«День» (№6 від 12.01.02) опублікував результати опитування Київського інституту соціології, які стверджують, що за 10 років в Україні значно зменшилась кількість прибічників приватної власності на землю, але збільшилася кількість прибічників повернення до державного управління економікою. Як кажуть, приїхали!
ІСТОРІЯ
Приватна власність дає стійкість і незалежність. За Совєтів про це й мови не було. Але хрущовсько-брежнєвська держава давала сильну соціальну підтримку — гарантовані заробіток, пенсію, житло, медицину, освіту. Зараз поширені міфи про те, що все це було безкоштовним марнотратством. Але ці блага було створено працею кількох поколінь, а ось якими методами — це інше питання.
Кооперативи кінця 80-х були найсильнішим ударом по режиму. Бунт 1991 року було спрямовано не тільки за національний суверенітет і проти компартії, але й проти тотальної монополії. Кожен хотів стати суб’єктом економіки. Малому бізнесу сприяло ліберальне податкове законодавство. Багатство стало модним. «Продвинута» частина бюрократії успішно отримала вигоду з посад. З’явилося «нове покоління». Подальший сценарій первинного накопичення відповідає викладеному Марксом у безсмертному «Капіталі» з коректуванням на пострадянські реалії. Настрої у масах почали знову дрейфувати ліворуч.
МІСТО
Міське населення значно люмпенізувалося. У більшості акціонерних товариств працівник наділений мінімумом зарплати і відсторонений бюрократією від управління ще сильніше, ніж у радянські часи. Побудова «ваучерного» народного капіталізму виявилася фарсом. Наймані працівники, котрі вважаються акціонерами — це часто маса, якій не вистачає для захисту власних інтересів не тільки сили волі, але й елементарних знань. Маси ніяк не засвоять просту істину про те, що постійна самоосвіта і співвіднесення знань з життям — спосіб існування здорової психіки. Нечисленні приклади ефективної приватизації лише підкреслюють загальну похмурість картини.
Безсилля примушує компенсаторний механізм масової психіки або щось схоже на фрейдівське «перенесення» шукати порятунку в державній монополії. Звідси ж віра у доброго дядька-інвестора і такого собі «ефективного власника», які наведуть порядок, дадуть гарну зарплату і т. ін. Ось коріння лівацтва у масовій психіці. Це все та ж втеча від свободи і відповідальності.
СЕЛО
Селянин стає самостійним, бо земля — це вже щось. Але гул схвалення з приводу аграрних новацій швидко затихає. І справа не тільки в успішному саботажі місцевих начальників. Для обробки землі потрібні техніка, добрива, пальне. Але багато що давно розкрадено і поділено.
На селі залишилося мало грамотних фахівців — механіків, електриків, агрономів. А фокуси місцевої влади з вивезенням зерна, що суперечать закону, указам Президента і розпорядженням Кабінету Міністрів?
Під заставу землі можна взяти кредит у банку. Але заставне майно наші «передовики банківської сфери» прагнуть оцінити у кращому випадку в ПОЛОВИНУ реальної вартості, з розумним виглядом розповідаючи селянинові щось про відсотки, дисконт, індосаменти і т.д. Немає механізму страхування урожаю, немає хеджування від коливання цін, немає ринку землі для визначення її реальної вартості при заставних операціях, немає нормального прозорого ринку для реалізації сільгосппродукції, нарешті. Коротше, взяти кредит під заставу землі — це надійний спосіб цю землю втратити, і далеко не все тут залежить від фермера. Продаж землі поки заборонено. А перехід права власності внаслідок справжнього чи уявного невиконання заставних зобов’язань?
МІЖ МІСТОМ І СЕЛОМ
Селяни землю отримали. А як городяни? Земля — загальнонаціональне надбання, що вимагає справедливого розподілу. Чому городянин повинен писати листи з проханнями, улесливо виражаючи свою підтримку чиїмось рішенням. Земля — це невід’ємне право. Земля — це абсолютна цінність, а не міфічний папірець ваучера. Отримання землі не усіма — міна уповільненої дії в значенні соціальної справедливості. Просто наш обиватель ще не прокинувся.
У нас модно наводити приклади з життя «продвинутих» братів по колишньому комуністичному нещастю. Так ось, у Литві кожний корінний житель країни отримав земельну ділянку. Не ваучер, не сертифікат, а реальний шматок нехай і не дуже родючої, але справжньої литовської землі! Багато рафінованих городян з Вільнюса і Каунаса мають у селі свій власний наділ, отриманий не на принизливе прохання, а як невід’ємне право, згідно із законом, поголовно, безкоштовно.
ГЕОГРАФІЯ
«Червоні» настрої на Сході і Півдні відомі. Втім, вони не набагато менші на Півночі і в Центрі. Варто тільки пройти вглиб пролетарсько-промислових районів. Раніше «промислових генералів» тримали в шорах парткоми. Зараз начальство краде вагонами — метал, вугілля, обладнання і т. ін. Пролетаріат від нього намагається не відставати. «Червоні» настрої і злодійські традиції зростають пропорційно зростанню вбогості і кількості вкраденого — ось і вся соціологія.
