Після трагедії, що сталася під Смоленськом, я не раз себе запитувала: «Чому Бог у ту секунду відвернувся від поляків, чому темні сили, реальні чи потойбічні, змогли погубити стільки справжніх великих синів та дочок польського народу?». І якщо на запитання щодо можливої не випадковості, а зумисності цієї катастрофи рано чи пізно ми отримаємо відповідь, то на інші запитання відповіді ми не маємо — та й хіба хочемо мати?
Пройшов рік, який додав запитань без відповідей. Чому наші політики, посадовці, наукова, культурна еліта за поодинокими винятками і тоді, і зараз обмежуються стандартними куцими некрологами, наче відбуваючи повинність?
І в цьому сенсі болючою є суцільна глухота і німота українських ЗМІ, особливо телевізійних, яка полягає в небажанні висвітлювати всі аспекти: історичні, політичні, екзистенційні цих двох гуманітарних катастроф. Чому жоден центральний канал не показав до річниці вже подвійної трагедії «Катинь» А. Вайди? Невже поріг несприйняття чужого болю власниками цих каналів є настільки низьким, що межує з цинізмом?
Ще більш вражаючими для мене були коментарі з російських сайтів, наведені в статті О. Пахльовської «Катинь-2: слов’яни перед розритою могилою», опублікованій в газеті «День» № 67-68.
Я не є соціальним психологом, тому не можу ставити діагноз професійно, однак як людина впевнена, що вакханалія і сатанинська радість з приводу загибелі стількох людей, вже не кажу про те, що вони є елітою польської нації, говорить сама за себе.
Тут мова може йти про те, що російське суспільство серйозно хворе не тільки на шовінізм, але й на комплекс меншовартості, який часто чомусь приписують українцям ті, хто ніяк не може позбутися власної «велико-» чи «мало-» російськості.
Поясню, в чому я вбачаю симптоми меншовартості в росіян, які подібним чином висловлюють зневагу до польських лідерів, що загинули під Смоленськом, чи аплодують ФСБ за «вдалу операцію».
Таким людям, виявляється, для того, щоб відчути справжню «велич» Росії, необхідно обов’язково мати ворогів, неважливо — справжніх чи уявних, з минулого чи сьогодення, всередині країни чи за її межами. Головне, щоб цим ворогам, які, на їхню думку, живуть у Польщі, Грузії, Україні, Литві, Латвії і т. д. «хвора уява» надала всіх необхідних атрибутів, як-от «антиросійськість, антиправославність...», що насправді є не більше, ніж бажання цих країн бути незалежними, мати власну історію, культуру, традиції, героїв, які не завжди збігаються з «генеральною лінією» у Кремлі.
Як не дивно, таке мракобісся не виникло на порожньому місці, воно має благодатний ѓрунт і добре підживлюється такими «визначними» мислителями, політологами та державними діячами, як пани Гундяєв, Дугін, Павловський, Затулін, Жириновський...
За останній рік масштаби «експорту» в Україну цих російсько-імперських гуманітарних та інформаційних «родзинок» на додачу до тотальної експансії російського капіталу в усі стратегічні сфери української економіки вже навіть затятими місцевими русофілами (за виключенням, звичайно, п’ятої колони) визнаються як реальна загроза існуванню держави Україна.
На жаль, ні Росія більшою мірою, ні, почасти Україна в особі своїх нинішніх лідерів так і не зрозуміли тих уроків, які поляки винесли зі своєї історії, та той важкий шлях еволюції, що пройшла польська релігійна, державна, культурна еліта у ХХ столітті від радикала Пілсудського до Людини з Великою Душею та Великим Серцем, що несла мільйонам людей добро і любов, яким був Папа Іоанн Павло ІІ, а також таких людей, для яких демократія, патріотизм, вільне суспільство були визначальними: Є. Гедройц, Л. Валенса, Л. Качинський серед них.
А що ми бачимо в Україні тут і зараз? Переслідування опозиції, арешти патріотично налаштованих громадян, суди над 20-літніми хлопцями з не зѓвалтованим радянською пропагандою світоглядом, які виконують насправді «домашню роботу» влади, демонтуючи незаконно встановлений пам’ятник тоталітарному вождю, який судом Української держави визнаний винним у знищенні мільйонів українців.
Натомість депутати деяких місцевих органів влади, забувши на 20-му році Незалежності про те, що обиралися вони народом України, замість вирішення реальних проблем життєдіяльності людей, заради чого їх, власне, утримують громадяни, витрачають бюджетні (наші з вами) кошти на виготовлення та розвішування прапорів неіснуючої тоталітарної держави разом з портретом Сталіна, злочини якого всім цивілізованим світом прирівняні до злочинів німецького фашизму.
По всій Європі стоять кенотафи в пам’ять про загиблих у Першій та Другій світових війнах. І тільки в Росії, яка визнала себе правонаступницею СРСР, а тепер чомусь і в Україні, нащадки колишніх чонівців, нквдистів разом з «почесними кдбістами» наділили себе правом вирішувати, що одні мертві кращі від інших! Чому пам’ять про мільйони замучених під час Голодомору, про тисячі закатованих українців, єдиним гріхом яких було те, що вони хотіли жити на своїй землі не за заповітами Леніна та Сталіна, зараз намагаються затрубити сурмами про перемогу у ВВВ?
Це вже за межами не тільки права і моралі, це за межами людського, адже, прославляючи ката, ці люди самі до нього уподібнюються. Це страшно ще й тому, що таким чином програмується можливість таких дій не тільки щодо них самих (варто згадати сталінський «конвеєр», в якому кати майже завжди ставали наступними жертвами) — це б були лише їхні проблеми, а й щодо всіх прийдешніх поколінь.
Ми маємо не допустити, щоб нам та нашим нащадкам нав’язували цю антилюдську, антиукраїнську, за влучним висловом О. Пахльовської, «інтелектуальну лоботомію».
Закінчуючи, я хочу висловити слова співчуття всім нам — полякам і українцям, оскільки не тільки Польща втратила своїх кращих синів, Україна втратила своїх добрих друзів. Попри це, я глибоко переконана, що справа відродження національної пам’яті та розбудови незалежної Польщі, яка неможлива без незалежної України, про що завжди казав Лех Качинський, буде продовжена. Вірю, що пан президент, всі, хто загинув у цій жахливій катастрофі разом з тими польськими офіцерами, які полягли в Катині, поєднаються у Воїнстві Божому, що стоятиме на сторожі ідеалів, за які вони віддали свої життя, і не дасть нам тут на Землі звернути з цієї дороги.
Мій лист може видатися занадто емоційним, але це від нерозуміння на рівні суспільної свідомості в Україні того, що Катинська трагедія — це той дзвін, який має розбудити сумління кожного з нас до необхідності особистого та загального покаяння перед пам’яттю всіх невинно убієнних на українській землі. Саме цей акт покаяння може стати тим благословенним катарсисом, що врятує і наш народ, і нашу державу від можливої Руїни.
