Стаття 5 Конституції України декларує, що Україна — республіка, а населення цієї країни — рівні в правах і обов’язках громадяни. Нісенітниця, лукавство й замилювання очей!Народ український складається не з громадян, а підданих, а живемо ми — в монархії, обмеженій, щоправда, Конституцією!..
Монархічний лад сформувався на вітчизняних теренах фактично ще за доби Київської Русі. Некодифіковану традицію продовжила козацька доба. Сучасне уявлення про тогочасний попдемократизм — це самоілюзія, омана, які клішуються модерними служителями Кліо. Чи не найрельєфніше справжній стан речей продемонструвала спроба національного ідола Богдана-Зиновія Хмельницького передати булаву синові після своєї кончини. Про яку ж владу демосу тут можна мовити?.. Ототожнення номенів гетьман і монарх підтвердив у XX столітті Скоропадський (нащадок, між іншим, гетьмана XVIII століття), який узурпував усю владу в країні. Велику роль у кристалізації схильності українців до залізної руки царя-короля- генсека-президента відіграли більшовики, утрирувавши цю політичну ангіну до масштабу хронічного запалення легень.
У світлі таких фактів кумедними видаються умовиводи ура-патріотів із наукового середовища про генетично властиву українству демократичність. Ніхто й ніколи її не бачив. Невідомо, чи й дочекається цього. Цю рису-ярлик часто-густо прищеплюють росіянам. Аналогічну симпатію до твердої влади маємо й ми, не зважаючи на те, чи хочемо, чи не хочемо це визнавати.
Звикли, що хтось вирішує вгорі, як жити, дає дріб’язкові вказівки, а не викидає на розпуття буття й каже: існуй, як бажаєш, ти вільний — у нас демократія. Психологія невміння приймати самостійно власні рішення сформувала націю виконавців... Це — об’єктивність, хай і суб’єктивна.
Суттєвої трансформації український монархізм не зазнав навіть після буремного 1991 го. Бажання розширитисвої повноваження, абсолютизувати владу — синдром усіх українських президентів, який дається взнаки.
Якщо чинний Президент України забобонний, то йому варто закарбувати на носі: всі спроби попередників (із різних причин) провалилися. Український монархізм під загрозою...
Антидемократизм в Україні існував, існує й... невідомо, чи не буде існувати й надалі. Вітчизняний антипод Англійської революції зразка XVII століття чи Французької — формату XVIII, які спрямовувалися на ліквідацію влади короля у вигляді «держава — це я», реалізовується в два етапи. Перший — це, власне, події листопада — грудня 2004-го. Другий, прогнозуємо, «трішки» розтягнеться в часі. Його хронологічні рамки — березень 2006 — жовтень 2009 року. Логіка розвитку цього процесу значною мірою визначатиметься волею Ющенка. Найближчими роками він мусить захистити й утвердити дух Майдану, утвердивши в Україні монархічний лад, або ж віддати народ на поталу «західному Абсолютному Злу» — демократії...
Мегаважлива дилема: чи спроможний лідер Майдану назвати свого престолонаступника. Здається, що репродуктивна система Президента працює кволо (в політичній царині!). Шанси очільника нашої України (в широкому розумінні «нашої») на перемогу у всенародних виборах царя — примарні. Принаймні на поточний момент.
З огляду на такий політичний антураж, йому ліпше подумати про ймовірність збереження свого впливу через персону майбутнього господаря Банкової. Реальних кандидатур обмаль. Що ж, Ющенку залишається бути безсмертним... Та оглядатися за спину, щоб позаду ніхто з-під нього передчасно не витяг президентське крісло.
Багато політологів та журналістів заздалегідь поставили хрест на збереженні ним звання капітана українського державного корабля. Їхні думки мають такий контент — спільний знаменник: якби середньостатистичний прихильник Ющенка штибу 2004 року мав тоді приватну домашню машину часу й зумів заглянути на півтора року вперед, то навряд чи так затято відстоював би свій голос на морозі. Однак складати свої речі у валізи й виїжджати з Печерська пан Віктор, схоже, не збирається. Про працевлаштування на ще одну каденцію він висловлювався неодноразово. Навіть дитині, яка більш-менш орієнтується в політичних баталіях, зрозуміло, що таким зазіханням перешкоджає падіння економічних показників країни, продовольчо-енергетичні кризи, корупскандали, міжусобиці «помаранчевих». Після інавгурації такі претензії видавалися апріорним імперативом. Сьогодні ж...
Серед чинників, що скомпонували ці обставини, зумисне не вказано політичну реформу. Незважаючи на її глобальний характер у локальних межах українських теренів, вагомість цієї мегавагомої події — маловідчутна. Резюмує цю опінію коаліціада: без слова Президента жодний альянс «помаранчевих» не відродився б.
Говорячи про перспективи квазікоролівської влади в Україні, не можна обійтися без згадки про імена потенційних кандидатур на символічне вливання в судини блакитної крові. Якщо враховувати, що маємо два потужні табори-антагоністи (ПР і БЮТ+НУ+СПУ), то ця кандидатура з’явиться на світ саме з середовища одного з них. Не виключено також, що й зусиллями обох.
