Читацька дискусія навколо мовної проблеми, то вщухаючи, то спалахуючи з новою силою, точиться на сторінках «Дня» вже протягом двох років. Здавалося б, часу досить, щоб, якщо і не розставити всі крапки над «і», то хоч би зробити спробу зрозуміти опонента та прийти до спільного знаменника. Але до цього все ще далеко. І причини, на наш погляд, лежать не тільки у політичній площині та прагненні певних сил використати «мовний екстремізм» для досягнення своїх аж ніяк не благородних цілей. Якщо з безлічі піднятих під час обговорення питань, які вимагають вирішення, зрушень не спостерігається роками, а інші вирішуються із нез’ясовною квапливістю, то нашим читачам ще довго буде про що писати, а нам — друкувати.
Шкільний вчитель Сергій Пеняєв з Одеси, чий лист ми сьогодні пропонуємо вашій увазі, на відміну від більшості учасників дискусії не займає односторонню позицію в питанні пріоритетного розвитку тієї чи іншої мови. Заслуговують на увагу і його думки про «мовну неохайність» та неприпустимість розмежування вживання різних мов для офіційного та ділового спілкування і «для дому».
Суперечки про мовну політику нагадують тліюче вугілля. Варто дмухнути політичним вітрам — як вони яскраво розгораються. А вогонь може і зігріти, й обпалити. Але й замовчувати проблему не варто. У розумному, зваженому діалозі, який веде «День», якщо не істина народжується, то, принаймні, визначаються шляхи раціонального вирішення мовної проблеми.
Право на рідну мову — одне з основних прав людини у будь-якій державі. Рідна мова — основа духовної культури, етичного розвитку особистості, а особистість немислима без нації. Ця думка, висловлена Бердяєвим, актуальна і сьогодні. У нашої, визнаної у всьому світі суверенної держави є своя, закріплена конституційно, державна мова — найбагатша, гідна поваги, східнослов’янська мова, що зробила значний внесок у світову культуру. Необхідно плавно, без ривків, але й без тяганини, долати наслідки багатовікового ігнорування в Україні української мови, що відбувалося в умовах царського самодержавства, а потім — тоталітарного режиму. Необхідно повернути те, що їй за правом належить.
Уже сьогодні українська є мовою освітніх документів, мовою викладання історії й географії України, правознавства. У наказі Міністерства освіти і науки України від 1993 р. ніхто не сумнівається. Ствердження мови — ствердження держави. При цьому не повинно бути жодної мовної неохайності в ЗМІ, у вустах керівників. Але що ми бачимо сьогодні? Примітивізм і вульгарність мислення, зниження культури усної і писемної мови. Все це, на жаль, носить масовий характер. На початку 90-х років в Одесі порушувалася поступовість впровадження рідної мови згідно з законом. Поспішали перейменовувати вулиці, площі, але ж нечасто знайдеш вивіску, лозунг, оголошення й інші написи українською мовою, які не містять стилістичних і орфографічних помилок. А якщо взяти мовну неохайність, недбалість у пресі, у вустах багатьох керівників, ведучих телепрограм?.. Національна мова отримує необхідний розвиток, якщо вона повноцінно функціонує в освіті на всіх рівнях, у науці, культурі, мистецтві, діловодстві, в офіційних колах, у спілкуванні серед населення. Не може бути окремої мови «для дому», для побутового спілкування і мови для складення іспитів. Якщо школою та сім’єю розмежовується вживання двох мов, одна із них у свідомості учня повноцінно розвиватися не буде.
Враховуючи специфіку Одеси та регіону, хотілося б торкнутися питання про російську мову, її статус, а точніше про її витiснення. Під приводом «відродження» української мови в жодному разі не можна втрачати мову російську. Вставши на цей шлях, ми обідняємо культурні зв’язки народів, ущемляючи інші мови, ми звужуємо потенційне коло своїх знань. Велика частина одеситів знає російську краще, ніж українську. Такою є об’єктивна реальність, що виникла внаслідок багатьох століть спільного проживання та сусідства. Жодними декретами, указами, наказами цю реальність скасувати не можна.
