Кілька років тому, коли Андрій Данилко став відомий на пострадянському просторі завдяки СВ-шоу, в журналі «Критика», що розрахований на рафінованих українських інтелектуалів, була опублікована стаття, де обговорювався феномен Вєрки Сердючки. Тепер про цей феномен пропонує поговорити газета «День», яка теж, до речі, орієнтується на освіченого та вдумливого читача (див. № 1 за 2004 рік. — Ред. ). Це, принаймні, засвідчує, що проста, навіть примітивна «женщина» Сердючка виявилася зовсім не такою вже й простою, як здається на перший погляд. Вірніше, непростим виявився створений А. Данилком її образ.
У певному сенсі можна говорити, що цей образ є дзеркалом ментальності пострадянської людини з її комплексами та сподіваннями.
Спробуймо проаналізувати, хто зараз є «героєм нашого часу». Здебільшого це енергійна людина, не обтяжена багажем культури. Саме такі люди, в яких енергія поєднана з безпардонністю (а іноді й хамством!) успішно робили та й роблять кар’єру в бізнесі, політиці, поп-культурі та інших прибуткових сферах. Ці люди позбавлені «культурних комплексів», вони йдуть на пролом до своєї мети й стають «господарями життя».
Для таких людей, а також тих, хто на них орієнтується, образ Вєрки Сердючки є на диво близьким та рідним. Їм подобається її «жива», «народна» енергійність, яка виграшно контрастує із награною, часто бутафорською енергійністю інших поп-зірок. Їм також подобається її віртуальний «кар’єрний злет» із «грязі в князі». Адже Вєрка із невибагливого рекламного персонажу простої провідниці, для якої чи не найвищим задоволенням є «перехилити стаканчик», «вибивається в люди», стає провідницею «елітною» і на рівних веде розмову із різними зірками та зірочками в СВ-шоу. До речі, спальний вагон для багатьох пострадянських людей і є своєрідним символом елітності.
Однак сила Вєрки не лише в успішності її віртуальної кар’єри. Звісно, рахуються з тими, хто досягає успіху. Але водночас цих людей і недолюблюють. Їм заздрять. Унікальність образу Вєрки Сердючки якраз у тому, що цій поп-зірці не можна заздрити. Заздрити можна серйозним зіркам, наприклад Аллі Пугачовій чи Миколі Баскову. А Вєрка Сердючка зірка «несерйозна». Глядач, спостерігаючи за її «простотою», ставить себе вище неї. До того ж Вєрка дуже вміло грає на почутті заздрості, яке так розвинуте в пострадянської людини. Зверніть увагу, як вона гарно, навіть витончено «садить у галошу» поп-зірок у СВ-шоу, а тепер це робить на широкій сцені. Обиватель, що має до цих зірок амбівалентні почуття — з одного боку, захоплення, а, з другого боку, заздрощі, з радістю аплодує Вєрці. Мовляв, молодець, так їх, хай не задирають носа.
Також варто взяти до уваги й те, що Вєрка Сердючка — зірка нетипова. Якщо сценічний образ більшості поп-зірок при всій його штучності й награності загалом співпадає з їхнім реальним образом, то Вєрка Сердючка та її творець А. Данилко — абсолютно різні суб’єкти. Вєрка Сердючка — це пародія на жінку, котра сподобатись власне як жінка може хіба що людям із дуже специфічними смаками. А. Данилко ж, навпаки, привабливий молодий чоловік. «Народна провідниця» може дозволити собі говорити всілякі дурнички, блазнювати, розважаючи публіку. Її ж творець у своїх інтерв’ю демонструє достатньо високий інтелект, уміння робити всебічний аналіз.
Заслуга А. Данилка в тому, що він створив повністю віртуальний образ, який живе своїм «реальним» життям. Вигадана Вєрка Сердючка вже виступає актрисою в мюзиклах, ведучою на концертах і т.ін. Тут її творець дуже тонко відчув і реалізував у образі своєї героїні тенденцію віртуалізації поп-культури. Дехто навіть, заглядаючи наперед, веде мову про повну віртуалізацію популярної культури в майбутньому: нас чекають віртуальні співаки, теледиктори, кінофільми тощо.
Однак образ Вєрки Сердючки має не лише «інтернаціональний» вимір (у розумінні пострадянського простору). Суттєвим доповненням до цього образу є його національний український аспект. Вєрка Сердючка, попри її значну «інтернаціоналізованість» та русифікованість, все таки залишається українкою. Українкою, в якої національна свідомість наближається до нуля, але яка ще не стала нулем. Її українство дає про себе знати, але в пародійній, розважальній формі.
Саме такий образ українки- хохлушки «на ура» сприймається росіянами. Чи не в цьому треба шукати причину шаленої популярності Вєрки Сердючки в Росії, де вона навіть більш любима, ніж у себе на батьківщині. На сторінках газети «День» пан Д. Кисельов «проговорився», що «Вєрка Сердючка на російському ТБ і в російській свідомості сприймається як образ України». Звісно, це не означає, що «народна провідниця» є адекватним образом України. Швидше, її образ є відображенням деяких специфічних українських проблем. Інша річ, що росіяни хочуть бачити у Вєрці Сердючці образ України.
