Чому бачиш бійців міліцейських підрозділів — міцних, тренованих чоловіків у бронежилетах, з автоматами, кийками, газом, наручниками, пістолетами, раціями, з потужним «джипом», що стоїть неподалік — які розбираються неодмінно з п’яненьким чоловічком або зі студентами з третіх країн. Чому на всіх документальних плівках і фотографіях масових безчинств — натовп демонстрантів рве й топче якого-небудь солдатика внутрішніх військ термінової служби, з каскою, що злетіла зі стриженої голови. І троє-п’ятеро таких же солдат або міліціонерів, але набагато міцніші й при зброї, б’ють і тягнуть до спецмашини, стеренького пенсіонера або слабку жінку. Чому, нарешті, контролери, що ніби-то самовіддано стають на захист злиденної держави, молоді здорові хлопці з набитими кулаками, які вчотирьох ввалюються в тролейбус, злі й готові до бою «не на життя, а на смерть!» (хоча незрозуміло, кого вони сподіваються там зустріти?), все ж таки відловлюють саме «жінку в окулярах» або «чоловіка середнього віку з портфелем»? Чому треба мати косу сажень у плечах, квадратну щелепу, обзаводитися стриженою потилицею, дорогою, як вілла, і потужною, як танк, іномаркою, і на ній не дати все-таки пройти через перехід старенькій з авоською?! Чому треба, маючи налитого мускулами ротвейлера, цим ротвейлером, зі свинцевими нашивками на ошийнику, потіснити на парковій доріжці тиху закохану парочку, що прогулюється?
Можливості, що відкриваються перед людьми, викликають у багатьох азарт застосування. І якось «повніше» хочеться реалізувати їх. Щоб «різниця потенціалів» була максимальною. Було б смішно. Якби не було сумно. А по суті ж соромно, панове.
