У переддень чергового туру президентських виборів так і підмиває сказати свої «кілька солідних» слів на адресу безпутної влади і нещасливої моєї України. Я знаю, що ви публікуєте листи читачів. Ви не відчуваєте суб’єктивного стану тотальної загнаності в глухий кут? Я відчуваю щось таке. І це не пов’язано з моїми особистими проблемами. Багатьом людям сьогодні варто було б відповісти на ряд серйозних питань, щоб жити далі.
Українським можновладцям, до прикладу, слід визначитися, яким чином утримати владу в умовах повної втрати довіри населення. Багатюща країна! У нас же досі є що красти!
Можна розповідати на різні голоси, що прийде хтось із них — із цих старих та давніх, — від жодного з яких толку особливо не було, і раптом стане новим, і вирішить усі наші проблеми. Люди добрі, ви знаєте когось, хто, будучи при здоровому глузді, здатен повірити в це? Власне, мені такі не зустрічались. Безглузда передвиборча агітація — гроші, викинуті на вітер. Може хтось і вдасть, що вірить, але тільки за хабар. Не лише чиновники у нас люблять хабарі, а й усі ніші також. Хоча і тут є проблема. Влада роздає хабарі та користі з них нема. Це всі давно усвідомили. Спитаймо у бабці на вулиці про користь від державних подачок і довго будете вислуховувати на тему, що вона думає про цю владу і куди хоче, щоб та влада пішла.
Існує ще єдина чисто наша позиція: обирати менше зло. Зло не може бути більше чи менше. Либонь, може були або зло, або байдужість, або ж небайдужість і не зло, тобто добро. Зло здатне бути, як би це сказати, тихішим, поміркованішим, поки сили немає. Зло, чим сильніше, тим страшніше. А силу йому даємо ми. Люди, хіба це так важко зрозуміти?
Нас ще настирливо хочуть захищати від якихось ворогів. Всі знають, що Україну штучно поділили навпіл. Східну Україну лякають усім, що йде з Заходу. І вчать сподіватися лише на те, що має східне походження. Хіба, може, російські олігархи відбудують те усе, що розвалили українські олігархи. Зроблять щось собі на збиток, а східним українцям — на користь. Не важко зрозуміти, що тут може бути лише обернено пропорційний зв’язок. Ти ба, які добрі. Наче фея з казки. Казка тут — ключове слово.
Західну ж Україну, навпаки, лякають сходом. Дуже вже часто звідти до нас приходили різні напасті. Хоча фашистська напасть прийшла таки із Заходу. Воістину, ми бачимо тут особливий винахід: культивувати образ ворога з класичною метою відволікти людей від «домашніх» проблем і об’єднати їх у натовп, яким легко маніпулювати. У нас українська специфіка: намагання створити відразу два натовпи. У цьому й помилка. В таких речах не можна допускати дуалізму. Дуалізм завжди передбачає розвиток. Добре, що люди поступово звільняються від цього.
По-правді, з Росією ми маємо одну справді варту спеціальних досліджень проблему. Це питання невизначеності кордонів, і не лише на місцевості. Це швидше психологічна проблема. Психологія нації і психологія окремої людини по своїй природі речі тотожні. Поясню це просто. Нам завжди приємні люди адекватні, такі, що цілком реалістично оцінюють свої можливості і реагують у рамках цих можливостей, тобто, в рамках своїх особистісних кордонів. Натомість, нам несимпатичні ті, хто не впевнений у собі, хто живе нижче власних здібностей через один гнилий страх перед життєвими труднощами. Ці люди відчувають власний, незмірно ширший потенціал, але не можуть його реалізувати в межах своїх надто вузьких, тісних особистісних кордонів. Впізнаймо в них себе.
Варто було б заповнити власним змістом свою душу, чужих сюди впускати не слід, аби поралися. І на рівні нації варто було б об’єднатися і заповнити собою аж по вінця наші власні кордони. Кордони країни, якій Бог дав абсолютно все для нормального життя і саме такого як треба.
Натомість, на мою думку, то той бік східного кордону живе багато наших антиподів із надмірно роздутими особистісними кордонами. В глибині душі вони, природно, зовсім не певні, що здатні охопити неосяжне. Ну, неможливо це в принципі. Ми в глибині душі сподіваємося, що нас колись оцінять по достоїнству. Вони ж, навпаки, бояться, що їх не оцінять. Насправді, це одна і та ж гра. Гра, але не життя. І це нас ослаблює, а в ослабленому організмі, як відомо, поселяється багато різних паразитів. Це наше сьогодення. Але так не повинно бути.
