Персонажі нової книжки В. Неборака — книги і їх автори. Молодий львів’янин (таким колись був і В. Неборак) переїздить до Києва, знаходить там собі відповідне місце праці, а поза тим фіксує свої думки і спостереження у формі вільних записів та несподівано зникає. Папка із записами потрапляє до рук В. Неборака, і саме ця знахідка стає поштовхом до компонування книжки «А. Г. та інші речі». Для шанувальників нової української літератури межі тисячоліть. www.artvertep.dp.ua
Цирк — це коли весело, коли люди насолоджуються дотепністю й екстравагантністю клоунів, часто стаючи безпосередніми учасниками самої клоунади (хіба вас ніколи не втягували у своє коло веселі клоуни?!). Після цирку відчуваєш якусь полегкість, адже сміх — це вивільнення, це повернення до себе й поштовх до, можливо, переоцінки подій свого життя. Але уявіть інше: на цирк перетворилася літературна імпреза, після якої не те що не хочеться згадувати приємні дотепи й легкість жартів, а плакати від того убозтва й несмаку, які мав нагоду побачити під час балаганчику. Письменник не є лише «трибуном» чи «рупором мас» — він є посередником між різними рівнями свідомості, він із хаосу профанної мови (колись у цій самій темній хаосності звинувачували й Євгена Маланюка за його «Земну мадонну») творить свій космічний простір, що й виправдовує перебування людини на землі. Відповідальність за кожне слово, мовлене чи написане, супроводить його на шляху з часів проминальних до часів вічних. Саме тому Вергілій заповідав спалити «Енеїду», а Флобер тижнями шукав один епітет — вони відчували, що вже сказаного не виправити... Добре, може, Флобер не мав рації, але ж якщо ви — вище, то дайте літературу також ВИЩУ, а не дешеві трюки, наче перед читачем не письменник, а дика мавпа. Що, тепер будь-хто може йти в цирк і виступати із власними номерами? О ні, та ці анальфабети й неофіти ніколи не перевершать мавпи в окулярах!
Сьогоднішня ситуація нагадує якусь сюрреалістичну картину: вісі координат «сваволя — відповідальність» потрощені, а їхні гострі уламки переплелися, деформувалися і нагадують розчепірені гострокутні міни часів Другої світової.
Сказане вище спало на думку після літературного вечора, чи то пак дійства, що відбувся (відбулося) в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Власне презентувалася книга В. Неборака «А.Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс)», презентацію вів Олександр Ірванець.
Автор застосував прийом мовлення від імені іншого: папери, що були основою для «есейчиків», нібито були підписані таємничим криптонімом «А. Г.». Таким чином, А.Г. — це «істинний» автор. Слово «речі» в заголовку не сприймається як синонім до «твори», а швидше позначає неживі предмети — і тому «автор» «А.Г.» є теж лише річчю, ореченною абсурдністю, генератором довільних слів. Він відсторонюється від «как би» мовленого ним (за термінологією В. Моренця). Маємо справу не просто із бартівською «смертю автора», а з кафкіанським усиханням автора до розміру комахи і перетворенням на річ.
«Есейчик» про Львів, яким відкрився вечір, яскраво проілюстрував стан замішання і невпорядкованості: здається, що світ щойно пережив велике переселення народів, із яких якщо не всі, то принаймні добра половина пройшлася Львовом. Рівень письма, що спочатку трохи спантеличує (подібне спантеличення відчуває людина, яка після морського узбережжя миттєво опинилася на ставковому мілководді), може бути пояснений лише повною дезорієнтацією в часопросторі за умов деформованих координат.
На запитання із зали, чи відчуває В. Неборак відповідальність за кожне зронене слово під час письма, автор відповів, що не відчуває — вона до нього приходить, коли книга вже вийшла друком. Навіть процитований потім вислів Горація не міг урятувати від висновку, що в таких текстах часова тяглість культури переривається, адже автор не відчуває відповідальності, що сказане зараз буде завтра ґрунтом для проростання сказаного кимось іншим. Навіщо писати, коли не відчуваєш під собою глибини? Це лише сприяння обмілінню думки, і тоді (тепер Горація дозволить собі процитувати автор цих рядків) «По нас прийде іще мерзотніше поріддя».
Стиль проведення презентації теж є дуже показовим: він нагадував навіть не «балаган», а звичайнісінький балаганчик: О. Ірванець чомусь постійно наполягав, щоб Віктор Неборак устав із його хвоста! Блазенство, представлене тут як належний стан митця, є насправді неприродним — це лише хвостатий релікт тоталітарної доби, коли слід було виголошувати гасла «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано!» і зневажати безхвостих. Від цього хвоста — лише один крок до непівських «Рогів і копит»... Література стає чимось подібним до несмішної клоунади, літературний процес — ареною цирку.
