В оголошенні про конкурс «Український герой» («День», № 131) мене дещо заскочила гуманітарна розхристаність у самій постановці теми. Все ж — «національний» чи «український»? Як на мене, то не є тотожні поняття. До перших я б прирахував усіх, хто посприяв відродженню нації та національної ідеї від доби Тараса Шевченка — до, виокремлю «силову» ланку, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Романа Шухевича.
У принципі, означених як класики чи корифеї, до цього грона героїв слід зарахувати провідних українських письменників, митців, артистів, вчених, громадських діячів періоду до 1921 року. Час, понад півстоліття, від завершення ними земного шляху, вже визначив їхнє місце в історії. І воно нині не залежить від думки тих чи інших чиновників або вчених рад.
Натомість «Герой України» — це, вочевидь, кавалер відповідної державної відзнаки? Не сумніваючись у позитивних якостях цього кола осіб, зазначу, що, як на мене, спектр увінчаних — від господарників до естрадних дів — уже (так скоро!) девальвував це звання. Герой, за о(при)значенням, хай буде. А чи доросте він до національного, покаже час, ще якихось 50 літ.
Роздвоєння поняття зумовлено й тим, що за незалежність України десятки, сотні років боролися люди однієї вдачі (й долі), а до влади, зрештою, прийшли інші. Гадаю, інакше статися не могло, але життя вимагає відтворення (зміни) еліт. Так твердить література, до тої ж думки прийшов і я, займаючись конкретними біографіями.
Нещодавно, потрапивши на вакаціях до столиці колишньої імперії, ностальгійно потягнувся був до часописів із знайомими логотипами. Десятки бо років передплачував їх і читав. А зараз вони так спростачилися й духовно зубожіли, що й до рук не варто брати. Наш «День» на цьому тлі — взірець інтелекту й столичності! А все ж у «МК» від 19.07.2002 надибав на «Сторінки з щоденника» Гавриїла Попова — «37-й рік». У них подано концепції Олександра Солженіцина, Льва Троцького та Івана Ільїна — одного з теоретиків російської еміграції (1883—1954). Усі вони незалежно одностайні в думці, що сталінський соціалізм — тимчасове явище в історії людства. Ми пересвідчилися в тому на власному досвіді. Але шляхи виходу зі становища автори вбачали різні або оминали це питання.
Так І. Ільїн писав: «Коли розвал комуністичного ладу стане доконаним фактом... російський (певно, радянський. — Л.І.) народ побачить себе без прошарку провідників. Звичайно, їхнє місце буде тимчасово зайняте вцілілими й випадковими людьми, але їхня присутність не вирішуватиме справи».
Далі він зазначає, що завдання національного порятунку полягатиме в тому, щоб терміново висунути ліпших людей. Ми полюбляємо казати — еліту. Але вона, як і ліс, наростає роками, шар за шаром...
Цікаво, що подібна думка промайнула і в розмові з Петром Мацкевичем, головним редактором видавництва «Кальварія» («День», № 131 від 24.07.2002). Цитую: «Можливо, в пострадянській дійсності... не можна дозволяти гуманітаріям займати власне гуманітарні пости?..» Бо, додам від себе, вони їх не просто займають, а блокують тим будь-які позитивні зсуви, чини на користь культурного розвитку. Щодо «Кальварії», то там «у штат не приймаються працівники без природничої освіти».
А україномовну літературу не беруть, бо видається, здебільшого, не те, що волів би читати народ. Виняток — «Кальварія»! Але хто визначає в нас видавничу політику? Немає словників української мови, зорієнтованих на швидке опанування нею, це значить, у мультимедійних формах. Але мовознавців те не обходить, як і тяганина з правописом. Між тим, останній пристойний «Великий тлумачний словник» на 170 тис. слів підготував і видав колектив, очолюваний фізиком!
Років десять я займався пошуками по всіх світах матеріалів і реставрацією життєпису мого дядька (брата матері) — Леоніда Павловича Романюка. Мій підсумковий допис на цю тему з’явився в журналі «Сучасність», № 3 за 2002 рік. Зібраний фактаж дав мені змогу розглянути паралельно дві долі, які перетнулися в юні літа, а далі геть розійшлися.
Леонід (Льоля, як його звали в родині) вчився в гімназії разом з Юрієм Смоличем. Більше того, жив, як і ще кілька хлопців, на пансіоні, що його тримала мати Юрка.
Вихор національної революції привів обох у лави Армії УНР, звідки, коли натиснули орди зі Сходу, панич Юрій «злиняв» і вигулькнув десь (палким комсомольцем?) у далекому більшовицькому запіллі. Леонід не зрадив побратимів і України й пішов з Армією за Збруч, в еміграцію, маючи чин сотника (капітана).
Далі він отримав освіту в Українській Господарській Академії у Празі, працював на Закарпатті, багато сил і часу віддавав громадській роботі. 1939 року був обраний до складу Сейму Карпатської України, у його складі — секретарем. Себто, був сподвижником президента КУ, отця Августина Волошина.
Первісток української незалежності — Карпатську Україну — було брутально сплюндровано її сусідами із Заходу, а донищено вже по війни «визволителями» зі Сходу. Президент Волошин загинув у радянській тюрмі. Йому, безумовно Національному героєві, недавно посмертно було присвоєно звання Герой України. А Л. Романюк після поневірянь і тюрем дістався пiсля війни до Західної Німеччини, де вів роботу серед емігрантів та переміщених осіб, згодом переїхав до США. Тут він не полишав громадське поприще й до кончини (1984 рік) виступав як лектор, публіцист, редактор і автор мемуарів.
