Після євросоюзівського Кракова опинитися в закавказькому Баку транзитом через Україну, яка ніяк не може визначитися, з ким і куди їй іти, на Захід чи на Схід, — це цікаво. Відчувається контрастність.
Контраст чисто візуальний — автомобілі. І те, як вони їздять. У Кракові, навіть у столиці Польщі Варшаві майже немає супердорогих автомобілів. Переважають машини середнього класу — у міру комфортабельні й економні. Рідко побачиш тут старого «малюха» (це щось типу нашого «Запорожця»).
Київ на тлі Польщі вражає автомобільною крутизною. Яких тільки шикарних «возиків» не зустрінеш у нашій столичці. Куди там Варшаві, Кракову та іншим Європам! Зате старий, латаний-перелатаний автомобіль на наших дорогах — не дивина. Правда, є в нас автомобілі середнього класу. Це хоч трохи пом’якшує картину.
У Баку картина з автомобілями ще контрастніша. Це або супердорогі авто (переважно японські), або наші старі «Жигулі» й «Запорожці». Машини середнього класу просто губляться на цьому фоні.
Починаєш розуміти: для людини «західної» автомобіль — не розкіш, а лише засіб пересування, потрібний для життя інструмент. Для людини «східної» автомобіль — показник престижу, соціального статусу. У тебе може й не бути грошей, щоб купити й обслуговувати «крутий» автомобіль, але ти його купуєш, бо хочеш ефектно виглядати.
Щоправда, даний поділ на «східних» і «західних» людей відносний. На Заході є чимало «східних» людей, як і на Сході — «західних». Пригадується, як одні мої знайомі розповідали з іронією про якогось калабрійця (Калабрія — це один із найбідніших районів Південної Італії), який приїхав на заробітки в Німеччину. Отримуючи лише тисячу євро (для Німеччини це малувато), він купив дуже дороге авто. Половина його зарплати йде на погашення кредиту, страховку та обслуговування цієї «цяцьки». Цим авто в Німеччині він рідко їздить, фактично стоїть воно в нього «на приколі». І коли його питають, для чого тобі ця машина, він відповідає: а ось буде в мене відпустка, приїду я в своє село — і мої односельці роти пороззявляють. Кажуть, Україна догнала й обігнала країни Євросоюзу по закупівлі дорогих автомобілів. Та чи є це показником нашого багатства? Чи не нагадуємо ми отого калабрійця, який хоче пошикувати в своєму селі?
А тепер кілька слів про те, як їздять у Кракові чи Варшаві, Києві й Баку. У Польщі на дорогах багато знаків, що обмежують, дозволяють, вказують. В Україні їх помітно менше. У Баку взагалі мало. У Польщі водії здебільшого їздять за правилами. Так, від Варшави до Кракова (це трохи більше трьохсот кілометрів) ми їхали близько шести годин. Ну хіба буде український водій так їхати? Переїжджаєш польсько-український кордон — і відразу відчуваєш «драйв» на наших дорогах (хоча вони помітно гірші за польські). У Баку, навіть за нашими українськими мірками, їзда по дорогах — це щось неймовірне. Але бакинські водії якось дають собі раду. Складається враження, що вони їздять за особливими, лише їм відомими законами. Можна робити із цих спостережень висновки, а можна сприймати, як даність. До речі, кажуть, у європейській Іспанії водії теж їздять «за особливими правилами».
Ось такі контрасти-відмінності.
Взагалі, коли я летів у Баку, в мене було чимало стереотипів. І думаю, це не лише мої стереотипи, а стереотипи загальноукраїнські.
Що ми взагалі знаємо про Азербайджан?
Для нас це — Кавказ, Азія. У нашому уявленні ця країна є мусульманською. Ледь не мусульмансько-фундаменталістською. Бо вважаємо, ніби кожен мусульманин — релігійний фундаменталіст.
Ще знаємо: Азербайджан — країна, яка має нафту. Багато нафти!
І має велику проблему — зайнятий Вірменією Нагірний Карабах.
Здається, все. Хіба виникає ще стереотипний образ азербайджанця, який торгує на базарі південними фруктами, наприклад, гранатами.
Звісно, стереотипи мають підстави. Але буває так, що вони погано відповідають реаліям. З Азербайджаном якраз маємо таку ситуацію.
Чи є Азербайджан східною, азіатською країною? Взагалі, поняття «Схід», «Азія», як і «Захід», «Європа», в свідомості людей є поняттями не стільки географічними, як культурними й політичними.
