Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Безнадія

23 грудня, 2006 - 00:00

Якось, прослуховуючи фонотеку своїх журналістських аудіозаписів, натрапив на зафіксовану на плівку прес-конференцію одного відомого київського політика та бізнесмена. Йшлося там, окрім усього іншого, й про політичну зраду. Київський гість із цього приводу висловив дуже цікаву, на мій погляд, думку. Він стверджував, що зазвичай зрада в політиці не вибачається, і тільки професійні зрадники після «кидка» своїх товаришів по партії, політичних союзників та виборців узагалі не тільки не програють від того, а навіть отримують чималі дивіденди.

У якості прикладу такого профі гість назвав прізвище добре відомого українського політика та високопосадовця. Цей аудіозапис був зроблений ще напередодні останніх парламентських виборів в Україні, так що можна тільки дивуватись мудрості головного героя тієї давнішньої прес-конференції.

Але найстрашніше те, як реагує на останню політичну зраду загальнонаціонального штибу наше суспільство. Окрім різких висловлювань окремих політиків, які безпосередньо постраждали від тієї зради, та осуду поодиноких журналістів, можна сказати, ніяк не реагує.

І зрадник у цій ситуації отримує індульгенцію керувати дуже важливими для нашої держави політичними процесами, користуватися належною пошаною і навіть публічно моралізувати з приводу вчинків інших політиків та владоможців. Тільки дуже наївні люди можуть після цього вважати, що вся та бурхлива діяльність професійного зрадника йде на користь Україні та її громадян.

Ясна річ, що таке «громадянське суспільство», як наше, висуває із своїх лав політиків відповідного морального рівня. Ті, хто стикався з ними безпосередньо, гадаю, підтримають мене в думці, що всі наші політики, навіть найпорядніші та найпатріотичніші, є далеко не найкращими представниками нашої спільноти. І щоб стати політиком в Україні, насамперед потрібні не моральні, а акторські здібності та стабільна матеріальна база — своя особисто або тих, хто ставить на того або іншого політичного гравця. А ця база в наших умовах первісного накопичення капіталу аж ніяк не може належати порядній та патріотичній людині.

Ось чому патріотизм та порядність у нас, на відміну від інших країн, здебільшого декларуються, а люди, які дійсно мають такі якості, гарантовано ізольовані від нашого політичного бомонду. За прикладами не треба далеко йти. Скажіть, ви можете собі уявити президента Грузії Михайла Саакашвілі, який би при суттєвому підвищенні цін на російський газ залишив ціну його транспортування по своїй країні на незмінному рівні? Або спікера грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе, яка б не реагувала на антидержавні політичні акції на території власної держави? Куди там — пані Бурджанадзе публічно реагує на антигрузинські акції, навіть якщо вони проводяться в Москві.

А от наш «головний патріот» легко здав українські інтереси на переговорах з Росією щодо ціни на газ рік тому. Після того придбав собі шикарний «Мерседес» за державний кошт і заявив у ЗМІ про те, що ніхто не змусить його пересуватися на авто іншої іномарки. Як кажуть в Одесі. Відчуйте різницю...

Образно її можна висловити наступним чином. Чільний президент Грузії перш за все — грузин, який дбає над усе про добробур свого народу. Президент України перш за все — Віктор Ющенко, який дбає над усе про добробут власної родини. Звідси й та різниця у швидкості просування цих двох країн у європейські структури, у результативності боротьби з корупцією та енергоносіїв. Здається, це сьогодні розуміють не тільки в Брюсселі, а й названі президенти, і тієї дружби між ними, що була ще вчора, вже нема.

За оцінками фахівців, заморозивши на рівні 2004 року ціни на транспортування російського газу по своїй території Україна втратила понад 10 мільярдів гривень. Якби вони були сьогодні в доходній частині нашого бюджету, то можна було б узагалі не піднімати в кілька разів тарифи на комунальні послуги. Але це знов таки за умови, коли б у нас був при владі проукраїнський, а не проросійський уряд.

Виходячи з цієї ситуації, стає зрозумілим, що частина українців, які не довіряють жодному з вітчизняних політиків, сягає, за деякими соціологічними дослідженнями, 40%(!). І це зовсім не ті 30% наших співгромадян, які не ходять на вибори взагалі. Це розчаровані всім українським політикумом люди, які разом із байдужими до нього складають вже понад 50% усіх виборців.

Верховній Раді терміново треба змінювати виборче законодавство, якщо народні обранці бажають бути обраними на наступний термін. Особливо враховуючи те, що для появи третьої міфічної політичної сили, яка б забрала під свої знамена всіх тих розчарованих, нашому постгеноцидному суспільству бракує морального і матеріального (все вже давно розкрадено) потенціалу. Одне слово — безнадія.

Олександр КРАМАРЕНКО Луганськ
Газета: 
Рубрика: