Збирався був подякувати за публікацію моїх нотаток («День», 14 квітня) та ще за вдалий заголовок, який ви додали до них — «Про еліту, аристократію та шляхетність поривів»! Аж раптом в черговому випуску («День», 20 квітня) побачив статтю Євгена Зарудного — «Право та шана, а не джерело доходів», яка почасти є коментарем до моїх думок, які, у свою чергу, стосувалися матеріалу Ігоря Сюндюкова («День», 8 квітня) про гетьмана Павла Скоропадського.
Не з руки мені, не історику за фахом, втручатися в дискусію в цій царині, але дописові пана Євгена Зарудного притаманна деяка внутрішня суперечливість. Саме на цьому спробую зіграти.
Насамперед, його теза про питомий брак у нас аристократії. Колись за щось подібне («безбуржуазність української нації») дорікали Михайлові Грушевському.
Я писав, що її в роки визвольних змагань 1917 — 1921 рр. було свідомо і без жалю винищено. А до того (якщо виходити з означення М. Соколова, на яке посилається пан Зарудний: аристократи — то спадкові землевласники, зокрема, поміщики) дещицю ми таки мали! Адже більшу частину нашої класичної культури: літературу, музику, театр... створено вихідцями з козацької старшини, яка з часом обернулася на російське дворянство. Не забуваймо, що й Україна в той час була складовою Російської імперії.
Я не кажу про геніальні винятки, як от Тарас Шевченко. Але і його витягли з твані можливого забуття саме українські та російські аристократи! Адже одна з визначальних рис шляхетних людей — помічати і підтримувати таланти. Мені, особисто, протягом життя доводилося спостерігати щось прямо протилежне. Може тому, що на мій час аристократії вже не стало! Ілюстрація, будь ласка, — вчинки і діяльність академіків Миколи Вавілова та Трохима Лисенка.
Іван Котляревський, Пантелеймон Куліш, Леся Українка (список легко подовжити) походили з поміщицьких родин. Як і Максим Рильський, про якого в шкільному підручнику сором'язливо писали: «народився в селі на Житомирщині»! А Микола Лисенко, а засновники та актори «Театру корифеїв»... І Панас Мирний був цивільним генералом. Але хіба вони не стояли на національному ґрунті, не культивували мову й мистецькі надбання свого народу!?
Здається мені, що пан Зарудний не цурається класового підходу до оцінки явищ суспільного життя (так бо нас навчали в школі!) й, певно мимохіть, повторює байки, підкинуті нам «Короткими курсами».
Не виключаю, що за гетьмана Павла Скоропадського, в часи німецької окупації селян дещо потіснили. Але чи існують свідчення його письмових чи усних розпоряджень про це? Чи то просто міфи, які для нас випікали й нам згодовували? На такі питання можуть відповісти лише історики-фахівці.
Нам і Симона Петлюру подавали як погромника, і Степана Бандеру як різуна. Загалом, що не український патріот — то бандит! Вочевидь, бо любити Україну — то вже був тяжкий злочин з точки зору сусідів з усіх боків! Але, у всякому разі, чинна тоді українська влада голодоморів для селян не влаштовувала і до Сибіру їх не гнала. Інша річ, наскільки вона контролювала процеси на номінально своїх теренах? Чи не про це знаменита частушка — «У вагоні — Директорія, під вагоном — територія»?
Цінними є зауваження Є. Зарудного й наведені приклади щодо вандалізму повсталих мас. Ми, діти помаранчевої революції, можемо про це говорити, не соромлячись вчинків предків. Бо наша нація у ті дні наочно виявила свою шляхетність і тим заслужила визнання людства!
Досі ми стикалися із зразками заколотів, дикої сваволі! Бо рояль постраждав не лише в маєтку Зарудних. Інструмент Сергія Рахманінова в Іванівці також скинули з другого поверху, й трапилося це там, де не було ні кайзера, ні гетьмана.
Спалили бібліотеку Олександра Блока в Шахматово (під Москвою). Поет, до речі, припускав, що це наслідок покарань (у добу кріпацтва), коли селян шмагали, як не в цьому маєтку, так у сусідньому. Але навіщо він закликав слухати музику революції? Такої антигуманної революції!
Апофеоз вияву «волі мас» — спалення маєтку Олександра Пушкіна в Михайлівському. Нехай О.Блок, С. Рахманінов — то були живі пани, але Пушкіна вже давно не було, сам маєток від 1899 року — століття від народження поета — став (по-нашому) державною власністю і музеєм. Однак десь 1918-го спалили все вщент. І це добре знаючи, хто такий Пушкін. Ну, може не поціновуючи достатньо того, що він зробив для мови і літератури свого народу.
Згадаймо і Шевченкове «Він різав все, що паном звалось»!
Ми говоримо про європейський вибір, а я із сумом поглядаю на розписані стіни й паркани, закидані пляшками й папірцями сквери та газони, хідники, всипані недопалками й лускою з насіння. Так, багато чого нам бракує — і неоеліті, й посполитим громадянам. І справа, певно, не лише у ВВП...