Доля Юрія Смолича склалася щасливіше. Він дебютував як письменник, автор пригодницьких і фантастичних творів. Тоді це було новацією в нашій літературі, лишається актуальним і нині. Але багатолике й всюдисуще ЧК-ГПУ- НКВД, пам’ятаючи про «гріхи» його молодості, нагадувало про себе, вимагало спокут.
У 30-ті роки Ю.Смолич написав три автобіографічні повісті, у яких прообразом Левка Репетюка виступив Леонід Романюк. Ну, а вже чорної фарби для приятеля автор не пошкодував: затятий націоналіст, зрадник, убивця...
У повоєнні роки ним пишуться грубенькі епопеї на р р-революційні теми. Скажупо щирості, таке я навіть не брав до рук. Воно апріорі здавалося мені побрехеньками, виссаними з пальця. Стосовно низки спогадів Ю.Смолича «Розповіді про неспокій» сучасники висували різні претензії. Не беруся бути суддею, але те, що їхнiй автор зрадив пам’ять друзів своєї юності, — поза сумнівом.
Зрештою, Юрій Смолич став Героєм Соціалістичної Праці, себто героєм свого (радянського) часу, очолив Спілку письменників України. Ну, а Леонід Романюк лишився типовим представником української молоді початку XX століття, яка, як і молодь Західної України через 20 років, кинула все й заходилася відстоювати честь і волю своєї Вітчизни.
Це коло осіб, Національних героїв з їхнього числа, визначала, насамперед, цілісність натури, дожиттєва вірність шляху, на який вони ступили. Кожен із них міг би повторити слова Лермонтового Мцирі: «Я знал одной лишь думы власть, одну, но пламенную, страсть». Або Неофіта- раба Лесі Українки, готового наслідувати Прометея, котрий «не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім».
Щодо героїв радянського кшталту, то процитую далі І. Ільїна: «Більшовизм є розклад духу й розперезана пожадливість. Формули більшовизму: «все негайно мені» й «усі засоби припустимі». Саме тому на більшовизм так охоче відгукуються всі безпринципні кар’єристи, всі політичні авантюристи, безідейні честолюбці, продажні люди, хулігани й особливо професійні злочинці».
У такій компанії кожен інтелігент за походженням і вихованням, щоб вціліти фізично, мав гнучко вигинатися в такт «генеральній лінії» й хвацько переступати через тіла й трупи своїх колег, друзів. Ситуація скоріше трагічна. Як наслідок, окрім «розстріляного», ми отримали й розтоптане, позбавлене людської гідності та інших чеснот покоління.
«На просторах родины чудесной» ми мали вдосталь штучної демократії та дружби народів, облудного добробуту, удаваного щастя. Так само якимось гомункулюсами виглядали офіційні герої тiєї доби. Шкода, що ця практика — герої через канцелярії — пустила метастази в нашій державі!
Отак, розбираючи рукописи, копирсаючись у друкованих матеріалах, зустрічаючись iз людьми тут і за океаном, я мав змогу вільно й мимовільно співставляти, порівнювати, робити висновки.
Висновок: не треба героїв до ювілеїв, за рознарядкою. Час сам їх висуне, а народ оспіває. Як у свій час Петра Сагайдачного: «Ой, на горі та женці жнуть...»
Проте щось таки треба робити?! Зокрема, добирати, виховувати, висувати еліту. Як саме — то окрема тема. А от щодо проекту «Дня» — «Кальварії», то його варто дещо трансформувати. Нам потрібні не виморочені герої, а талановиті, освічені, патріотично налаштовані трудівники, будівничі нової України. Тому розмову у формі реплік чи ширших сентенцій на шпальтах «Дня» можна було б практикувати й вітати. А от видавництво могло б підважити масштабнішу справу.
Наш відомий теоретик і практик книжкової справи Кость Родик якось зауважив, що в нас назріває бум мемуарної літератури. Так, щось таке шугає в повітрі, але варто той процес прискорити й направляти. Не бачу іншого шляху передати те, що надихало наших предків діяти задля добра своєї країни та народу, як надати слово їм самим, нагадати про їхні дії, вчинки не в переказах, а напряму.
Втім, ще ефективніше дух тiєї доби передає музика. Миколи Леонтовича та Кирила Стеценка, стрілецькі й повстанські пісні.
Молоді, еліті, яку ми прагнемо й покликані сформувати, потрібні позитивні зразки. Наш час мало що може запропонувати в цьому плані. Але були великі особистості навіть у недалекому минулому, на яких не гріх рівнятися. Пам’ять про них варто підважити. Треба братися до праці, шукати матеріали. Не говоритиму тут про конкретні зразки, головне, що вони є. Багато що збереглося в рукописах, лежить по архівах, зокрема зарубіжних.
Є такі рукописи в Бібліотеці Конгресу США, в Українській Вільній Академії Наук та Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка в Нью-Йорку. Дещо було видано (і перевидано) там і тут.
Єдине побажання: не допускати до тiєї справи, у плані організації, письменників та літературознавців! Бо потонемо в словесах і «патріотичній» тріскотні.
Останнє зауваження стосовно колізії з визнанням УПА стороною, що воювала. Абсурдна ситуація, коли визнання героїв залежить від тих, хто не вартий їхнього нігтя! Останні це також відчувають, тому з’являється ідея присвоїти офіційне звання Героя України (посмертно) провідникам ОУН-УПА. Цілком слушно їхні нащадки вбачають у цьому образу пам’яті Національних Героїв. Бо вони вищі за рівень якихось брязкотелець. Це потрібно скоріше для вгамування марнославства й совісті певного кола чиновників.
Інша річ, що треба полегшити нинішнє життя тих бійців за волю України, хто дожив до цих днів. Бо якщо не шануєте Героїв, то принаймні не ганьбіть себе!
