Нелегка праця в ім’я України. Перти плуга на сторіччями не ораному полі та ще щокроку натикатися на супротив «совків» не кожному під силу. Але Петрові Ящуку, лікарю з Понінки, плисти проти течії та перти на рожен не звикати — до слабодухих і м’якотілих ніколи не належав. А ще оця духовна твердь — він християнин, глибоко віруюча людина.
Ще задовго до проголошення нашої незалежності очолив товариство «Меморіал», і саме з його вуст на багатолюдних зібраннях і мітингах полончани вперше почули про злочини комуно-більшовицьких окупантів: і про сталінську катівню в підвалах костелу святої Анни; й про концтабори — Полонський, Котюржинецький, Понінківський, які для сотень політв’язнів стали табором смерті; й про 34 православні храми, зруйновані червоними вандалами; й про села, зметені голодом з нашої землі; й позарослі бур’янами могили жертв сталінських репресій.
Це був подвиг. Лише цим словом можна належно оцінити книжку Петра Ящука «Портрет темряви», яка нараховує 1400 сторінок і яка увібрала 350 свідчень, 60 унікальних документів і 30 фотографій. Він віддав їй десять років своєї подвижницької праці. Це не просто книжка про Голодомори й сталінські репресії в Україні 1921 — 1947 років, чий фактаж почерпнуто з пожовтілих архівних матеріалів і викладено безбарвною та безликою мовою. Цю історію озвучено живими голосами — й не тільки очевидців і свідків, а й жертвами цієї жахливої бойні. І ще, на диво, вцілілих. Ця історія — бачена й чута, й невимовним горем пропущена через тисячі сердець, і тому сприймається не тільки розумом, а й усіма фібрами душі.
«Пане Петре, — сказав Ящуку Джеймс Мейс, — ви своєю однією книжкою зробили більше, ніж усі ми в Інституті історії АНУ за три роки. Зробили, бо вам боліло».
«Ця книжка варта найвищої премії, Шевченківської», — це вже слова Лесі Степовички.
Високо оцінили цю книжку й наші недруги. Оцінили — й стали діяти. Громадські організації Полонного чотири рази надсилали подання на присудження Петрові Ящуку Всеукраїнської премії Івана Огієнка, й лише після четвертого, та ще після триразового голосування із перевагою в один голос, цю премію йому таки було присуджено. 500 примірників цієї книжки потрапили на стелажі київських книгарень, але, щоб не потрапили в руки читачів, «всем скопом», в один день і одною особою були викуплені. Подібна доля спіткала цю книжку й у Львові. З’явилася на веб-сторінці, й відразу до її авторів посипалися дзвінки — й усі російською мовою: «Заберіть або заберемо у вас життя»... 30 книжок дісталися полонським бібліотекам — немає їх там.
Із 1000 робітників понінківської папірні в 1937 — 1938 роках репресовано 500, повернулися додому живими лише п’ятеро. Щодня до фабричних воріт під’їжджав «чорний ворон», і щоразу через прохідні чорні шкірянки когось виводили. І щоб душогубка не верталася порожняком, денно й нічно трудилися донощики — й не безплатно. За кожного виявленого ворога Радянської влади отримували від 20 до 50 карбованців. Усіх їх поіменно названо понінківчанами у своїх споминах...
Побували всюдисущі «симпатики» Петра Лаврентійовича й у його квартирі. Вдерлися вночі, «яко тать», але не за грішми й не за коштовностями. Знали добре: їх там нема й ніколи не було. Книжку вже відправили в небуття, лишилося прибрати до рук магнітофонні записи, комп’ютерий набір текстів, унікальні документи й фотографії. Усе те цінне, унікальне, що лягло в основу цього двотомника. Перевернули все догори дном, залізли в комп’ютер, зіпсували, але те, що шукали, не знайшли. Щоправда, з порожніми руками не вибралися. Натрапили на листи Мар’яна Коця й забрали їх із собою. Знали добре, що лише завдяки старанням цього відомого просвітянина, громадського діяча, видавця, мецената й великого патріота України ця книжка побачила світ.
Цим вчинком і своїм візитом дали знати Петрові Ящуку: хочеш жити спокійно, — живи, як мишка під віником, і не рипайся.
Перевидати двотомник «Портрет темряви» в Україні, як це 2002 року зробили в себе поляки, вкрай необхідно. Йдеться не просто про долю книжки, яку живцем похоронили наші «миленькі вороженьки». Йдеться про правду, нашу, українську. Буде вона в нашій хаті — будемо в ній господарями.