Вбивчим було навіть не дійство на арені (чи то на сцені). Після презентації студенти мали можливість поставити запитання авторові. Показово, що запитання аудиторії були переважно зосереджені саме в районі хвоста! Могилянців цікавили не таємниці письменницької праці (вони, певно, відчули, що там їх дарма шукати), а «найганебніший вчинок авторської юності».
Запитання ці є не просто показовими. Вони повністю і блискавично — за два ходи — розкривають усі карти — усі ціннісні орієнтири «читацької» авдиторії «великих і хвостатих» авторів. Організатори забули попередити відвідувачів про дрес-код: без хвоста вхід заборонено!
Вечір засвідчив, що дехто з бубабістів так і залишився на рівні дешевої клоунади. Але я абсолютно не проти такого стилю й таких форматів. Йдеться не про літературний снобізм. У Сполучених Штатах розважальність — елемент успіху. В нас, бачите, тепер також набагато легше продати або «мило», або те, що на 120% зліплене з дешевого гедонізму. Ми відвикли від красивого й високого. Ну назвіть сьогодні блискучих українських (ні, не тих, котрі підтанцьовують Москві) режисерів, акторів, письменників, співаків... Кілька десятків, дай Бог. І все…
Річ у тому, що гедонізм був завжди, а про карнавал і казати годі. Правда, поряд була інша література. І я, знову-таки, аж ніяк не маю на меті вказати на якісь невдачі чи висміяти подібний стиль сучасних письменників. Але просто поряд із цим у нашій літературі немає високого мистецтва. І йдеться навіть не про класицистичні стилі чи, приміром, стиль Гончара чи Загребельного. Просто поряд із розважальною має бути серйозна література. Раніше письменники якось уміли це поєднувати, тепер на новому карнавалі межу начебто зруйновано… Але чи добре це? Мені здається, що сучасна література, яка має право на існування, сповзла до рівня якоїсь такої, знаєте, нещирості, блазнювання, штучного й агресивного клану, референтної групи, де кожен приклав до обличчя маску. І вже не знаєш, коли письменник пише відверто й щиро, а коли пише, щоби показати себе — таке-от нарцисичне загравання в калюжі.
Немає в нас сьогодні нового Гоголя? Не буде й письменників на кшталт Фіцджеральда чи Фолкнера. Кожен із цих велетів міг бути різним, але навіть сміялися вони красиво. А їхні літературні дотепи — це вже мистецтво. Ми ж чомусь розучилися сміятися велично. Сміх, який вивищує й звільняє від суєтності, ми замінюємо балаганом і блюзнірством. Людина, яка пише про Галичину, яка живе в аурі чарівного міфу, високого міфу, раптом презентацію перетворює на мавпування. Але непокоїть не стільки це, скільки той факт, що в нас усе мавпоподібне. А з мізерії не постане великої літератури. Хочемо чи ні, але в кожній літературі мають бути гіганти. Ось у англійській літературі Нобелівською премією цього року нагородили такого гіганта — Доріс Лессінг, письменницю глибоко філософічну, складну, яка порушує проблему існування особистості в умовах цивілізації, яка проводить експерименти з етики та історії, з їхнього впливу на людську психіку. У Великій Британії вистачає блазнів, але є й Гарольд Пінтер, є Доріс Лессінг, є Антонія Б’ятт. А в нас? З кожним роком гігантів дедалі менше.
Наведу один факт: у 1983 році вся зала аплодувала Гончареві за «Собор». А він сидів, білий, і хотів, щоб ніхто його не бачив. А деякі сучасні літературні «мегастарз» повкидалися сторчма головою в партію, а потім прогресивно цвірінькали, як горобці, на її руїнах. Та ще й перетворювалися на суддів: Оксана Забужко, вступаючи в Компартію, не віталася з Іваном Дзюбою через його лист... Але це так, до роздумів…
Приголомшливим фактом було те, що зала була майже заповнена молоддю. Хоча на презентаціях книг Оксани Луцишиної чи Леоніда Плюща, що відбулися протягом попереднього тижня, студентства було дуже(!) небагато — книги, що творять обличчя літератури іншого формату, були просто проігноровані. Могилянці воліють клоунади, а не мистецтва. Пріапей замість поезії. Фарсу замість театру!
