Великдень цього року, так само як і торік, ознаменувався кіномистецькою подією, яка стосується безпосередньо християнства. Торік це був фільм «Страсті Христові», цього — «Царство Небесне». Але, на відміну від минулого року, зараз особливого ажіотажу навколо «Царства Небесного» практично немає, хоча перші відгуки вже є. Зрозуміло, що фігура Христа і історія Хрестових походів незрівнянні між собою. Зрозуміло, що не так вже багатьох християн насправді цікавить екранізація далекого середньовіччя з його брудом і кров’ю. Зрозуміло, що цей фільм пройде практично непомітно для церков, хоча б, здається, Католицька церква з певних причин мала б якось висловитися щодо нього. Але поки що, крім оцінок фільму з погляду творчої або його історичної достовірності, хотів би поділитися своїми враженнями.
Враження перше. Як чудово, що протестантів, до яких належить і автор цих рядків, в ті часи не було. Принаймні тепер всі закиди на адресу Церкви (а такі закиди після перегляду мимоволі виникають) ми можемо парирувати: «Це торкається не нас, а католиків. Ми інші. Нас тоді ще не було». І таке інше. Повірте, це не зловтіха, а, радше, самозаспокоєння. Хоча дехто, можливо, й дійсно відчує зловтіху.
Враження друге. Якщо торік ми брали до кінотеатрів наших невіруючих друзів, принаймні тих з них, хто вже шукав Бога, купували для них квитки, йшли дивитися «Страсті», і траплялося, що люди каялися просто посеред сеансу, то тепер я був би дуже обережним із запрошеннями на перегляд «Царства». Якщо зрілому християнинові фільм навряд чи зашкодить, а можливо, і примусить його над чимось замислитись, то для новонаверненого, а тим більше для невіруючого, перегляд стрічки може стати колосальним поштовхом не До, а Від Церкви. Незалежно якої — католицької або протестантської. Для більшості людей Церква — вона і є Церква: єдина і неподільна.
І проблема тут не в антицерковній спрямованості фільму. Просто так було (не заглиблюючись у всі історичні тонкощі). І те, як це було, досить сильно відрізняється від такої собі пасторалі, якою ми іноді уявляємо собі історію Церкви. Хоча щодо католицького середньовіччя ми — протестанти — скоріше здатні іноді навіть перебільшувати. Але йдеться не тільки про середньовіччя. Вся історія — річ дуже непроста. Або, як казав Гете, вона у всі часи була мішаниною із помилок і насильства. А Карл Барт до того додав, що, «якщо ми, християни, будемо, щирі, то вимушені будемо визнати, що сказане стосується до історії Церкви не менше, ніж до всесвітньої історії».
Враження третє. Якщо бути уважним, то, крім негативу, можна побачити у фільмі багато цікавих речей, які здаються актуальними і для нас. Виявляється, що справжнє християнство — це не тільки релігійний фанатизм, але й повсякденне життя за Божими заповідями, що ведуть до праведних вчинків. Навіть якщо в цьому житті є помилки, падіння, в яких потім треба каятися. Здається, що практичне перетлумачення всіх заповідей цілком можна передати словами батька головного героя: «Без страху дивися в обличчя ворогу. Кажи правду, навіть якщо вона приведе тебе до смерті. Допомагай безпорадним».
Враження четверте. Нічого не змінилося. Так само не все просто, м’яко кажучи, у стосунках між християнами і мусульманами і сьогодні. Так само ллється кров, так само є бажання організовувати хрестові походи, можливо, вже не для оборони Труни Господньої, а проти терористів, причому саме мусульманських, хоч є і інші. Сьогодні також є фанатики, готові знищити весь світ, якщо їм здаватиметься, що в цьому полягає воля Божа. Є і ті, що, як і духівник тамплієрів, вважають себе непереможними тільки за фактом свого християнства. Є і схожі на єрусалимського єпископа, що ладен прийняти іслам в небезпечних ситуаціях, а потім — покаятися. Здається, що готовність продатися якій-небудь політичній силі за гроші, пільги або просто через небажання мати зайві турботи, — те саме явище. На щастя, є й інші люди. Думаю, що ті, хто морозної ночі 22 листопада 2004 року йшов або їхав на Майдан, саме з цих людей.
Отже, фільм вийшов на українські екрани. У російському сегменті «всесвітньої павутини» він вже став предметом обговорення. Хотілося б у цьому обговоренні, за всієї можливої його контраверсійності, почути відгуки і українських християн. Православних, католиків, протестантів. Тим більше, що перші враження — вони і є першими.
