Кожного дня безліч киян і гостей столиці проходять повз будинок № 43 на вулиці Володимирській, що навпроти Золотоворітського скверу, не підозрюючи, що 1889 року тут народився видатний співак і актор Олександр Миколайович Вертинський. У цьому будинку пройшли його дитячі і не зовсім радісні роки: в п’ять років він залишився круглим сиротою. Після смерті батьків Олександр і його старша сестра Надія виховувалися у родичів. Найбільш радісними враженнями дитинства для Олександра Вертинського була музика, яку він чув на вулицях міста, а також спів церковного хору у Володимирському соборі та пісні сліпих кобзарів, які співали в київських дворах. Так проходила його музична освіта.
У переддень Першої світової війни Олександр Вертинський зі своїм другом художником Олександром Осмьоркіним переїжджає до Москви, оскільки вважає, що в Києві його можливості було вичерпано. У Москві збулася його юнацька мрія — з 1912 року Вертинський став зніматися в кіно. І коли 1915 року відбувся його дебют як співака, він уже був відомим кіноактором. До своєї еміграції 1919 року Вертинський знявся в 18 фільмах, деякі було поставлено за його власними пісеньками.
О. Вертинський багато працював у еміграції, і його творчість була відома в багатьох країнах світу. Дивовижно, якою внутрішньою привабливою потужністю володів його голос. Хоча Вертинський і не мав поставленого співочого голосу, але правда і життя в його пісеньках розчулювала й радувала серце.
Повернувшись 1943 року з еміграції, Вертинський почав співати на батьківщині. Щоб встановити співакові ставку гонорару, його запросили на тарифікаційну комісію, щоб з’ясувати, чи є у Вертинського які- небудь нагороди за творчу діяльність. Але на всі запитання з приводу нагород, грамот, посвідчень про участь у конкурсах тощо, Вертинський відповів: «На жаль, нічого, окрім світового імені».
«Світове ім’я у Вертинського, дійсно, було і, як не крути, в цьому є щось загадкове. Світове ім’я у співака, позбавленого сильного і красивого співочого голосу — та що там! Майже безголосого і в молоді роки, а вік, відшліфувавши міміку і жест, голосу не додав, — у співака, який виразно, мало не підкреслено гаркавив, злегка шепелявив, взагалі — неправильно вимовляв десь п’ять або навіть півдюжини звуків і трохи в ніс співав то манірні, то зворушливі пісеньки… Світове ім’я? Загадка!» (Мирон Петровский. Городу и миру. — Київ: Радянський письменник, 1990).
За декілька років до смерті доля приводить Вертинського до рідного міста — міста його дитинства. Тут на кіностудії Довженка він знявся в двох фільмах: «Полум’я гніву» 1955 року (режисер Т. Левчук) і «Кривавий світанок» 1956 року (режисер А. Швачко).
У начерках своєї промови до прем’єри фільму «Полум’я гніву», Олександр Вертинський написав:
«Мої дорогі земляки! Мої дорогі кияни!
Сьогодні мені хочеться сказати вам те, що не має прямого стосунку до даного фільму і до моєї роботи над цими двома ролями, які я зіграв у картині «Полум’я гніву», але що відіграє головну роль у моїй появі на екранах України — взагалі. Річ у тім, що я, як вам, мабуть, відомо, — українець — за народженням і до того ж киянин. Я народився, вчився, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, цій багатій, привільній, квітучій землі, якій немає рівної у світі! Я — киянин. Ось тут, недалеко, навпроти Золотоворітського скверу в будинку № 43 на вулиці Короленка, колишній Великій Володимирській, — я народився. Кожен камінь цього міста — я знаю. Кожен каштан — був при мені ще юнаком, а тепер він високий, кучерявий, розкидистий красень чоловік! І в гілках його співають солов’ї! Зовсім не важливо, як я зіграв свої ролі в цьому фільмі! Не мені про це судити! Але важливо те, що зіграв я їх українською мовою. Ось цим я пишаюся…
Наталя Михайлівна Ужвій якось на зйомці сказала мені: — «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло — мову можна вивчити, але звідки у вас справжні українські інтонації?»
І тоді, мало не плачучи від радості, я відповів їй: — «Та ж я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!…»
У цей же час Вертинський, начебто передчуваючи, що життя його завершується, під впливом почуттів, що опанували ним, пише вірш. У ньому Олександр Миколайович признається в любові рідному місту — місту, яке дало йому життя, місту, яке прийняло його після стількох років поневіряння, місту, яке повернуло його в дитинство:
Киев — Родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась мне!
Я готов целовать твои улицы,
Прижиматься к твоим площадям,
Я уже постарел, ссутулился,
Потерял уже счет годам…
А твои каштаны дремучие,
Паникадила весны —
Все цветут, как и прежде могучие,
Берегут мои детские сны.
Я хожу по родному городу,
Как по кладбищу юных дней,
Каждый камень я помню смолоду,
Каждый куст — вырастал при мне.
Здесь тогда торговали мороженым,
А налево — была каланча…
Пожалей меня, Господи,
Боже мой!..
Догорает моя свеча!..
