Обережно, з душевним трепетом, укотре беру до рук добре відомого з дитинства «Кобзаря». Ця книга — домашня реліквія, і починається вона з тридцять третьої сторінки. Пожовклі сторінки, повистріпувані нижні кутики листків, тому їх потрібно дуже обережно гортати. Рік випуску невідомий через втрату титульних сторінок.
Щоразу, коли беру до рук цю книгу, мимоволі випливає маревом дитинство, згорьоване війною, повоєнними голодними роками, і «Кобзар» у маминих руках, читаний-перечитаний. Довгими зимовими вечорами в нас любили збиратись сусідки-вдови, чоловіки котрих лишилися десь на дорогах війни. Біля керосинового каганця у напівсутінках говорилося-журилося одиноке жіноче нещастя. Обмахували сльози білими з нехитрим візерунком фартухами, і завжди такі посиденьки закінчувались тим, що котрась із жінок говорила мамі: «Надю, візьми-но почитай нам «Кобзаря».
...Мама казала: роки збігають, як хмари пливуть, були і нема. Правду казала. Наче й не жила, а вже он коси побіліли, вицвіли очі. А скільки ж то вони виплакали — ні, не від щастя; кажуть, і від щастя плачуть, та не судилося. Перший плач від великого горя — тата з мамою порубали на шматки бандюги в 37-му. Пізніше любого чоловіка виправила на фінську «кампанію». Отоді й поїхав наш «Кобзар» з батьком на війну.
«Слава Богу, прийшов, трохи понівечений, рука покалічена, але живий. А він же майстер був на всі руки: що чоботи пошити чи одіж яку, змайструвати шафу чи ліжко, вікно, а мо’ двері, навіть вам, діти, ковзани поробив, та такі, що в жодному магазині не викупиш. Сусіди подейкували: «Антон з фінської привіз, щоб хлопці бавились, заграничні». Батько був ваш, діти, скажу вам, розумний чоловік, ще хлопчаком у пана кухарем працював, пізніше вже на механіка вивчився. Не було й такої машини, щоб він не дав їй ради, відремонтує та ще щось і свого додасть туди, аби краще працювала. Завжди примовляв: «Якщо хтось то її зробив, то й я зроблю». Була в нього кебета в голові. Ото й пожили, що від фінської та до германської, будь вона проклята. Скільки людей забрало по всьому світу. Через якихось двох чи трьох державців, отого німця пришелепуватого та нашого вусатого, що погнав свій народ на нас. Губились п?ять років, а кров людська безневинна лилася — простого люду. Ото тоді горе прийшло справжнє, всьому народові горе. Пішов і батько ваш у перший день, механіком працював, знать, знадобився, і знов «Кобзаря» у торбину взяв, казав: «На привалах хлопцям почитаю».Та ось уже скільки років збігло, а він ще додому не дійшов», — розповідала мама.
Щоправда, раз навідався... Мама брала «Кобзаря», затуманеними очима оглядала з усіх боків: «Казала ж йому — не бери, бач, мабуть, передні листки на самокрутки скурили, хтозна... навідався після отієї бумажки».
Прийшла, сіренька така, на цупкому папері, казьонна «бумажка», а в ній... «пропал без вести...», плакала, дуже плакала, шестеро дітей на руках, а він бач, пропав.
...Наші прийшли вже в сорок четвертому, якраз розквасило, сніг з болотом, а вони, бідолашні, мокрі, як хлющ, шинелі підтикані, забрьохані, хто в обмотках, хто у валянках і кожушку, одні очі блищать.
Стрічали ми їх, ріднесеньких, всім миром, плакали й голосили, сміялися й танцювали, а вони нас обіймали і бігли далі, молоді та в літах, сміялися на всю широчінь замурзаних щік, кричали: «Тута і ваші єсть, сейчас подойдут».
Не тямила, як це й наші єсть, це ж всі наші. Всували в грязні руки кому окраєць хліба, кому цибулину, а ще комусь і стакан молока попадало.
Пройшли. Десь уже поодаль гуркотіло і рвалося небо на червоне лахміття, прогуркотіли й танки, та здоровенні ж. Німецьких ми надивилися, звикли і нелегко було, а це ж наші.
Коли ото один завертає прямісінько до двору... «Господи, лишилося пару стовпців у тину, що чоловік перед війною ставив, так виламає ж, хто їх ставить буде?» Вже й колючого дроту припасла. Якось німчуки воза поставили в дворі, то я цілу такенну мотанку вкрала, приховала в бур?янах ще з осені. Думала, гаспидські душі в безвість послали мого чоловіка, то помаленьку і я вам буду солити, ви ж тут не вічно будете, а я загороджу хоча дротом від худоби.
А цей он гуркотить так, аж шибки бряжчать, повернув у воротах, тиць — і став.
Зверху ляда відкрилась, звідти виліз чоловік у білому кожушку, трохи засмальцьованому, легко стрибнув на розквашену землю, роззирнувся — вилазь, хлопці, приїхали додому...
Щось наче й знайоме в руках промайнуло, та як зняв довжелезні шкіряні рукавиці, плеснув ними, аж виляски пішли, в мене й серце обірвалось... та й більше не пам’ятаю, ще хмари крутнулися — в очах і потемніло...
Отямилась в хаті, хтось порався біля столу. Знадвору якийсь брязкіт, гамір; хтось щось вигукує — не можу добрати. Господи, чи знову в мене тиф? Чи німці назад прийшли? Нічого не втямлю.
...Чоловік біля мисника повів рукою, наче рота витирав, та так і стояв напівобернувшись. А хтось знову: ви ж казали — у вас діти, де ж вони? Від мисника чоловік невпевнено подививсь по кімнаті, мовчки розвів руками. Стало тихо. В голові знову каламуття, хтось нахилився, торкнувся щоки, терпкий запах бензину і колючки небритого лиця — а в думці: Боже ж мій, знову злягла, а дітей у підвалі заховала, ще не найдуть в цьому шарварку. ...Розплющила очі: бачу, схилившись наді мною, стоїть жінка в шапці й кожушку наопашки, медалі чи ордени визирають з-під вороту... лагідно так: «Ну что, голубушка, оживай быстрее да гостей встречай...»
Взялась рукою за чиюсь міцну руку, підвожусь: у кімнаті повно військових, якась метушня, полегшене зітхання...
Ото так діти я батька стріла, після отієї бумаги «пропал без вести».
Побув аж два дні, та як поїхав на своєму танку, то так і до сьогодні десь їздить, і «бумажки» ніякої не було».
...Мама так і тримала потріпаний «Кобзар», притискаючи його до грудей без верхньої палітурки. Ще згадала... Батько казав: «Кобзар» зі мною — шматочок домашнього тепла, рідного дому, побував він у снігових заметах фінської війни, у степах приволзьких, а в госпіталі всі сходились до палатки, щоб послухати великого Кобзаря».
Мама обережно обгортала дорогоцінну книгу газетою... «Говорила йому віддати свого «Кобзаря», а його товариш лагідно усміхався у вуса: «...Так ваш чоловік по пам’яті читає всього «Кобзаря», нащо його брати з собою, скоро додому... ось війну закінчимо — й по домах».
Може, якби взяв «Кобзаря», додому повернувся б, а так?..
Ми й виросли з батьковим «Кобзарем» — нашою домашньою реліквією.
