Хід обговорення у пресі політичної реформи, на жаль, показує, що наша політична еліта у своїй більшості не хоче відповідальної, збалансованої й ефективної влади. Вона хоче, щоб так званий «перехідний період» тривав і надалі. Суть перехідного періоду полягає у численних пільгах і привілеях певних груп — тільки податкових пільг щорічно надають на 54 млрд. гривень. Звідси — нестабільність, суперечність і невизначеність законів, розшарування суспільства, бідність населення і багатство окремих людей.
Характерну думку висловив нещодавно у «Дні» мер Києва О. Омельченко. Він просить не поспішати з політичною реформою, оскільки, мовляв, і народ, і деякі політики ще її не розуміють. Дивна річ: із 1999 року триває її обговорення, у 2000 році провели референдум із проблем політичної реформи, — а ніхто нічого начебто не знає. Я думаю, що якщо навіть ми 50 років обговорюватимемо, все одно більшість виборців не знатиме, що таке двопалатний парламент чи пропорційна виборча система. А якщо і примусити їх вивчити напам’ять — через три дні забудуть. І це нормально, оскільки виборцю не потрібно запам’ятовувати юридичні тонкощі і механізми. А ось у те, що політики таких питань не знають, — у це не вірю.
Підозрюю, що політична реформа, швидше за все, відбуватиметься у напрямі зниження відповідальності парламенту й ослаблення виконавчої влади. Наприклад, нещодавно тільки випадково не ухвалили закон про парламентські вибори за списками політичних партій. Якби його прийняли, то, на мій погляд, це була б політична помилка. У нас немає справжніх партій, немає партійних традицій, немає механізму політичної відповідальності партій. На виборах виборцю видавали б десятки партійних списків, у яких зазначалися б зовсім не відомі йому люди. Партії-переможниці «окопаються» у Києві, і виборцю до них не дістати. Цікаво, що з усіх можливих варіантів пропорційної виборчої системи депутати обрали той, який забезпечує їм максимальну незалежність від виборців.
Кажуть, що пропорційна виборча система забезпечить нам формування політично структурованого парламенту. Це твердження — спірне. Політична структуризація парламенту залежить не від виборчої системи, а від стану суспільства і партійних традицій. Кращий приклад тут — США, де вибори проходять тільки за мажоритарною системою, що не заважає їм мати чітко структурований парламент.
Ще один спірний момент полягає у тому, що начебто пропорційна виборча система мало не автоматично приводить до появи політично відповідальних партій. А насправді політична відповідальність залежить як від ступеню розвитку самих партій, так і від наявності чіткого юридичного механізму, що визначає цю відповідальність. І навряд чи в нинішньому парламенті знайдеться 300 депутатів, готових проголосувати за право Президента розпускати парламент у чітко визначених випадках.
На мою думку, проведення політичної реформи у такому вигляді, як її запропонував Леонід Кучма, відповідає національним інтересам українського народу. Але, на жаль, кланово-бюрократичні інтереси у нас переважають над загальнонаціональними. А якщо реформи провести без достатньої політичної підтримки, то вони здебільшого дають результат, прямо протилежний очікуваному.
Які ж висновки можна зробити?
1. Проводити політичну реформу слід комплексно, а не частинами.
2. Повинні бути передбачені реальні, а не символічні міри відповідальності парламенту і політичних партій за результати діяльності уряду.
3. Силових міністрів повинен призначати і контролювати Президент.
4. Президент повинен призначати і губернаторів. Принаймні доти, доки не ухвалять закон про їхню політичну відповідальність.
