У «Дні» № 18 один із ведучих рубрики «Історія та «Я» Ігор Сюндюков звернувся до вельми неоднозначних поглядів німецького соціолога Макса Вебера. Запропонований матеріал виник із бажання подати інший погляд і в жодному разі не є полемікою з шановним автором.
Карл Еміль Максиміліан (Макс) Вебер (1864—1920) був вихований на традиціях позитивізму ХIХ століття і шукав раціональні тлумачення соціальних фактів. Цим відрізнялися й інші кити соціології того часу — Дюркгейм, Зіммель, Зомбарт. На це страждає і сучасна соціологія, що прикриває недостатнє розуміння глибинної ірраціональності викладеннями математичної статистики, застосовність якої до соціуму вельми сумнівна.
Вебер був змушений відійти від раціоналістичної парадигми — з’являється знаменита книга «Протестантська етика і дух капіталізму». Він приходить до висновку, що капіталізм, як і будь-яка інша система господарювання, є не тільки об’єктивний соціо-економічний процес, який не залежить від людини та формує світогляд, етику, мораль, про що говорив Маркс. Але й психологія соціуму визначає економіку, про що, всупереч розхожій думці, також говорив той самий Маркс, який виводив об’єктивний соціальний процес із цілеспрямованої суб’єктивної(!) діяльності. Держава, капітал, класи etc є системою відносин; зміни їх — зміниться все інше. Історія показала, що до використання цієї Марксової тези людство не готове, насамперед, психологічно. Відомо, що в ноосфері є тільки два закони: космосу навколо нас і психіки всередині нас. Соціальне життя об’єктивне лише настільки, наскільки природа не залежить від людини, всім іншим править психіка соціуму.
Вебер не спростував, а підтвердив висновки Маркса. Тому зіставлення Маркса і Вебера позбавлене сенсу, як і їх порівняння. Маркс — це харизма і геній, який відмовився від затишної кар’єри професора університету, обрав шлях мандрівника і бунтаря, який створив науку і релігію одночасно; він стоїть в одному ряду з Мойсеєм, Пророками, Буддою, Фрейдом... Вебер — видатний інтелектуал і ерудит, але проте, лише академічного напряму.
Основне значення «Протестантської етики...» Вебера часто трактують так: капіталізм — раціональна система вільного підприємництва для витягання максимуму прибутку за мінімуму витрат, оскільки він виріс із протестантської етики, яка оголошувала угодними Богу як аскезу, чесність, завзяття у праці, бережливість, так і досягнення успіху, зокрема економічного; громади пуритан будувалися на принципах демократії, віру в Бога вони вважали особистою справою на противагу колективній вірі католиків. Але є й інший бік — капіталізм знищує свободу підприємництва на догоду монополіям і бюрократії, і ця проблема вирішується тільки неринковими юридичними й адміністративними заходами. Дві світові війни і балансування на межі третьої, хижацьке розграбування ресурсів дають мало шансів для віри в раціоналізм. Експлуатація цілих країн і континентів, як і саме поняття доданої вартості, не дозволяють говорити про чесність. Споживацьке суспільство, гедонізм і меркантилізм роблять безглуздими розмови про аскетизм, бережливість і працьовитість. І навряд чи все це угодне Богу! А ось патологічне прагнення грошей і слави відкинуло Бога і замінило його на ідолів (див. Євангеліє від Матвія).
За часів Вебера монополії наступали на приватний капітал, що призводило до пролетаризації дрібного буржуа (середнього класу). Зародження масового суспільства перетворювало людей на безлику маніпульовану масу. Аскетизм і приватна ініціатива періоду первинного накопичення змінювалися споживацтвом, пристосовництвом і бюрократизацією. Все це, до речі, існує і в сучасній Україні. Вебер намагається подавити сумнів і розчарування в істинності та богообраності цивілізації. Але Вебер аж ніяк не возвеличує пуритан, характеризуючи їх як безбарвних, наполегливих, слухняних, працьовитих людей, єдиною емоцією яких було відчуття суворості жорсткого, скучного, безбарвного, чужого світу. Буржуазію він називає «нікчемами, сластолюбцями і фахівцями без власної думки»; він говорить, що від «духу капіталізму» залишився тільки капіталізм, коли шукають не порятунку працею во ім’я Бога, а лише вигоди. У критиці буржуазії Вебер сходиться і з Марксом, і з найжорстокішим ненависником міщанства Ніцше, і з російськими правдошукачами Герценом, Бєлінським, Достоєвським; убивчу характеристику етичної метаморфози Заходу дав і Бердяєв: «Образ рицаря змінився на образ міщанина-крамаря». Вебер правильно пояснює пороки капіталізму тим, що буржуа зрадили протестантську етику і Бога. Ось тільки у протестантстві він помилився.
