І сьогодні, коли минає вже 56 років із дня закінчення Великої Вітчизняної війни, події тих воєнних часів усе ще залишаються об’єктом багатьох наукових історичних досліджень. Однією з найболючіших тем, навколо якої відбуваються дискусії на сторінках багатьох видань, є роль ОУН та УПА в Другій світовій війні. Наприклад, нещодавно на сторінках «Дня» власні історичні висновки про їхню діяльність виклав відомий історик, професор Станіслав Кульчицький. Сьогодні з ним полемізує наш читач — київський політолог Костянтин Жолковський.
Серед проблем, навколо яких вирують пристрасті, і в науковому середовищі, і в засобах масової інформації, і серед представників різних верств населення, особливо старшого, «ветеранського» віку, однією з найгостріших проблем є ставлення до подій Великої Вітчизняної війни, зокрема, до ролі, яку в ній відігравали ОУН та УПА. Шановний професор Станіслав Кульчицький у своїй новітній публікації («День» № 48) здійснив іще одну спробу трохи приборкати протистояння прихильників різних поглядiв. При цьому автор посилається на те, що Українська повстанська армія і Радянська Армія «мали одного спільного ворога — гітлерівський націонал- соціалізм із його ударною силою — вермахтом».
Саме ця теза не може не викликати заперечень. Наявність «спільного ворога» — це ознака, притаманна союзницьким відносинам, а відносини між УПА та Радянською Армією мали зовсім інший характер. Оцінка УПА невіддільна від характеристики ОУН, яка стояла біля витоків УПА. А ОУН уже напередодні війни виступала як активний союзник, молодший партнер націонал-соціалізму та вермахту, про що свідчать непоодинокі факти. Щоб уникнути можливих докорів стосовно використання упереджених джерел, дозволю собі посилатися лише на видання (вказуючи номери сторінок), позиції автора та видавців яких не викликають ані найменшого сумніву, — це монографія Володимира Косика «Україна під час Другої світової війни. 1938 — 1945», видана Радою оборони й допомоги Україні Українського конгресового комітету Америки (Київ — Париж — Нью-Йорк — Торонто, 1992).
Іще напередодні Вітчизняної війни в Німеччині за ініціативою ОУН було створено два підрозділи абверу — «Роланд» та «Нахтігаль». І коли майже 60 років тому війська вермахту порушили радянські кордони, в їхньому складі були й ці підрозділи. Батальйон «Нахтігаль» під командою Р.Шухевича, одягнутий у польову форму вермахту, увійшов до Львова, зайняв там стратегічно важливі позиції, зокрема родіостанцію. Отже, оунівці вступили на землю України не як вороги вермахту, а як його партнери, поплічники (стор. 153 — 160).
Наступною акцією ОУН було проголошення 30 червня 1941 р. у Львові відновлення Української держави. В акті із цього приводу наголошувалося: «Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі...», а Українська армія «боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією» (стор. 573). Отже, наміри ОУН були окреслені чітко й недвозначно.
Коли ж фашистська верхівка відмовилася від послуг новоявленого молодшого партнера, ОУН не відмовилася від антирадянського курсу, і восени 1942 р. було створено УПА, яку очолив той же Роман Шухевич, колишній командир «Нахтігалю». Щоправда, УПА здійснювала воєнні акції і проти вермахту. На жаль, підсумкових відомостей про масштаби цих дій немає (принаймні в мене), а є окремі дані. Наприклад, за останні два місяці 1943 року УПА провела 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів (стор. 456). Треба нагадати ще два красномовних приклади: бойовики УПА на початку 1944 р. смертельно поранили видатного воєначальника генерала М.Ватутіна, а в березні того ж року стратили легендарного розвідника М. Кузнецова (стор. 480, 482).
Необхідно врахувати, що коли радянські війська та партизани вели запеклі, виснажливі бої з вермахтом, воїни не розрізняли й не могли розрізняти, від чиєї кулі гинули їхні бойові товариші — солдата вермахту чи бойовика УПА. І тих, і других сприймали як ворогів, якими вони й були. І тому вважати, що в Радянської Армії та УПА був спільний ворог, мабуть, не дуже коректно хоча б з етичних міркувань щодо загиблих. Усе це й визначило на дуже довгий час вкрай негативне ставлення до ОУН та УПА, ставлення, яке — ніде правди діти! — набувало й надмірних, і невиправдано жорстоких проявів. Про це, до речі, йшлося в багатьох державних документах, наукових працях, особливо останнього часу. А от із боку ОУН мені не випадало читати або чути визнання своїх провин, хоча б найменшого натяку на каяття.
Такими є факти історії, і ніякі, навіть найблагородніші, міркування сьогодення не можуть вважатися достатньою підставою для їхнього довільного тлумачення.