Так, Азербайджан географічно і ніби культурно є Азією, Сходом. Проте ця країна, принаймні її еліта, хоче бути Європою. Це відчувається в багатьох речах. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, як і європейські глави держав, часто з’являється на офіційних зустрічах зі своєю дружиною. Її називають «перша леді» і вона займається громадською діяльністю. Цього року Азербайджан узяв участь у конкурсі Євробачення (його представники виступили досить добре). Міністерство культури й туризму Азербайджану робить чимало для того, щоб зробити країну привабливою для європейських туристів. Бо ж не нафтою єдиною збирається жити Азербайджан! Готельна справа, принаймні в Баку, поставлена непогано. А ще молоді азербайджанці вчать англійську.
Азербайджан за роки незалежності відмовився від кириличного алфавіту й перейшов на латинський. Правда, на початку радянської влади азербайджанці користувалися латинським алфавітом. Таким же алфавітом користуються близькі до них за мовою турки. Але все одно поміняти в умовах загальної грамотності алфавіт — справа непроста. І сьогодні з цим в Азербайджані існують проблеми. Доводилося й мені чути нарікання на цю реформу.
А тепер пригадаємо, коли свого часу в нас були зроблені спроби зробити незначні зміни в граматиці і віддалити її від російської, який хай підняла «демократична» преса! Про перехід на латинку в нас ніхто й мови не веде. В принципі, це зрозуміло. В Україні велика кирилична традиція. Хоча перша друкована книга розмовною українською мовою була опублікована латинкою (це не «Енеїда» І.Котляревського, як дехто наївно вважає, а п’єса «Трагедія руська»). Латинкою писалися й друкувалися інші українські книги. Тож така традиція (хай навіть маргінальна) у нас є.
Тому, може, варто подумати нашим європейським інтеграторам над тим, щоб створити й офіційно затвердити паралельний з кириличним латинський алфавіт для мови української. Це зовсім не забаганка, а реальна потреба. Латинський алфавіт для української мови (правда, абсолютно не уніфікований) сьогодні реально існує в інтернеті, в мобільному зв’язку (для пересилки СМС-повідомлень) та в інших сферах.
Є, щоправда, в Азербайджані чимало речей, які неприйнятні для європейців. Це і помітна різниця між бідними й багатими. І відносно низький рівень життя основної маси населення. Хоча країна має нафту. Зрештою, це політичний режим.
В Азербайджані існує культ покійного президента Гейдара Алієва. Це стосується і його сина, нинішнього президента Ільхама Алієва. Звісно, європейці такі речі не дуже сприймають. І, певно, списують на східну традицію. Частково вони мають рацію. Але тільки частково. Г. Алієв — дійсно видатний політик, який багато зробив для сучасної азербайджанської нації. Навіть люди, яких важко назвати його прихильниками, визнають це. Доводилося чути, що азербайджанці не мали національного лідера такого масштабу.
За радянських часів Г.Алієв зробив блискучу кар’єру, ставши членом Політбюро. Враховуючи те, що тоді на радянський політичний ареопаг допускалися переважно росіяни, пробитися на цю вершину людині із Закавказзя було нелегко. У середині 80-х Г.Алієв був одним із претендентів на пост Генерального секретаря ЦК КПРС. Однак главою партії і держави він не став. Суттєвою перепоною була національність. Якби тоді Г.Алієв зайняв посаду Генсека, історія СРСР (та й світу) була б іншою. Кращою чи гіршою — це вже інше питання.
Г.Алієву судилася інша доля. Після розвалу СРСР він повернувся в Азербайджан. Як політику довелося починати майже з нуля. Країна розвалювалася. На заході вела війну за зайнятий вірменськими військами Нагірний Карабах. Нахічеванська область, батьківщина Г.Алієва, була в стані блокади. Нове керівництво держави, прийшовши на хвилі демократизації, не мало досвіду управління. Гарними жестами й фразами державу не побудуєш і не розбудуєш. А ще нові правителі необачно загострили стосунки з сусіднім Іраном. Втягнутися у війну з цією державою було б самогубством.
На перших порах Г. Алієву довелося керувати найпроблемнішою Нахічеванською областю. Потім він став главою держави. Так, його правління можна вважати авторитарним. Але це був рятівний авторитаризм. У державі вдалося стабілізувати ситуацію. Більше того — почався економічний розвиток.
Наскільки можу судити, серед закавказьких держав в Азербайджані найвищий рівень життя. Так, є нафта. Але ж нафту треба розумно використати.
У нас теж багато чого є. Але чи розумно використовуємо свої ресурси?
