Щиро вітаю вас із Подільського краю та хочу висловити свої думки з приводу публікацій О. Громова «Двомовність і політика» (№11) та «Деколонізація» душі» В. Лєсного (№ 6) у газеті «День» за січень 2006 р. Завжди з цікавістю перечитую кожну сторінку вашої газети, однієї з небагатьох об’єктивних та незаангажованих. Статті, звичайно, різні за тематикою, та мене більше хвилюють гуманітарні проблеми, гідність та самоповага, комплекс неповноцінності українця, мова. Мій лист — це погляд, думки пересічної читачки, того маленького українця, про якого так багато завжди говорять високоповажні мужі.
Болить, коли країна, де- юре хоч і незалежна, не зовсім самостійна в культурній сфері. З чого ж розпочати? З Києва? З периферії? Та все одно. Скрізь одне й те саме. Наприклад, прикро бачити (по ТБ) й чути, як деякі журналісти, спілкуючись з українською діаспорою, запитання ставлять російською, а наші далекі українці, дивуючись, відповідають українською. Завжди вважалось, що вимова журналістів — еталон, зразок вимови. На жаль, часом чуєш «дикі» наголоси в широковживаних словах. Особливо — у географічних назвах, прізвищах.
А хіба можуть бути взірцем виступи народних депутатів Верховної Ради України? Часом чуєш такий суржик, як у транспорті чи на базарі. А прізвища такі українські... На кого ж нам рівнятись? Невже це — кращі з кращих? А хто ж тоді гірший? Невже ми всі?
Переглядаю красиво оформлений каталог «Клуб семейного досуга» (Харків). З кількох сотень найменувань книжок лише 20 українською. I на тому спасибі. Та що мене зовсім вразило — це 16-титомна «Современная украинская энциклопедия». Цікаво, на кого розраховано це фундаментальне видання? Російськомовну людину українське не дуже цікавить, а україномовна знайде щось рідною мовою.
Умикаю телевізор, переключаю канали. Майже скрізь — російська мова. То пісні, то фільми (у кожній серії яких кілька застіль із випивкою — невже ті актори завжди голодні?). То недолугі, часто вульгарні жарти. I як у калейдоскопі — Задорнов, Петросян, «кролики», Новикова, а про «тонку» іронію Степаненко й говорити дарма. Невже Україна породила лише отих «кроликів» та «мегазірку» Сердючку? Де ж наші гумористи? Чому їх ніколи не бачиш і не чуєш? Чому ніхто за це не відповідає? Чому державні мужі не звертають уваги на засилля російської попси? Може тому, що самі такі? Чому в Прибалтиці (хоча там теж більшість каналів приватна) немає такого безладдя? Адже відбувається відверте зомбування молоді, тому що старше покоління на такі видовища реагує відповідно. Навіть під час деяких шоу- програм двоє ведучих — для того, щоб вести програму двома мовами. Для чого це? Невже в Росії (наприклад, Тюмені, де українці добувають нафту для Росії) з екрана телевізора почуєш «Здоровенькі були»?
Чому ж ми такі пригноблені душею? Коли позбудемося комплексу неповноцінності, гена меншовартості? Коли ми з гордістю скажемо: «Я — українець» так, як завжди говорить це поляк: «Я є поляк». Щиро радію за гоноровитий грузинський народ, якого набагато менше, ніж нас. Згадайте, українці, слова прекрасної пісні: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!» У нас славні предки, багато хто з них віддав життя за волю й щастя рідної країни. Та не хочу, щоб справдились ще одні слова: «Славних прадідів великих правнуки погані»...
Вашу газету я не маю змоги виписувати, та з доброї ласки її дає мені читати сусідка, росіянка, яка все життя прожила в Росії. За своїм світоглядом вона національно свідома українка. I газету виписала в українському варіанті. Дай нам Боже побільше українців із такими поглядами, любов’ю до України, її мови, культури, як у цієї немолодої вже росіяночки Віри. Дійсно, національність не завжди визначає ставлення людини до країни, де вона мешкає. Лише порядна людина вивчить звичаї, культуру, мову країни, в якій вона проживає, ходить по її землі, й, хто знає, можливо, ляже в цю землю на вічний спокій.
I гірко, коли деякі «українці» активно борються проти мови Т.Г. Шевченка. Дехто з них, хизуючись, заявляє, що він «русскоязычный» українець. Чим же тут пишатися? Чому ж ви, проживши все життя в країні, не вивчили мову сусідів своїх батьків, батьківської мови (половина цих російськомовних — родом із села)? А сьогодні, напередодні виборів до ВР, знову постає питання про підтримку російської мови. Адже така вона вже «занедбана», що необхідно рятувати. Та скільки україномовних газет виходить у Криму? На Сході? Та навіть у нашій Вінниці, де переважна більшість населення спілкується українською, всі (не муніципальні) газети (за винятком газети «33 канал») виходять російською, з дуже незначним украпленням публікацій українською мовою. Зате заголовки скрізь українською мовою. Отак. Для прикладу — «Здоров’я, події, час». Усе російською. Зрідка одна стаття українською. Але ніхто не звертає на таке неподобство уваги.
Моя чудова, калинова, солов’їна, мелодійна українська мово! Та які б прекрасні, проникливі почуття та який би відгомін у нашій душі не викликала би рідна мова, ніщо не зачепить за живе українофобний менталітет деякої частини нашого населення, не можу написати — народу. Можливо, я й не права. Пригадується випадок із передвиборної кампанії 2004 р., коли один із кандидатів на посаду президента на запитання журналістки, як він ставиться до російської мови, відповів: «Это родной язык моего народа»... Ви щось зрозуміли? Я теж нічого.
Та не всі — «хохли», є українці, й нас багато, нас не подолати. Ми — народ, який збереже рідну мову, адже без мови ми — не нація, без нації — не держава.
Українофоби не здають своїх позицій. У січні на одному з пленарних засідань Верховної Ради Юрій Соломатін із презирством і ненавистю до українства як патріот «Земли русской» навіть підрахував «іудині осики» для національно налаштованих українців. На щастя, час однодумців Соломатіна пройшов. Знищували мільйони, еліту української нації. Цього вже не буде ніколи. Ми живі. Народ не можна знищити, він, як фенікс, відроджується. Відроджується держава, якій лише п’ятнадцять. I буде мова.