Психологічне вирішення цієї ситуації — це нівелювання образу зовнішнього ворога. Ворогів шукаймо в межах власних кордонів. У природі людській присутні агресивні інстинкти. Це факт, якщо хочете, науковий. Питання лише в тому, на що ми спрямовуємо свою агресію. Можливо, прийшов уже час розізлитися на самих себе і змінитися. Змінюватися доведеться, світ постійно змінюється. Якщо цьому не відповідати адекватно — рано чи пізно наступить паніка.
Симптоми прихованої паніки — це невротична невизначеність, тривожність, невпевненість у завтрашньому дні, матеріальна убогість як відображення убогості духовної, зневіра в собі. «Як же я проголосую за обраного кандидата в президенти, коли він все одно не пройде», — апофеоз слабкості та безсилля.
Знаєте, хто найкраще себе почуває в тривожних, невизначених, морально тяжких ситуаціях, що складають нині наше життя. Це психопатичні особи. Такий стан речей відповідає їхньому постійному внутрішньому стану, до якого вони давно адаптувались. Це зовсім не пацієнти психлікарень. Йдеться про латентний перебіг хвороби. На думку деяких дослідників — це приблизно десять відсотків населення. Ці десять відсотків мають бути в досить жорстких рамках суспільних вимог і закону, аби їхні погані інстинкти не активізувалися. В умовах безвладдя та безвідповідальності вони почуваються як риба у воді. Вони — успішні. Хоча їхній успіх — це не успіх, бо в ньому немає головного — ідеї, смислу, вічності, гармонії, добра. Зробити їхній успіх нашим світоглядом — це навіть гірше, ніж поклонятися західним ідеалам споживацтва.
Життєствердні цінності перетікають із покоління в покоління несвідомими каналами. Це тонкі речі. Хто такий мажор без його батька? Батько його забезпечив усім, але не дав нічого для душі. Мажор не має нічого, тому постійно самостверджується за рахунок батька, але й самоствердитися не може так, щоб урешті, заспокоїтись. Усі ці огидні явища ми спостерігаємо сьогодні сповна.
Ми чекаємо від можновладців наведення порядку в країні. Отож, давайте задамося питанням, якого саме порядку прагнемо. Тоталітарного? Що таке тоталітарний порядок класно проілюстрував С. Грабовський нещодавно на сторінках «Дня». Насправді — це безлад. Уніфікація людини, нищення всього унікального, суспільні рамки, що виконують роль зашморгу для особистості. Це паразитування на природних ресурсах, екстенсивний шлях розвитку, обов’язковий образ зовнішнього ворога, війни. Панування найбільш брехливих, цинічних і нікчемних людей, що сповідують подвійну мораль і вміють гарно «співати» на задану тему. Це, справді, «від тюрми не зарікайся» і великий крах під завісу. Колос озброювався-переозброювався і раптом упав. Це так круто! Є чим пишатися!
Погляньмо на історію. Німці в 30-х роках минулого століття, потерпаючи від післявоєнного хаосу, теж хотіли порядку. Чому ж тоді вони повірили людині, яка в результаті не тільки не вирішила їхні проблеми по суті, а й кинула країну ще в більший хаос? Опісля Гітлеру поставили ряд психіатричних діагнозів. У спрощеному вигляді це пояснюється таким чином. Для нормальної людини довго перебувати в стані страху, безвиході й паніки — нестерпно. Коли раптом приходить хтось із простим рецептом виходу із такої кризи та ще й наші проблеми бере на себе (явище саме по собі украй самонадіяне, безвідповідальне й дивне), то дехто з нас цієї дивини не помічає, а бачить красномовну перспективу, якій залишається лише повірити. Такі люди об’єднуються навколо лідера. Їх стає багато. І чим більше, тим переконливіше для інших. Так утворюється натовп, готовий іти за своїм вождем. Натовп — явище завжди деструктивне. Він нагадує агресивну тварину й ніколи нічого хорошого не породжує.
Отож наводити порядок треба, насамперед, у власній голові. Єдино достойна війна — війна з собою. Єдино достойна перемога — над собою. Не мир, а війна за права людини з боку того прошарку людей, які на це здатні в принципі — це наша національна ідея і саме це — демократія. Для початку хоча б не варто проектувати свої власні вади на весь оточуючий світ. Погляньмо в очі своїй тіні, тобто треба-таки побачити все те неприглядне, що ми роками носимо в собі і воліємо не помічати.
Хтось будує будиночок у передмісті, а хтось управляє долями людей. Різниця між ними — масштаб особистості. Серед лідерів нинішніх президентських перегонів багато таких, що будують, умовно кажучи, будиночки для себе. Але їм глибоко начхати на наші долі, судячи з їхньої реальної поведінки і маючи на увазі масштаб їхньої особистості.
