у якого понад 900 годин горлового річного навантаження, і він повністю відповідає за те, «щоб цифра була справна». До того ж цикл гуманітарних наук з року в рік скорочується. А освітянські високопосадовці постійно стверджують і своїми розпорядженнями вимагають вивчати курс студентами самостійно. А чи знають вони, що 25—30% слухачів ВНЗ не те що не можуть розповісти прочитане, але пишуть і читають на рівні учнів 4—5 класів забутої Богом і вчителями школи?
Зусиллями яких академіків, професорів з їх методичними порадами з Академії педагогічних наук такий слухач зможе опанувать сучасну програму вищої школи? Де ж та система контролю, яка покликана відсіювати таких слухачів? Практично таких «студентів» майже не відраховують з ВНЗ, адже вони сплачують гроші. Але є незаперечний і віками усталений закон — за гроші не можна купити знання. Хіба це не реальна загроза національній безпеці для держави? От і гонимо спокійно пресловутий вал, «штампуємо» володарів дипломів та ще й пишаємося тим, що у нас більше 80% випускників середніх навчальних закладів мають можливість навчатися у ВНЗ. Попереду Європи усієї!
А тим часом в Україні за останні роки склалася катастрофічна ситуація з демографією. Нас більше вмирає, ніж народжується. До цього додається відчутна втрата тих 7 мільйонів українців-заробітчан (офіційно), а фактично 10—12 млн., які збагачують своєю копіткою, часто нелегальною працею інші країни. Невідкладною має бути урядова програма, яка б передбачала вирішення цієї болючої проблеми.
2. Чи не найголовніша для мене подія 2006 року — це прийняття Закону про Голодомор 1933 го як геноциду. У вересні 1990 року мені довелося у Києві брати участь в роботі Міжнародного симпозіуму під промовистою назвою «Голодомор-33». Тоді сама ця акція викликала шоковий стан у верховодів КПУ. Навіть учасники цього форуму, а їх було близько 150 чоловік, котрі репрезентували вітчизняні й зарубіжні наукові кола з усіх континентів, були приголомшені почутим і побаченим на екрані. Для нас, істориків, ті вересневі дні підняли чорну завісу над найскорботнішою «білою плямою» в історії України.
Відтоді я почав активно займатися дослідженням цієї болючої теми, залучаючи своїх студентів. Місцева преса відмовлялася друкувати мої статті, студентські наукові роботи реєструвалися і... тихо складалися в шухляди, як «не актуальні за тематикою». Але мої студенти продовжують вивчати цю вічно актуальну тему в своїх доповідях, рефератах. А «День» не відступав, всі ці роки писав про цю трагедію українців.
За останній час багато чого змінилося на краще. Три роки тому Джейм Мейс опублікував на шпальтах «Дня» статтю «Свічка у вікні», яка започаткувала акцію, що стала сьогодні всеукраїнською. З того часу я і значна частина моїх студентів 25 листопада запалюємо свічки пам’яті по невинно убієнним.
3. Різнобічна палітрі цікавих матеріалів історичного і культурологічного змісту — на першому плані. Та першочергова увага до глибоко аналітичних і об’ємних наукових статей добре знаного, мого старшого колеги С. Кульчицького, про Голодомор, сталінізм, імперії, помаранчеву революцію — буквально все, що друкувалося «Днем». З великим задоволенням читаю сторінку «Історія і «Я» з її незмінним ведучим І. Сюндюковим. Не залишаю поза увагою цікаві статті І. Дзюби, Є. Сверстюка, Ю. Щербака, В. Семиноженка, Ю.Вільчинського, К. Гудзик, М. Касьяненка, В. Княжанського — всіх не назвеш. Прикро, що лише в одному (!) кіоску в Запоріжжі ваша газета буває українською, і то, в одному — двох примірниках.
4. Характерна особливість газети — зворотній зв’язок зі своїми читачами. Є ще одна особливість — це «студентська трибуна», я б її так назвав. Яка ще редакція газети з головним редактором виїжджає у провідні ВНЗ України, спілкується зі студентами і викладачами, а їхні враження, своє бачення (дослівно) на ті чи інші проблеми висвітлюються на шпальтах газети? Без сумніву це і є її неповторний імідж, її привабливість та зростаючий авторитет. Як і усі традиційні фотоконкурси та книжкові проекти.
5. Ще працюючий пенсіонер, на одній кафедрі 39-й рік. Пишаюся розумними, дотепними і допитливими студентами, яких високо ціную, віддаю свої знання, підтримую стосунки з тими, кого вчив. І в цьому моя найбільша радість і щастя педагога. Радію і за свою доньку, яка у 2007 р. закінчує навчання у ВНЗ ще за однією професією і це дає надію на подальше ї службове підвищення.
Незрадливість і вірність «Дню» підтверджує мій вибір — від першого до останнього номера, від початку його виходу і до сьогодні. То ж нехай основою для нашого оптимізму у новому році будуть: доброта, порядність, чесність українців.
Облаштування держави — завдання спільне
Тетяна ПЕТРОВА, Київ
1. Розуміння (так хочеться вважати) більшості громадян про необхідність своєї причетності до розбудови своєї держави. Усвідомлення власної гідності (особливо після виступу заїжджих політтехнологів).
2. Вибори й розкол партій (маю на увазі практично всіх партій, що пройшли в парламент).
3. Спочатку купувала газету, бо цікавилася «Україна Incognita» й «NB!». Поступово привернули увагу рубрики «Суспільство», «Культура». З останніх номерів — публікації про І. Дзюбу та його відкритий лист Д. Табачнику. З колишніх — все про Джеймса Мейсе, була на похоронах. Завжди подобалася колонка Клари Гудзик. Поклін і поздоровлення колезі.
4. Фотовиставка в Українському домі.
5. Інженер-технолог. Педагог музичної школи. 64 роки.