Аналізуючи історію незалежної України, розумієш, що це історія втрачених можливостей. І думаєш: чи не бракувало нам якраз розумного авторитаризму? Бо той демократичний хаос, який маємо сьогодні, веде до руйнування держави. А потім прийде хазяїн (чужий, звісно) та встановить диктатуру. Таке не раз уже бувало в нашій історії. І, бачу, має всі шанси повторитись.
Тепер щодо іншого стереотипу — мусульманства (чи мусульманського фундаменталізму?) азербайджанців. За чотири дні перебування в Баку я бачив лише одну(!) жінку в паранджі. Щодо більшості чоловіків, жінок, то вони в своїй поведінці мало відрізняються від нас. Правда, в Баку рідко побачиш п’яних. Жінки стриманіші. Зрештою, хіба це погано?
Звісно, є серед азербайджанців люди, які намагаються дотримуватися релігійних, точніше — релігійно-моральних приписів. Доводилося спілкуватися з деякими. Проте ці люди давали зрозуміти: така їхня поведінка — це особистий вибір, приватна справа. І що цікаво, навіть ці люди висловлювалися проти ісламського фундаменталізму. Останній вони сприймають як засіб політичного впливу Ірану. А з Іраном у азербайджанців — давня «любов».
Загалом Азербайджан — світська держава. І такою, схоже, найближчим часом залишатиметься.
Тут існує відносна терпимість до інших релігій. Наприклад, на околиці Баку зберігається храм зороастрійців-вогнепоклонників «Атешгях». Зрозуміло, зараз у Азербайджані вогнепоклонників немає. Проте храмом опікується держава.
Храм побудований на місці «вічних вогнів» — палаючих виходів природного газу. Місце справляє сильне враження своєю містичністю. Цікаво, що над головним святилищем храму стоїть знак тризуба, який дуже нагадує наш герб, точніше тризуб Володимира. Зустрічаємо ми цей символ і в інших місцях «Атешгяху».
Чи не є це своєрідним «українським слідом»? Адже зороастрійці були індоєвропейцями. І, ймовірно, прийшли сюди ще в давні часи.
У Баку (та й, певно, в Азербайджані загалом) є немалий відсоток людей, які антропологічно подібні до нас, українців. Дивного тут нічого немає. Азербайджанська нація творилася у результаті інтеграції індоєвропейського населення, прабатьківщиною якого, ймовірно, були нинішні українські землі, а також населення тюркського, котре стало домінуючим. Українська ж нація, навпаки, творилася як «сплав» домінуючого слов’янського населення з населенням тюркським. Насправді, в нас є чимало тюркського (і цього не треба соромитись), так само, як у азербайджанців є чимало індоєвропейського — не лише на рівні генетичному, а й у ментальності, культурі.
Не вірите — почитайте четверте число журналу «Київська Русь», присвячене Азербайджану, де вміщено твори сучасних азербайджанських письменників.
Взагалі, Україну з Азербайджаном багато що пов’язує (а ще більше могло б пов’язати). Свого часу виникло об’єднання ГУАМ, куди ввійшли наші країни. Проте, на жаль, ГУАМ так і не став ефективною організацією. Тут далеко не остання вина нашої політичної еліти. Одна її частина «зачарована» на Захід, інша — на Росію-матушку. І не розуміють (чи не хочуть розуміти наші зверхники), що на Заході нас не дуже-то й чекають, а Росія для нас не матушка, а мачуха. І що, зрештою, можливі інші вектори політики, а не європейсько-російська багатовекторність.
Азербайджан — цікавий вектор. Азербайджанська нафта — для нас один із чинників диверсифікації енергоносіїв, про що ми любимо поговорити. І якби наша еліта була розумнішою і далекогляднішою, давно б уже запрацював нафтопровід Одеса—Броди.
Але не будемо зациклюватися на нафті. Є в нас інші сфери для співробітництва, зокрема, в технічній галузі. Чимало товарів українського виробництва з’являються на азербайджанському ринку (наприклад, цукерки, соки), як і деякі азербайджанські товари — в нас.
В азербайджанців зараз досить позитивне ставлення до України. В Україні вони бачать союзника, стратегічного партнера, державу, яка допомагатиме їм іти в Європу. Я приємно був здивований, коли дізнався, що в Баку в Слов’янському інституті працює відділення україністики, на якому навчається немало студентів.
Але якщо для Азербайджану ми можемо стати одним із вікон у Європу, то Азербайджан міг би для нас стати вікном у тюркський світ. А це світ немалий. Та й є там чого повчитися.
P.S. Коли був завершений цей матеріал, я механічно відкрив один із туристичних путівників по Азербайджану на сторінці, де розповідається про Нахічевань — батьківщину Г.Алієва. Виявляється, чи не найбільший готель цього міста називається «Україна». Символічно! Чи не так?