Ми декларуємо європейський вибір. Україна підписала Європейську хартію про місцеві мови та мовні меншини. Хартія спрямована на підтримку мов, які не мають офіційного статусу. А її преамбула застерігає, що «захист і підтримка місцевих мов меншин не повинні зачіпати офіційну мову та потребу в її вивченні». Відповідно до цієї хартії і прийняли рішення міської ради про введення в Одесі тримовності, що щиро підтримую. Думаю, що О. Вітович не помиляється, кажучи: «Нам потрібні не стільки люди, які розмовляють українською, скільки люди, які українською мислять».
Звертаюся до думки Романа Шпорлюка — керівника кафедри імені М. Грушевського при Гарвардському інституті українознавства (США).
«...1 грудня мільйони людей, які вважають рідною російську мову, проголосували за незалежність. Виходячи з цього, громадяни, для яких українська — рідна, отримують певні політичні і моральні зобов’язання перед ними. Якщо ми ділитимемо населення на «основне» та «національну меншину», то незабаром зіткнемося з перспективою територіального й етнічного розпаду України...
...Народ України за суттю своєю двомовний, російська мова — природна мова для мільйонів людей, які мешкають в Україні.
...Якщо українська держава хоче завоювати і зберегти лояльність своїх російськомовних громадян, вона повинна прив’язати їх до України. Нехай в Україні будуть кращі російські театри, університети, школи.
...Найлегший спосіб знищити Україну — це розпочати українізацію неукраїнців... Найбільшою небезпекою для незалежної України є мовні фанатики.
...Українська мова повинна зазвучати в Криму, на Донбасі, в Одесі, але її природне поширення там — процес, який вимагає зміни поколінь. Якщо ж ви хочете мати п’ятирічний план українізації — ви знищите Україну.
...Відкинути думку, що українця впізнають за тим, наскільки він володіє українською мовою. Нині українця необхідно оцінювати за тим, наскільки він хороший як громадянин України...
...Не треба думати про українців та неукраїнців з етнічного погляду, краще цінувати той громадський договір усіх громадян України, підписаний 1 грудня 1991 року на референдумі, що став актом створення української політичної нації».
Давайте прислухаємося до тверезих роздумів вченого.
Ми стоїмо на початку третього тисячоліття, але досі прагнемо пропагувати архаїчну шароварно-хуторську програму «Школа — рідня», впроваджуємо штучно створений предмет — українознавство, в якому тільки одна етнографія, тоді як весь світ вивчає курс історії цивілізації, де етнографія — лише один із фрагментів. М. Грушевський якось зазначив: «Не треба робити з народу мученика ідеї. Любов до української культури та мови зовсім не повинна бути пов’язана з необхідністю забуття російської культури, російської мови».
Звичайно, сьогодні треба говорити про необхідність знання української мови представниками некорінного населення. Це сприятиме захисту і збереженню, насамперед, національної мови, розширенню сфери її суспільних функцій.
Притуплення почуття національної гордості, здатності гордитися рідною мовою, своїм народом, його історією та культурою, традиціями не може привести до формування справжнього інтернаціоналізму, в хорошому значенні цього слова.
Хотів би нагадати слова Чингіза Айтматова, який дуже тонко розкрив демократизм і добровільність у виборі мови: «Примушувати, зрозуміло, ніхто нікого не може, але й звільняти свідомість нації від своєї історії, тим більше закликати заохочувати відмову від рідної мови, також не треба. Це майже те ж саме, що відмова від власних батьків».
І останнє. Потрібно пам’ятати, як зазначив на сторінках «Дня» М. Жулинський, що «мова — дуже чутливий інструмент, на якому грати можна тільки духовно зрілим і добрим людям». Бо будь-яка спекуляція на «мовній проблемі» небезпечна для громадянського миру.