Реноме українського П’ємонту — чергова ілюзія: у Львові діє організація компартії, що має серйозну підтримку виборців. Галицька глибинка антикомуністична, але тут спостерігаються цікаві явища. У курортних місцях вам гордо покажуть угіддя, забудовані чималими «хатинками», і скажуть, що це все вже приватне. На запитання: «Чиє ж це тепер?» — знизують плечима, а подумавши, згадують, що приїжджали якісь до місцевої управи на джипах з донецькими, дніпропетровськими і київськими номерами. На запитання: «А що вам з цього перепало?» — реакція: «Пан часом не комуніст?» А після тривалого «чухання потилиці» звучить: «А ми таки ся пошили у дурні». Тут свято вірять у таких собі «пана Аськольда та пані Марту» з канадської діаспори, які приїдуть, усе куплять, наведуть скрізь порядок, і заживе місцеве населення довго і щасливо. Поясненням з посиланням на канадського ж історика Ореста Субтельного, що канадська еміграція не дуже багата, жахливо дивуються. Подекуди досі їздять до Польщі за провіантом, а слова про те, що у Києві супермаркети і взуття дешевші і кращі за польські, викликають шок. Заклик не віддавати останні гроші полякам, а «купувати українське» знаходить підтримку, а підозрілість до «східняка» зміняється повагою: «Ні, пан не комуніст, пан наш, тобто націоналіст». На рівні такої примітивної антитези мислить значна частина населення. І знову втеча від реалій у міфи. І знову небажання пізнавати і застосовувати знання на практиці. І знову натовп, яким можна керувати за допомогою елементарних телевізійних фокусів.
«ЛІВАЦТВО»... А ЩО ЦЕ?
Ризикну стверджувати, що ніхто цього не знає. Наукова свідомість, як і побутова, має властивість мислити категоріями, неадекватними реальності, ховати нерозуміння навколишнього світу за фразеологією, що рятує від виснажливої гонки відносної істини за недосяжністю абсолютною.
Вважається, що лівацтво — це прихильність до соціалістичної ідеї. А якщо розглядати цю ідею як віковічний потяг до справедливості і свободи? Лівацтво розглядають так само, як схильність до державної монополії і тоталітаризму. Але тоді при чому тут соціалістична ідея, демократична за визначенням? А тоталітарний гітлеризм — це також лівацтво? Його, навпаки, вважають крайнім «правацтвом». А пошук (що вважається правим) господаря, інвестора, спонсора, мудрого керівника, які вкажуть і поведуть, візьмуть на себе відповідальність і знімуть її з інших — це як, лівацтво чи правацтво?
А може, вся справа в особливостях масової психіки, яка боїться навколишнього світу, не будучи спроможною осягнути його одномоментно? Відбувається втеча від тягаря свободи, яка є також тривогою за майбутнє, почуттям самотності, відірваності, відчуження. І не важливо, яка раціоналізація стихійно застосовується конкретним соціумом — «червоний» сталінізм, «коричневий» фашизм або «зірково-смугасте» ідолопоклонство Голлівуду.
Колективне середовище проживання призводить до відчуженості — у цьому діалектична суперечність, безперервно вирішуючи яку тільки й можна розвиватися далі. А у нас діалектичний світогляд викидають на смітник, щоб догодити черговій політичній кампанії.
КАМО ГРЯДЕШИ?
Зараз намітилося зростання макроекономічних показників. А як це позначилося на мікрорівні, коли квартплата становить половину середньої зарплати? Технологічні галузі практично вмерли, а пиляють ліс, варять чавун і ріжуть металобрухт. А що з мораллю, якщо сенсом буття стало втопити ближнього свого, бо він є конкурентом? Заміна інтернаціонально- комуністичної абракадабри на національно-капіталістичну нічого не дала. Реформи повинні бути для соціуму, а не навпаки.
Споконвічний потяг до пошуку царя, гетьмана, генерального секретаря, фюрера, мудрого господаря призводить до того, що такі знаходяться і ведуть натовп туди, куди треба їм, а не масам, які ніяк самі для себе не уяснять свої ж власні економічні та особисті інтереси. Лише на основі солідарно усвідомлених інтересів маси зможуть примусити еліту приймати рішення, вигідні демократичній більшості, а не бюрократично-олігархічній меншості.
Нещодавно на з’їзді чергового клону компартії зі звучною назвою КПРС один з наймолодших (!) і шалених функціонерів істерично пропонував «вивести на вулиці сто тисяч хлопців у формі морської піхоти, і тоді влада — наша!» Це схоже на параною, але де гарантія, що якщо таке станеться, інший народ кинеться захищати демократичні цінності? І яка різниця між лівим психозом і психозом правим у вигляді УНА-УНСО і «Тризуба»? Все це є тоталітарність соціального характеру значного зрізу маси.
На початку 30-х, коли Гітлер до влади ще не прийшов, але вже виразно маячив на горизонті, вибори у Німеччині показали, що більшість проти нацизму. Проведені дослідження виявили, що 10% німців мали авторитарний соціальний характер і підтримували нацистів, 15% — демократичний і готові були боротися проти гітлеризму, а 75% — змішаний, за демократію вони були на словах. Усього 10% відвертих фашистів, а який результат! І де гарантія, що щось подібне не існує в Україні? І найнебезпечнішими є не ті, хто за і проти, а та більшість, якій байдуже, оскільки невідомо, яка складова їхнього соціального характеру візьме гору — авторитарна чи демократична.
Останні оцінки відсувають наше процвітання років так на 40. Думаю, незгодних з такою перспективою в Україні набереться пара-трійка десятків мільйонів, і саме тут коріння лівих-правих настроїв, що постійно відроджуються.