На жаль, значна частина наших північних сусідів ніяк не може примиритися з тим, що Україна не є частиною «великої Росії». Про це свідчать й геополітичні розмірковування російських інтелектуалів типу О. Дугіна, і численні матеріали в російських ЗМІ, і висловлювання деяких російських політиків. Росіяни ображені на Україну. А Вєрка Сердючка (принаймні, в психологічному плані) допомагає знімати цю образу.
Вєрка — не націоналістка. Більше того, вона навіть може позбиткуватися над українськими національними цінностями. Так, чого вартий лише один із її останніх хітів, де пародіюється гімн «Ще не вмерла Україна». Розмовляє Вєрка на «общепонятном». Щоправда, не дуже чисто, але в цьому є свій плюс. Росіянин відчуває тут свою мовно-культурну перевагу над «народною провідницею». Врешті-решт Вєрка сприймається як проста незахищена хохлушка, яку можна поставити на місце. Функція її — розважати «старшого брата», що й вона успішно робить, вдаючись до блазнювання.
Звичайно, такий образ не може бути сприйнятий тими українцями, які не позбавлені національної гідності. Тому така болюча реакція з їхнього боку на цей образ. У деяких західноукраїнських містах доходило навіть до пікетування концертів Вєрки Сердючки.
Реакцію цю цілком можна зрозуміти. Спробуйте уявити у наших сусідів поляків чи тих самих росіян поп-зірку, яка б стала популярною завдяки пародіюванню базових національних цінностей — мови, етнічних символів тощо. Однак я далекий від того, щоб закликати пікетувати концерти А. Данилка. Ці пікети нагадують сцену з одного фільму О. Довженка, де селянин, замучений злиднями, недолею, починає під час оранки бити свого коня. Кінь, обернувшись до нього, каже: «Не туди б’єш, Іване».
Вєрка Сердючка — це, з одного боку, відображення, а з другого — пародія на нашу національну недолугість. Чому б не спародіювати національний гімн, якщо імідж держави, завдяки діям деяких достойників, впав майже до нульової позначки. Або чому не вдатися до пародійного суржика, якщо він став нормою в ЗМІ України. На українському телебаченні навіть з’явились суржикові шоу, де один ведучий розмовляє російською, інший — українською. І таких проявів національної недолугості досить багато.
Так, А. Данилко досить жорстко пародіює цю недолугість. Але, з іншого боку, може, це й добре. Може, це, врешті-решт, змусить (принаймні, деяких людей) замислитись над проблемами сучасного українства.
І якщо талановитий митець створює потворний образ, в якому знаходять відображення проблеми реального життя, то чи варто звинувачувати в цьому митця? Краще працювати над тим, щоб цієї потворності не було в житті.
РЯДКИ З ЛИСТIВ
Феномен успіху Вєрки Сердючки пояснюється, на мій погляд, кризою в цьому жанрі на пострадянських просторах, хоча це і звучить парадоксально. Якщо криза, то звідки успіх? Затяжний перехідний період від соціальних тем з викриванням «окремих зловживань» до пошуків нової тональності у висвітленні старих проблем прийняв несподівані форми як у переносному значенні слова, так і в буквальному. Те, що раніше висміювалося езоповою мовою, відкрито звучить на мітингах, обговорюється у громадському транспорті, публікується в газетах. Вихід артиста на сцену як на «лінію вогню» втратив своє значення. З іншого боку, майже в кожному місті є свої клуби веселих та кмитливих і, щоб запам’ятатись потрібно було щось екстраординарне. І хоча виступи акторів-чоловіків у жіночих образах мають давню історію, перші кроки Андрія Данилка в ролі Вєрки Сердючки мали великий резонанс, були дійсно смішними. Актор створив яскравий типаж ще радянської провідниці, і кожен глядач міг пригадати якісь курйозні випадки під час подорожі потягом. Але з приходом до керівництва залізничним транспортом міністра Георгія Кірпи обслуговування пасажирів значно поліпшилося і багато оповідань про пригоди у вагонах втратили свою актуальність. Важко сказати, чи ставив артист перед собою таку мету, але Вєрка Сердючка багатьма стала сприйматись як образ єдиної і неповторної української жінки. Можливо, тому її популярність в Україні впала, а в Росії, навпаки, сягнула майже космічних обріїв.
Феноменальний успіх Сердючки — це симптом нездорового стану української нації, яка дозволяє себе так зображувати. Це також симптом нездоров’я російської нації, яка воліє бачити Україну в образі Вєрки Сердючки. Цікаво, як би прореагували в Росії, коли б в Україні по всіх телеканалах розпочали «розкручувати» образ недоумкуватого росіянина? А якщо це просто добродушний гумор, то чому б не вивести поруч із простодушною «хохлушкою», подібний персонаж із російського життя? І ми б із росіянами дружно сміялися б над вадами своїх націй.