Консультації «регіоналів» і «нашоукраїнців» дехто під ніс і публічно називав переговорами. Те, що спілку з їхньою участю не створено, зовсім не означає, що жодних домовленостей-компромісів не досягнуто. Демократична ж коаліція напитися нектару й наїстися амброзії ще не встигла. Тобто повернути собі статус мертвяка, який мала донедавна, вона зможе будь-коли. Підсилює ці інтуїтивні здогадки загалом спокійно-розважлива позиція «донбаських», які лукаво шкіряться ось уже два тижні й, як папуги, тараторять про близьку агонію громадянського, «нецерковного», на їхній погляд, шлюбу СПУ, НУ та БЮТ.
Тикнувши пальцем у небо, спробуємо вгадати ключовий пункт неформального договору позаторішніх опонентів. Мабуть, рокфеллерам українського сходу обіцяно, що їхні бізнесові латифундії ніхто просто не чіпатиме. Перші ж зобов’язалися не ставити палиці в колеса карети Віктора Андрійовича, яка має підвезти його до верховнорадівського червоного килима на інавгурацію. І бути, оперуючи сучасною політиканською риторикою, в конструктивній опозиції (читай: підпільно жити на банково-інститутському Олімпі). У результаті виникне, знову ж таки неформально, фактично «держава в державі» (як у французьких гугенотів XVII століття). Федералізація буде. Не де-юре. Однак у нашому контексті — це вторинне.
Про загрозу оранжпалацового перевороту й возсідання на престол місіс Ю. не говорив тільки лінивий. Давнім каменем спотикання створення коаліції називались саме замашки Ю. Тимошенко на пост президента. Ще кілька тижнів тому говорилося, що задля реплейного надягання пут Гіменея «артистами» Майдану Тимошенко мала відмовитися від зазіхань на почесне місце Кравчука, Кучми та Ющенка. Поодинокі члени БЮТу регулярно наголошують, що першою особою в державі, яка утримуватиме більшість важелів впливу, буде очільник Кабміну. Насправді це — розмахування кулаками після програного бою. Наголошую повторно: значущість Президента показала коаліціада.
Вищі ешелони БЮТу й персонально Тимошенко, очевидно, вирішили примиритися з роллю другого плану. До того ж вони матимуть змогу нарощувати потужність прем’єрської мускулатури. Тому-то після оголошення того, що «сбылось», — бабка- повитуха Віктор Андрійович прийняла на цей світ коаліційне немовля — розмови про президентський стіл миттєво канули в Лету. Але, знаючи шалений темперамент, стихійність настрою й амбіції Тимошенко, не можна однозначно щось стверджувати на кілька років уперед. У майбутньому вона зможе черговий раз продублювати свою тактику, пішовши напередодні виборів із посади прем’єра (інша річ як — за власною волею чи примусово), а потім відхрещуватися від цієї влади й казати: вони мені чужі, вони корупціонери, я не маю до них жодного стосунку. Знову візьметься за демагогію, граючись на слабкості «вестерних» українців — емоціях. Ніщо не завадить їй повторити цьогорічне диво через три з гаком роки...
Які ще потенційні конкуренти Ющенка? Можливо, Мороз? Цей старожил Верховної Ради максимально може розраховувати на амплуа відбирача відсотків голосів. У кращому разі — золотої акції для когось у потенційному другому турі. І не більше. Проте, якщо згадати нещодавню преамбульну фазу традиційної для нашої країни спікеріади, то на провідному соціалісті країни багато що сконцентровується. Персональна образа через ненадання спікерської посади вилізе боком передусім для Ющенка. Йому ж гірше, якщо законодавчий орган України очолить Порошенко. Свій же кум — негласний мільярдер — чи не найнебезпечніший конкурент Ющенка. У нього є все: гроші, потужний вплив у партії (невідомо, хто провідна там постать — він чи пан Віктор). Віднині додадуться повноваження голови Верховної Ради. Якщо буде гарним менеджером парламенту, то складно взагалі спрогнозувати, хто домінуватиме в державі: спікер, прем’єр чи президент.
Серед імовірних наступників можна назвати й Ю. Луценка, хоч ця кандидатура трішки притягнута, як-то кажуть, за вуха. Вустами «нашоукраїнців» Ющенко висловився за продовження служби пана Юрія за рахунок квоти Соцпартії. Бо ж він, мовляв, — підопічний Мороза, хай і номінальний (тимчасово й формально безпартійний через виконання службових обов’язків). Робити так досить ризиковано: революція в лавах міліціонерів може повернутися для Віктора Андрійовича скиненням його з престолу. Харизматичність Луценка багатьом імпонує...
Як засвідчує історія, найвірогідніші кандидати на президентське крісло виринають з-за нього, щоб усістися, напередодні самих виборів. Так було в Росії з дуетом Єльцин — Путін, так було в Україні з тандемом Кучма — Янукович. Побачимо, чи спрацює така логіка 2009 року. Або й раніше...