Наприкінці Середньовіччя відбувається переворот не тільки у виробництві, але й у психології: виникає усвідомлення особистістю своєї відособленості і прагнення до свободи, що вело до ізольованості індивіда, відчуття безсилля і нікчемності перед соціальними силами. Виникають дві суперечливі тенденції: Відродження і Реформація. Відродження було культурою олігархії з середовища клерикалів, аристократів і бюргерів, для яких свобода означала впевненість, владу, ініціативу, багатство, силу, честолюбство, блиск. Селяни були безправною масою, платили податки державі, панщину й оброк землеробам, разом із міським люмпеном були соціальною базою безперервних повстань; вони шукали у нових вченнях Реформації відродження першоджерел християнства з його надією на свободу, братство і справедливість. Середньому класу з середовища торговців, ремісників, фермерів, з яких, у своїй більшості, і виріс європейський капіталізм, нові віяння давали надію на багатство і свободу, але економічні реалії (капітал, монополії, ринок, конкуренція) придушували волю індивіда, породжували сумніви і тривогу, примушували шукати опору в Реформації.
Вважається, що Мартін Лютер зробив людину незалежною від церкви в її вірі у Бога, звільнив її від догм, переклав Євангеліє з незрозумілої латини народною мовою; його ідея про те, що відповідальність за долю і порятунок у вірі лежить на самій людині, а не на владі і церкві, стала основою політичної і духовної свободи суспільства низки країн Заходу. Але Лютер вважав, що людина не здатна на добро, бо її природа є гріх і зло. Тільки переконаність людини у своїй безпорадності і порочності є, за Лютером, головною умовою благодаті Божої; лише приниження, відмова від власної волі, внутрішньої свободи, гордині і пристрасті дає шанс на порятунок. Це — сумнів і тривога ізольованого, слабкого індивіда, який ненавидить світ. І Лютер знаходить вихід у рабській покірності зовнішнім силам — Богу і владі.
Жан Кальвін іде далі і говорить, що доля людини залежить не від діянь її, а від визначення Божого, яке обраним дарує порятунок, а знедолених прирікає на прокляття. Обраними кальвіністи вважали себе, а інших — проклятими. Це — спроба придушити сумніви і тривогу перетворенням на безвільне знаряддя вищих сил. Тут же — принцип вродженої нерівності, з якої беруть початок расова дискримінація, нацизм, американський гегемонізм, «благородна місія» білої людини та інші нісенітниці. Жодними зусиллями, за Кальвіном, людина не здатна вплинути на свою долю, але сам факт таких зусиль є знаком належності до обраних. З кальвінізму виросли сучасні демократії англосаксонського зразка з усіма їхніми протиріччями.
Реформація стала ідеологією, насамперед, середнього класу, оскільки найбільше відповідала психологічному стану й економічному становищу дрібного буржуа. Всупереч розхожій думці, середній клас у масі своїй завжди страждає від наростання капіталізму, і часи Реформації не були винятком. Великий капітал і монополії витісняли з економічного та політичного поля середній клас, який втрачав впевненість і привілеї часів Середньовіччя. Доводилося захищатися і від бунтів бідноти, спрямованих на знищення будь-яких привілеїв. Формально будучи вільним, але почуваючись іграшкою ворожих сил соціуму, середній клас шукає вирішення сумнівів і тривоги у догматах Реформації про необхідність сліпого підкорення порочної людини Богу, владі, справі для порятунку. Аскеза, бізнес та успіх — це не тільки спосіб вижити і пошук порятунку, а й придушення тривоги і сумніву. У наші дні цей психотип продовжує працювати як афективно-навантажений несвідомий зміст (Юнг). Сучасні напади споживацької і маскультової жадоби, а також прагнення успіху і слави будь-якою ціною, якими хизуються «еліта» та «зірки», є лише спробою приховати неповноцінність, подавити невротичну тривожність і сумніви.
Ряд західних авторів вважає, що Вебер створив міф, і з цим слід погодитися. З великої бібліографії на цю тему у нас доступні книги Сержа Московичі «Машина, що творить богів» та Еріха Фромма «Втеча від свободи». «Веберівський ренесанс» 1970-х років у середовищі європейської інтелігенції пояснюється досить просто: це був час краху ідеї комунізму як форми пошуку сенсу життя під впливом банкрутства «соцтабору», і переважно ліва інтелігенція Європи почала шукати вихід у ліберальній ідеології. Хіпі перетворювалися на япі; Йошка Фішер із лівого радикала перетворився на доброчесного політика... Але це вже інша історія.
